В усі часи артистки чарували не лише на сцені та екрані, а й у житті. І в літературному житті шалених 20-х актрис теж було чимало: вони і дружини, і коханки, і музи. У них закохувалися, їм дарували квіти і присвячували вірші, адже вони змушували глядацькі серця битися частіше. Недаремно в тогочасних любовних романах теж часто фігурують артистки — драматичні героїні і легковажні крутихвістки, як-от у Євгена Плужника й Петра Ванченка (див. про ці романи тут).
Микола Хвильовий увіковічив знамениту актрису в не менш знаменитій «Вступній новелі»: «Вчора в “Седі” безумствувала Ужвій, і “Березіль” давав ілюзію екзотичної зливи». В історії культури Наталя Ужвій залишиться як видатна артистка, хоча для харківської літературної тусовки 20-х років вона була одночасно зіркою «Березоля» і дружиною лідера українських футуристів Михайля Семенка (про їхні стосунки більше див. тут). Іншим, навпаки, судилося ввійти в історію як дружинам видатних чоловіків. Проте у 20-х ніхто з них не думав про вічність: вони просто жили, любили, ревнували, розлучалися, заводили романи і писали їх.
Якщо письменник хоча б якимсь боком був причетний до театру, його неминуче чекав роман з актрисою. Своєрідний рекорд установив харизматичний і авантюрний Леонід Чернов. У нього і дружина, і коханки (принаймні ті, про кого відомо), і музи були служницями Мельпомени.
Замолоду Чернов устиг попрацювати в театрі. Ще 1917 року в рідній Олександрії він вступив до аматорської трупи з пишною назвою «Українське товариство акторів “Сурма”», а 1920 року приєднався до театру імені Івана Франка, якому з роду було пару місяців. Тут Чернов познайомився зі справжніми артистками й артистками. Перші роки театр Франка працював як мандрівний. Весела й відчайдушна молодь не боялася ні труднощів, ні голоду. Створили в театрі таку собі «Комуну звірів»: група з кількох акторів і акторок жила разом, скидалися грішми в «спільний казан». Була серед них і найстарша в колективі актриса Ольга Горська, на літо до неї приїздила донька Тамара…
Ще через два роки Чернов покинув театр Франка і заснував із друзями власну трупу Махудрам — Майстерня художньої драми, яка за півроку перетворилася на виробничий пересувний театр «Зелена зоря». На тому театральна кар’єра Леоніда Чернова й закінчилася. Попереду були Владивосток, вірші російською мовою, напівдовколасвітня подорож кінооператором із Владивостока в Одесу, Індія, туберкульоз, перші вірші і оповідання українською, Харків, група «Авангард», мотоцикл і… артистки.
Цю історію Юрій Смолич до публікованих спогадів про Леоніда Чернова не взяв, а проте одну з її фігуранток «Розповіді про неспокій» однаково обурили.
«Коли ми виїздили бригадою письменників до Дніпропетровська, в готелі спинились в одній кімнаті: Яловий, Мар’ямов, Чернов і я. Але Льонька не ночував у нашій кімнаті, а навпроти: там мешкав якийсь актор місцевого українського театру, але Льонька його до кімнати не впустив, бо були ми того вечора в театрі на спектаклі і Чернову полюбилася його дружина, акторка Наталка Ващенко — він зразу зазнайомився з нею після вистави й залишився в неї ночувати. А вранці, коли ми вийшли снідати, Льонька вів під руку Наталку Ващенко і рекомендував її нам як свою дружину. Так вона й поїхала далі з нами — дружиною Чернова.
Та Льонька, певна річ, зразу й почав їй зраджувати (був він, як відомо, легкий на закоханості!). Закохався він і в Зіну Пігулович з театру “Березіль”. Її фотографію — абсолютно голою в спокусливій позі — він повісив над своїм письмовим столом, а зверху, щоб не було видно, кнопкою пришпилив на це фото портретик Фрейда, вирізаний з якоїсь газети. З вікна поруч вітер повівав — і тоді портретик Фрейда на тонкому папері загортався вгору, видно було Зіну Пігулович ню. Так провисів портрет років зо два — аж до смерті Льоньки. По смерті разом з усім, що Льонька просив мене забрати до себе, взяв я і це двослойове фото (я відправив його З. П., коли розсилав усю любовну кореспонденцію Льоньки по його численних коханках), але цікаво: Наталка В. так і не побачила тайни портрета Фрейда, бо… ніколи не підходила до письмового стола Чернова, абсолютно байдужа до його літературної роботи. А втім, коли Льонька вмер у мене на руках, а Наталка була в сусідній кімнаті, вона теж не підійшла й до покійника, бо… боялася покійників.
