Бути вільним на війні – звучить як оксюморон, адже кожна війна передбачає підкорення наказам і постійний ризик своїм тілом, обмеження власної волі й відсутність особистого простору. Нам звично сприймати війну, як щось, що неодмінно ламає людину: передовсім, емоційно й морально. Як правило, вербальне коло її асоціацій – це постравматичний синдром, травма, контузія, реабілітація. Багатьом також звично сприймати війну в контексті держави – як добровільне чи недобровільне, сповнене патетики або ж – острахів, жертвування власним тілом на її захист. А втім, війна може стати багатогранним інструментом пізнання, який що ближче до лінії вогню, то більш функціональний, і що в сильнішої людини в руках – то різнобічніший. Що потужнішу агресію ведуть проти рідної для тебе країни, то з тоншими тканинами свідомості цей інструмент працює.
«Я мав десятки можливостей поїхати і не повертатися. Знаєш, заради чого я залишився тут? Щоб ніхто з моїх близьких не побачив і не відчув те, що довелось пережити мені… А можливо, це тут і ні до чого. Можливо, я просто отримую задоволення від подібного способу життя. Ти знаєш, я все ж схиляюся до другого варіанту, хоч яким би це не було цинічним. Ще два місяці тому я боявся, що війна скінчиться надто рано, і я не встигну досхочу повоювати. Яка ж я потвора. Що ти думаєш з цього приводу?»
Такими словами головний персонаж роману «Сліди на дорозі» звертається до чоловіка, що видавав сепаратистам позиції ЗСУ, і ці самі слова позначають цікаву рису, яку додає в наш дискурс про російсько-українську війну на Донеччині й Луганщині цей текст. Ідеться про те, що це один із небагатьох творів сучасної української літератури, де присутня естетика чину, адже її автором є людина, для якої військова справа ще за три роки до початку АТО була професією. Під естетикою чину маємо на увазі таку рідкісну для сучасного дискурсу цінність, як покликання бути воїном, незалежно від cуспільно-політичного контексту. Розуміння цього покликання постає без пафосу, а як – випробування, поєднане з самоіронією та чесністю з собою. Схожий тон оповіді в межах дискурсу про війну можна зустріти зокрема в «Сталевих грозах» Е. Юнґера. Одначе якщо Юнґер у своєму тексті вдається до імпресіоністичної романтизації, то тут переважає критичний самоаналіз.
Війна в «Слідах на дорозі» постає як індивідуальний досвід, пошук ідентичності й екзистенційний вибір, що цікаво – автономний від держави та її історії. Схоже ціннісне усвідомлення себе як воїна натрапляємо також у хроніках ветеранів АТО, які в 2014 пішли на цю війну добровольцями, але вибір цих людей, як правило, був зумовлений патріотичними переконаннями, участю у Революції Гідності. Автор «Слідів на дорозі» Валерій Ананьєв, будучи вже професійним військовим, застав війну у військовій частині. Пробувши три роки в армії, де мислили совковими стереотипами й сприймали новини під оптикою російської пропаганди, – стереотипи, які він згодом самотужки подолав, відвоювавши три роки у 25-й повітряно-десантній бригаді (за даними Міноборони, зазнала найбільших втрат на початку АТО, втративши 60% свого складу). У книжці описано, як бригада проходила всі найгарячіші точки першого періоду російсько-української війни: бої та звільнення Слов’янська, Шахтарськ, Вуглегірськ, Жданівка, оточення в Дебальцевому, Краматорськ, Мар’їнка. Автор мав спеціалізацію водія бойової машини десанту й війну провів за її керуванням.
