Як підступитися до минулого: секрети створення історичної прози

Триває прийом робіт на Другий конкурс історичного оповідання «ProМинуле», організований ЛітАкцентом і видавництвом «Темпора». До дедлайну лишається трохи більше місяця, члени журі – Софія Філоненко, Віктор Разживін, Віталій Михайловський – із нетерпінням очікують на нові імена в українській історичній прозі.

Тема цьогорічного конкурсу історичного оповідання – «Українська еліта у ХІХ столітті».

Ми зібрали поради, які допоможуть написати успішне історичне оповідання.

1. Дотримуйтеся заявленого періоду.

В умовах сказано, що події мають відбуватися у ХІХ столітті. Тож оповідання про козаччину, Голодомор, Революцію гідності хай поки полежать у письменницькій шухляді.

2. Обирайте своїм персонажем реальну постать з української історії.

Спадковий дворянин чи просто аристократ духу, митець чи благодійник, політик чи викладач, винахідник чи громадський діяч – вибір за вами.

3. Місце дії – ґанок шляхетської садиби, вітальня графського маєтку, лавочка в затінку княжого парку…

Лайфхак: неодмінно відвідайте місце, про яке плануєте писати. А для початку погортайте книжку-альбом «Старовинні маєтки України» Івана та Ольги Родічкіних (К.: Мистецтво, 2009).

4. Дати, локації, побутові деталі – все має бути достовірно.

Ретельна робота з джерелами – запорука успіху в історичній прозі.

5. Таємниці, інтриги, припущення, таємні шлюби, можливі родинні зв’язки…

Не бійтеся залучати художню уяву, зробіть ваших персонажів живими.

6. Не обирайте надто широку тему.

Аби вкластися в обсяг (до 25 тис. знаків), не намагайтеся переказати весь життєпис свого непересічного персонажа й генеалогію його славних предків. Оберіть один найяскравіший епізод і змалюйте його майстерно й повнокровно.

7. Читайте.

Не варто наслідувати письменників-анальфабетів 1920-х, котрі казали, що не читають конкурентів, щоб не попсувати власного стилю.

У видавництві «Темпора» вийшла книжка «Memento momentum свободи», де зібрано твори 15 авторів із короткого списку Першого конкурсу історичного оповідання, присвяченого Українським визвольним змаганням 1917–1921 рр.

Історіями свого успіху автори ділилися на церемонії нагородження переможців і на воркшопі «Як будується історичне оповідання».

Оповідання на цьогорічний конкурс можна надсилати на promynule@ukr.net до 5 квітня.

А якщо ви досі не певні, чи варта ця справа вашого часу й зусиль, ми розпитали авторів і фахових читачів, за що вони люблять історичну прозу.

Софія Філоненко – професорка Бердянського ДПУ, членкиня журі конкурсу «ProМинуле»

Історичні твори я люблю за те, що вони ідеально поєднують розвагу й пізнання. З одного боку, це такі собі «казки» про далекі часи, де є романтика, пристрасть, авантюра, таємниця. Одним словом, є де розгорнутися фантазії, є пожива для емоцій. А з іншого боку, історична проза (якщо вона добре написана) дає матеріал для роздумів і над природою людини й суспільства, і над уроками минулого, дає відчуття «зв’язку часів», причетності до традиції – української, європейської. Обожнюю атмосферні романи, де ретельно прописане історичне тло, де присутній дух часу, коли за кожною сторінкою – безмежна авторова ерудиція. Завдяки такій прозі можна подорожувати не підводячись із крісла, можна познайомитися з видатними особами – митцями, воїнами, королями й королевами. Найкраще, коли після читання тягне читати далі – і белетристику, і наукову літературу про якийсь час або події, дивитися фільми, коли описана доба ще довго не відпускає.

Юлія Джугастрянська – літературознавиця, перекладачка

• За те, що вона дає дорослим змогу повернутися в напівказку, де все красиво і правда.
• За те, що вона завжди дає матеріал для нових історій і переосмислень.
• За тверду точку відліку і магію «оживлення» фактажу з підручників і монографій.
• За власну шкалу актуальності й терапевтичний ефект.
• За нагоду повернутися до своїх страхів і ментальних «білих плям», які вже хтось переосмислив.
• І просто за те, що все описане в ній трапилося не з нами, але хтозна, чи не опинимося ми в наступному томі.

Раїса Плотникова – письменниця, переможниця Першого конкурсу історичного оповідання «ProМинуле»

Історична проза – для мене – насамперед тло, на якому вимальовується людина змальованого часу, її сприйняття подій, внутрішній світ, зовнішні атрибути. Зазвичай без перевіреної інформації, без «розкопок» і знахідок важко створити якісний текст і повірити в нього. Іноді колишня назва вулиці чи навіть якийсь забутий одяг розбурхують уяву й спонукають «копати» глибше. Здається, що хороша історична проза здатна відобразити достовірність доби не гірше, а може, навіть правдивіше, ніж історик, якому хтось щось замовив і непогано заплатив. Майстерне художнє забарвлення дійсності почасти підсилює емоційну подачу твору і спонукає вчитатися, погоджуватися чи полемізувати, не перетворюючись на байдужого читальника…