Дві жінки знали, що я знаю таємницю їхніх взаємин з Льонькою, і самі прийшли одержати в мене свої листи до Льоньки з його посмертного архіву: В. Ч. і Т. Ж. Інші навіть не відгукнулись на мої листи з пропозицією одержати своє листування. Я його знищив».
В. Ч. — це Валентина Чистякова, романтична любов Леоніда Чернова, якій він присвячував вірші і прозу, але взаємності так і не добився, бо не міг конкурувати із самим Лесем Курбасом. А Фрейда на голу Зіну Чернов причепив недаремно. Виявляється, фрейдизмом саме тоді захоплювалася Чистякова. Про це Чернов жартівливо розповідав у фейлетоні «Українські письменники в пантофлях».
«А ось іде артистка театру “Березіль” Валентина Чистякова:
— Добридень, Валю, коли їдете до Німеччини?
Чудові сині очі її розкидають навкруги таке нестерпучо-синє сяйво, яке мені доводилося бачити тільки під небом Індії.
— Днями їду! — швидко відповідає Валентина Миколаївна. — Кінчаю вивчати Зигмунда Фрейда. Самоорганізація! Всі наші пориви треба підкорити єдиному розумовому центрові — раціо!
— Та я знаю! А як з візою?
— Візу вже маю. Нема нічого такого на світі, чого б не могла зробити людина. Це казав ще старий Зигмунд.
— Та я, власне, вже чув…
— Не можна забувати, що єдиному розумовому центрові — раціо — ми повинні підкорити всі наші пориви, захоплен…
— Ви знаєте, Валю, обережно перебиваю я, — оце недавно закінчив я поему про море. Я вас порівнюю з бурхливим океаном, який…
— Та киньте ви, Льоню! “Море, море”! Зигмунд Фрейд давно довів, що це просто уретальна еротика.
Ах, старий Зигмунде! Коли б ти знав, яку вірну, палку ученицю маєш ти в столиці українській. Чи, може, краще тобі було б не родитись, старий Зигмунде?..»
Про Ольгу Горську, з якою колись ділили спільний побут у «комуні звірів» у театрі Франка, Чернов писав з повагою, ба навіть романтично, згадуючи мандрівну юність:
«— Ах, “звірі”, звірі”! Пам’ятаєте — рожеві ранки, золоті шляхи, наші кістляві шкапи, допотопні вози, гори яблук, вистави по школах, вечірні пісні в палаючих полум’ям осені нетрях Холодного Яру. А навкруги, як на долоні, як на різнобарвній мапі — вся наша країна, сивий Дніпро, сірникові коробочки — пароплави, гусениці поїздів, молодість, буяння, сонце — чи не сон це. Ви забули це, “звірі”.
Добре зробили! Пам’ять про це дорого коштує людині. Ей, Лялю! Восьмий рік минув з того часу. Один з наших — кооператор, другий задовольнився коханою жінкою, третій — письменник, жінки наші затихли і стали похмурі. А ти, Бронику, ти, український Еміль Яннінґс, ти теж, мабуть, забув прозору мідь осінніх Черкас, голодний Херсон, валянки, голод і розмови про Курбаса… Ми всі забули про це, Бронику, бо на 12 році революції догнали славу.
Ох ви ж, “звірі” мої, “звірі”!»
Трупа театру Франка невпинно розросталася, постійно прибувала молодь, розширювався репертуар. У 1923 році після гастролей на Донбасі театр Франка запросили до Харкова стати Першим державним театром УСРР, а вже через три роки поміняли місцями з київським «Березолем». У Київ поїхала далеко не вся трупа. Залишилася в Харкові і Ольга Горська, залишився і набагато молодший за неї її чоловік, донедавна актор, а нині письменник Аркадій Любченко.