Книжку поділеноа на три частини, перша присвячена дитинству, навчанню в школі. Друга – військовому вишколу в армії 2011-2014 років. Третя – російсько-українській війні, яка триває досі. «Сліди на дорозі» – це антропологічний текст. Досліджує війну як осібний шлях становлення особистості, як свідомо обране випробування, що лишає по собі не лише травму, але мимохіть змушує до пізнання й саморефлексії. Війна є тим, що можна пережити й стати сильнішим. Існують тексти про війну, де автор або ж оповідач від першої особи розчиняється в зображенні воєнних реалій і страхіть, автор «Слідів на дорозі» інтегрує війну з її жорстокістю у свій досвід, вона є рівноправною частиною з іншими етапами життя. Через зіставлення другої і третьої частин доволі чітко проявляється контраст між армією і власне війною. Армія є простором суцільного застою й знеособлення, а війна – довгожданою можливістю для реалізації свого потенціалу й проявлення волі. Хоч як парадоксально, війна тут є творчістю. Матеріалом цієї творчості є вміння прийняти правильне рішення в надекстримальних умовах, уміти в цих умовах жити й приймати життя з гумором, вчасно і правильно реагувати, відчувати відповідальність за тих, хто з тобою ділить війну, з мінімальним набором інстументів зремонтувати техніку, і, певно головне – використовувати напругу війни для мислення й відкриття істин про себе. У цій площині й криється естетика волі, якою ділиться В. Ананьєв. Здається, що за таких умов дуже легко впасти в «браваду»? Очевидно. Але бравади в цьому романі й близько немає.
На противагу – тут зустрічаємо абсолютну відсутність віктимного коду. Навіть за докладних описів подібної на тюремну систему вишколу на базі «Десна» в уже згаданій другій частині, де вишкіл був спрямований не стільки на здобуття військових навичок, скільки на ламання самоповаги й гідності, автор не дозволяє собі позиціонувати себе жертвою. Натомість пасажі, де детально й беземоційно розкривається картина мало не трешової деградації української армії в період до 2014 року й супровідних принизливих умов життя українських контрактників, радше супроводжуються скептичними заувагами й гумором:
«Я помітив, що тут у всіх полковників є якісь свої слова паразити: “сука”, “йопти”, “зрозуміло, так?” Щоразу, коли чую, дуже тягне сміятись. І якби не знав, що влетить, точно заржав би. Ну нічого, коли вийду на свободу, наржусь удосталь».
«Сліди на дорозі» розкривають іще одну грань деградації української армії, яку зокрема описував у «Точці нуль» Артем Чех. Ідеться про цілковиту відсутність політичної та історичної складової у війсьоковому навчанні. Жодних лекцій або ж дискусій для мобілізованих і контрактників; обговорень на тему того, чому сталася ця війна, що є її причиною і приводом, історичне тло, ким є ворог. Це залишається на домислення, або ж – на сприйняття війни в дещо іншому руслі – як автономний спосіб буття й вибір. У цьому контексті цікавим для аналізу постає образ українського військового, в якому на початку війни не інтегровано зв’язок з українською історією, яку здебільшого мали добровольці, що пішли воювати у 2014. Але який усе одно воює за країну через любов до війни як випробування, через вроджену широту погляду й уміння прочувати сенси й проблеми свого часу «з повітря». Так вжите слово «Росія» з великої літерти на початку роману, коли герой перебував під впливом російської пропаганди й радянщини, з початком війни, у другій-третій частині стає писатися з маленької «росія». Еволюція однієї літери відтворює дуже важливу еволюцію в поглядах.
Напрочуд приємною для сприйняття є мова роману. Виразна лаконічна оповідь і розмовний стиль створюють враження бесіди. Українська мова є живою – органічно поєднує сленг, обсцентну лексику, армійський жаргон. Манера оповіді, де з грайливою викличністю і гумором осмислено війну й різноманітні миті цивільного життя, створює паралелі з оповідями Гашека й Селінджера. При тім у тексті майже відсутнє те, що іронічно або ж серйозно називають «мовою ненависті»”, яка властиво притаманна жанру воєнної літератури: попри наявність чималої кількості епізодів із «сеєпарами» – сцени розвідок, спілкування з прихильними до ДНР місцевими та військовими – зрадниками, що перейшли на бік Росії, взяття в полон тих, хто зливав ворожій артилерії позиції 25-ї бригади – судження про їхні дії пропоновано зробити читачу самостійно. У всіх перелічених ситуаціях оптика оповідача зосереджена радше на міркуваннях про власні вчинки й життя.