Ксенія Сокульська – журналістка, перекладачка, книжкова блогерка

Історична проза – це своєрідна машина часу. Легка в налаштуваннях, персональна, абсолютно безпечна (а проте бездоганний душевний спокій не гарантує), і ніколи не збоїть, і не помиляється з місцем та часом «висадки». Причому така, що дає нам змогу не тільки (а в найкращих випадках – не стільки) спостерігати за подіями з висоти поблажливого божества, а й брати в них безпосередню участь. Читаючи історичний роман, ми отримуємо унікальну можливість – дізнатися, прожити, відчути досвід, що його в інший спосіб не отримаєш. І тим цікавіше читати твори, автори яких намагаються змоделювати досвід тих людей, що ніколи б не змогли ввійти до історичної хроніки чи з’явитися на берегах мемуарів відомих політиків. Тих, хто ближчий до нас, – звичайних людей з їхніми радощами, бідами, страхами й залежністю від Фатуму.

Ірина Пасько – доцентка Дніпровського НУ ім. О. Гончара, призерка конкурсу «ProМинуле»

У підліткові роки необхідність читати історичну прозу за програмою викликала в мене нудьгу й відразу: коли тобі 17, тебе цікавить майбутнє, переважно твоє власне. Нині моє ставлення кардинально змінилося. Занурення в атмосферу минулих епох, у неквапливий чи, навпаки, буремний плин подій – неоціненне. Історична проза дає змогу встановити тонкий зв’язок між собою сьогоднішнім і власним корінням, із тими, хто жив століття й століття тому – і зрозуміти, що насправді людська натура з часом не змінюється. Причини й наслідки завжди однакові, тож виносити уроки з минулого, аби будувати майбутнє, – стратегія значно ощадливіша, ніж щоразу набивати власні ґулі.

Віталій Михайловський – професор Київського університету ім. Б. Грінченка, член журі конкурсу «ProМинуле»

Історику важко любити історичну прозу. Професійні рефлекси постійно спрацьовують там, де пересічний читач цього не помічає: «Це не так. Такого не могло бути, бо…» Або: «Що це таке, це ж зовсім не з тієї епохи». Але все стає зовсім іншим, коли вдається відключити в собі історика й читати гарно написаний текст. Останнє зі мною відбулося під час читання книжки Ольги Токарчук «Księgi Jakubowe» (українське видання готується до друку). Це історія Якуба Франка та його послідовників, що активно діяли в Подільському й Руському воєводствах у cередині XVIII ст. Чому мене це захопило? Передусім через майстерність авторки. Прекрасно написаний і стилізований текст Ольги Токарчук не залишив мені вибору. Я не міг відірватися від читання опаслого тому на 900 сторінок. Там, де око і нюх історика могли знайти невідповідні часу описи, тут не знаходили. Отже, робота з матеріалом була проведена дуже добре. І нарешті герої. Непересічні, колоритні та водночас – звичайні люди зі своїми помилками, пошуками, перемогами та трагедіями. Усе це і спонукає читати такі книжки.

Аліна Акуленко – журналістка, медіатренерка

Щоб орієнтуватися в історії, достатньо підручників, енциклопедій, а декому – досить і допомоги гугла. Щоб відчути історію – її глибину, повторюваність і неповторність, – цього замало.

Насправді в підручниках і енциклопедіях живуть дати й події. Історія ж – у її широкому, глибокому й почасти неосяжному розумінні – живе в історичній прозі.

Ставлення до історичної прози як сугестії правди й вигадки – неоднозначне: мовляв, історію не вивчають за художніми романи чи повістями, та й історична публіцистика частенько в цій справі не товариш. Але визубрені з підручника дати мають властивість забуватися, натомість пережиті разом із героями історичної прози пригоди надійно закарбовуються на скрижалях нашої пам’яті.

Я люблю історичну прозу саме за її можливості: можливості не просто подорожувати в часі й просторі, а щоразу, глибоко й натхненно, переживати певну епоху, вбирати серцем радість виграних битв і сум тотальних поразок, вдихати на повні груди пил козацьких степів, обережно торкатися рукою нагрітих літнім сонцем замкових стін, любити й ненавидіти в унісон із тими, хто не просто жив, ненавидів і любив, а своїми вчинками і своїм життям творив історію.

Я люблю історичну прозу за те, що вона вчить мене не забувати вагоме й значуще. Щоб уміти вчасно аналізувати, узагальнювати й обходити стороною історичні граблі.

Я люблю історичну прозу за те, що вона вчить бачити велике і при тому бути уважною до деталей.

Ну, а точність дат і хронологію подій завжди можна перевірити в енциклопедії. Або просто загуглити.

Віктор Разживін – доцент Донбаського ДПУ, член журі конкурсу «ProМинуле»

Історична проза – це не лише можливість зануритися в події далекого минулого та проаналізувати їх разом із автором, хоча й це досить цікаво, бо захоплює інтуїтивна спроможність письменника до реконструкції часто майже без реальних фактів. Однак як читача мене більше приваблює унікальна здатність історичних творів проектувати висновки з минувшини на майбутнє, вміння автора пов’язати події минулого із сучасністю, знайти асоціативні паралелі, які допоможуть глибше осягнути процеси сьогодення. Читання історичної прози – це своєрідний страховий поліс, який повинен уберегти читача від безлічі необов’язкових помилок.

Фото: pixabay.com, funny.pho.to, facebook.com