Ляля, як він її називав, і Аркашенька, як вона його називала, познайомилися у Вінниці взимку 1920 року. Йому було 21, їй — 32. Тоді ж таки обоє стали фундаторами театру імені Франка.
У Горської за плечима бурна молодість, довгий театральний шлях, недовгий шлюб зі священиком і донька від цього шлюбу на вихованні в притулку. На сцені вона дебютувала в семирічному віці: восени 1895-го виступала в Одеському артистичному гуртку у зворушливій мелодрамі «Буря»: «Головну роль у цій мелодрамі виконувала гарненька семилітня дівчинка — і грала вона так щиро, що найбільш вразливі глядачки наприкінці другого акту вже виймали з гаманців маленькі напахані хусточки й підносили до очей».
На професійній сцені Горська теж виступила ще до революції: у складі «русько-малоруської трупи» в Тирасполі. Потім закінчила акторсько-режисерські курси в Києві і вступила в театр імені Гната Михайличенка — один із перших пореволюційний театрів. Потім були театр імені Франка і знайомство з Аркадієм Любченком, від якого надалі залежала творча й особиста доля Горської. З 1923-го вони жили в Харкові, Аркашенька літераторствував, а Ляля грала в столичних театрах і їздила на гастролі.
Одинадцять років різниці давалися взнаки, Горська опікувалася чоловіком як сином. У письменницькому середовищі її любили і поважали. Іван Дніпровський писав Любченку: «А як там мій друг ясний, Ольга Георгіївна? Друже, бережи її, як очі твої, як вічність берегтиме спадщину твою. Вранці і ввечері молитву їй твори таку: “Дякую тобі, що ти живеш і даєш мені чути життя. Без тебе я… (тут треба робити павзу і “благуще” дивитися їй в очі)… перекотиполе і непорозуміння”. Ввечері молитву можна вар’їрувати, переставляючи останні два слова. Перекажи О. Г. мою подяку, ясний привіт».
Коли в середині 1930-х у Любченка розгорівся роман із донькою наркома Ніною Дудник, для Горської це стало непоправним ударом, за один день вона постаріла. Після розлучення перебралася жити в родину доньки, яка теж була заміжня за письменником.
Один тільки Микола Бажан ставився до Горської безжально. Про її доньку Тамару він писав: «Покинута самолюбною і легкодумною матір’ю, залишена на батька, якого скоро не стало, віддана до дитячого будинку, а потім до ремісничої школи, вона зростала, міцніючи у випробуваннях сирітського дитинства, нещедрого на ласку і тепло».
У доньки з матір’ю були складні взаємини, адже Ольга Горська свідомо обрала театр, а не домашнє вогнище. Тамара наїздила до неї час від часу, і завжди ці приїзди ставали поворотними у її житті.
«Дитиною я приїхала до матері на літо, — згадувала Тамара Жевченко. — Мати працювала в театрі Франка, який того літа саме їздив селами. Поїхала і я. Мені було 13 років. Ось тоді я й зустрілась із Льонею Черновим. Нас поєднала якась дивна дружба. Очевидно, тому, що обоє почувалися одинокими, хоч у мене була мати, а у Льоні — безліч закоханих у нього жінок і дівчат. Льоня читав мені свої фантастичні вірші, і я була суворим рецензентом. Крім того, вислуховувала його неймовірні романтичні історії, звичайно, щойно вигадані ним, і носила листи до його дівчат. На кінець гастролей ми так потоваришували і звикли одне до одного, що нам справді було важко розлучатись. І тоді Льоня написав угоду, за якою ми обов’язково мусимо зустрітись, коли я виросту, щоб одружитись. Цю угоду він примусив мене підписати. Було то напівсерйозно, напівжартома».
У 1927 році Тамара Жевченко, яка вже попрацювала в клубному і в дитячому театрах у Києві і мала успіх, поїхала до матері в столицю. Горська вирішила влаштувати доньці іменини і запросила своїх та чоловікових друзів. Звісно, й Чернова. Юрій Яновський ще запитав, що її донька любить, а Горська ухильно відповіла: «Те, що всі діти люблять».