«Сліди на дорозі» можна розглядати як щоденник, але динамічний темп оповіді, оприявнений переважно через кореспондентний опис подій, насичену деталізацію, нетривіальні емоційні діалоги, створює кінематографічний ефект, навіюючи асоціації зі радше стрімкою кінохронікою, «військовою блукалкою», аніж із мемуарними спогадами. Заразом тут є багато простору для читача – філософування, відкриті запитання й лакуни для домислення. Характери побратимів розкриваються через вчинки, діалоги на противагу психологічному опису (схожий прийом подибуємо в «Украх» Б. Жолдака). Оригінальним винаходом у оформленні «Слідів на дорозі» є QR-коди, за якими можна подивитися оригінальні фото й відео, описані в книзі й зняті автором. Те, що ці матеріали було вирішено оформити саме так (а не, наприклад, додаванням світлин у саму книжку), дає цікаву опцію читачам, залежно від уподобань: читати «Сліди на дорозі» як документальний текст, підкріплюючи прочитане візуалізацією, або ж як художній роман про війну, базований на реальних фактах, вдаючись під час читання описів лише до власної уяви.
Цінною для розуміння явища війни в зіставленні з частинами про армію та власне Операцію Об’єднаних Сил є перша частина, що нагадує своєрідну новоісторичною подорожжю в убогі соціо-культурні реалії України початку незалежності, конкретніше – провінційного міста, в якому описано дитинство головного персонажа. Проблеми наркоманії, яка отруювала життя батькові автора, совкова система освіти й відповідні навчальні стратегії вчителів, для яких класифікація на «відмінників» і «двієчників», ставлення на основі цього до учнів заміняла індивідуальний підхід й вміння зацікавити (одразу згадується паралель із «Баборнею» М. Лаюка та оповіданнями про школу О. Сенцова), явище заробітчанства, яким перебивалися родичі, корупція, що пронизує чи не всі структури й інституції – від підліткової секції боксу й аж до керівництва десантної частини. Водночас – автор зворушливо й дещо іронічно описує те, що забезпечує психологічний порятунок людини в таких умовах: музика, книги, віра в себе як напрочуд стійка риса характеру, кумедні й серйозні перші шкільні спроби заробітку, прагнення подолати обмеженість свого тіла. Цікавим видається схильність до колекціонерства головного персонажа. Раннє захоплення нумізматикою, обсесія монетами й вивчення через монети історії різних країн їхнього походження, збирання дисків з улюбленою музикою переходить у таке саме скурпульозне збирання спогадів і світлин про війну. Так перша частина про дитинство в зіставленні з третьою про війну пропонує свіжий погляд на давньовідому істину: хоч би з якими картинами сімейної й суспільної деградації випало зустрічатися в дитинстві, людина завжди сама обирає якою їй бути в дорослому житті.
Чи не єдиним недоліком «Слідів на дорозі» є певна деперсоналізація жіночих образів. Їхні особистості розкриваються тільки в контексті любовних стосунків із персонажем, без заглиблень у психологію, історію життя, погляди. На шляху головного персонажа не траплялися жінки-військові, для яких війна є покликанням. Жінки, про яких із виправдано негативними судженнями згадано в тексті як про працівниць військової частини довоєнного періоду, є типовими носійками патріархальної свідомості пострадянської жінки, які вважали, що чоловіки мусять допомагати тягати важку зброю чи перебирали на себе зверхню зневажливу модель поведінки, репрезентовану чоловіками-командирами, що дбали не так про мотивацію військовслужбовців, як про самоствердження й приниження нижчих за чином солдатів. Таке потрактування жінки наклало відповідний відбиток на фінал роману, хоча, як не парадоксально, від того твір аж ніяк не втрачає своєї переконливості й зворушливості.
Кожна поява книги про війну неминуче викликає читацькі очікування про проговорення травматичного досвіду, про біль, спустошення, руйнівний вплив на психіку, про трагізм, із яким стрічається людина, захищаючи свою країну від агресора. І в цій книзі все це є. Однак пропонована Валерієм Ананьєвим у «Слідах на дорозі» нетривіальна оптика на війну як на окрему філософію буття, на нагоду самовдосконалення й позитивну ініціацію, що очищує від негативу попередніх етапів життя – цей неупереджений погляд і є тим, що перевершує горизонт сподівань і вирізняє цю книгу з-поміж інших у воєнній тематиці. Книга залишає по собі приємний післясмак мотивації й насолоди від того, як легко й водночас можна сприймати життя у вкрай складних для життя умовах. Якщо у відомому вірші Є. Плужника «Сідало сонце…» дорога на війні обривається слідами розстріляного переднього, що «мабуть, ходив, – так човгав: черевики скривив», то в цій книжці на слідах дорога на закінчується. Навіть якщо ти позбутий імені один із багатьох невідомих солдатів.