Вечірка вдалася, сп’янілий і розвеселілий Чернов уже будував спільні плани на осінь. Нарешті постукав у двері Яновський, зайшов із великим пакунком і спитав, де ж дочка. Горська вивела Тамару за руку з-за столу. Гість раптом почервонів і заховав пакунок за спину, та його вже вихопили і розгорнули. Яновський купив «дитині» ляльку-клоуна з великим червоним носом, бо не сподівався побачити дорослу дівчину. А Тамара в цю мить подумала про нього: «Не дай боже мати такого чоловіка, аж занадто красивий!»
Незабаром Горська й Жевченко виїхали на гастролі, а коли їхня трупа прибула в Дніпропетровськ, там саме проходив тиждень української культури і зібралися всі письменники. Горську на вокзалі зустрів Любченко, а Тамару… Юрій Яновський.
Це була дивовижна пара в письменницькому й акторському середовищі. Бажан згадував: «Тамара була людиною запальною, темпераментною, трохи схильною до афектації. Вона легко вражалася, захоплювалася, обожнювала свого коханого, якого завше шанобливо називала — Юрій Іванович. Вони говорили один до одного “ви”. Навіть з великої літери — “Ви”. Юра домішував сюди крихітну порцію ласкавої іронії, Тамара — безоглядну пошану і захват».
Та тоді все ще тільки починалося. По закінченні гастролей у Дніпропетровську Горська запитала доньку, куди та повертатиметься — в Київ чи Харків. Тамара не вагалася. У Харкові треба було шукати роботу, і вона пішла на співбесіду до Курбаса. І Курбас її узяв! Так блискуче починалася театральна кар’єра артистки Жевченко.
«Тамара і зрання, і ввечері була в театрі. Курбас прийняв її до себе спершу на маленькі ролі травесті або такі, де потрібні акробатична вправність і гнучкість, а згодом — на щораз відповідальніші. Останньою роллю Тамари була виконана з хвилюючою простотою, повною духовного проникнення роль Маклени Граси. Курбас був примушений піти з театру. Скоро звідти звільнили Тамару».
А як же Льонька Чернов і обіцянка вийти за нього заміж? — запитаєте ви. Двоє письменників, закоханих в одну артистку, чотири години з’ясовували стосунки, але не побилися. Курбас, прийнявши молоду актрису в трупу, одразу послав її в Одесу, де жили актори театру «Березіль». На цей момент у Харків повернувся Чернов, якому Горська доручила супроводжувати доньку. В Одесі Чернов одразу всім заявив, що це його наречена і він тут житиме й працюватиме, доки театр перебуватиме в Одесі. А потім приїхав Яновський… Сама Тамара згадувала:
«Льоня зрозумів усе раніше за мене. І вирішив діяти. Він запропонував Юрі виїхати, щоб той не заважав мені працювати. Їхня розмова відбулась у Льониній кімнаті і тривала чотири години. І я була глибоко вдячна Юрі, коли почула його слова:
— Тамара — самостійна людина, а не чемодан, який можна пересовувати, куди заманеться. Нехай вона зробить так, як захоче.
Я вирішила поговорити з Льонею. Він умовляв мене одружитися з ним. Але, хоч як було його шкода, я сказала, що він мусить залишити мене. Вирішили обоє, що мені треба побути самій».
Тамара зберегла листи Чернова до неї, зокрема й останній — про розрив, від 8 жовтня 1928 року. Закінчується він так: «Отже, працюй спокійно і вір, що я надалі не порушуватиму твого спокою. Роблю це щиро, свідомо, спокійно. Сподіваюсь, що ти зі свого боку не захочеш робити мені боляче. Коли захочеш знову стати моїм товаришем, — скажеш мені про це сама. Будь здорова, дівчинко.
Твій Льоня».
Це вона та Т. Ж., яка прийшла до Смолича після смерті Чернова забрати свої листи до Льоні. Однак цих листів у її архіві немає. Зате в архіві самого Смолича багато є про артисток, але це вже зовсім інша історія — кого, коли і як обіймала лукава й пристрасна Мельпомена.
Безмежно дякую Тетяні Руденко (Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України) за допомогу й розкішні ілюстрації.
