Сучасний світ – мінливий, мобільний і сповнений можливостей. Не можеш рости догори? Впираєшся в скляну стелю? Є зростання горизонтальне; або ж, якщо амбіції не заважають, проживи гармонійне життя, просто насолоджуючись тим, що відбувається довкола. Для виживання насправді потрібно небагато – чому ж тоді деякі люди поводяться так, наче існує щось потрібніше за хліб насущний чи щось важливіше за власне життя і здоров’я?
Вибір між комфортом і свободою неоднозначний. Іноді вільний, а часом визначений наперед. Мене колись вразила репліка інтелектуалки, що пройшла крізь м’ясорубку сталінських таборів і при цьому не зреклася лівих переконань, про те, що комфорт мільйонів людей важливіший, ніж бажання кількох тисяч читати ті книжки, які їм заманеться (вона безперечно належала до останніх, так само, як і я). І я також знаю достатньо людей, які декларують одне, живуть по-іншому, а втілюють у життя щось незрозуміле – і ніколи цього не визнають. Хоча ні, щось визнають: бо майстерна маніпуляція слабкістю дає змогу сховатися в зоні комфорту і користати з соціальних пільг, виборених людством важко, а деколи й криваво. То що таке свобода самовираження? І наскільки на нас, людей, накладає обмеження доля? А біологія?
«Перша стать» Андре Роша – дослідження того, як традиційно «сильна» половина людства перестає бути домінантною за визначенням. ХІХ століття, а точніше, період після Великої Французької революції, є часом надзвичайно динамічним. Якщо раніше стать, віра та походження визначали долю з убивчою точністю, і подолати ці рамки вдавалося лише амбітним, здібним, рішучим людям, то тепер соціальна мобільність стала значно вищою. Можливості відкрилися для обох статей; і конкуренція серед чоловіків також посилилася. Змінилося й поняття «найкращого», «мужності» та «успіху» – амбітність і професійні риси тепер важливіші, ніж зверхність і шляхетне походження, а постійна зайнятість роботою, діловитість престижніше, ніж байдикування й сибаритство вельмож. Замість принца на сцену виходить self made man. Соціальні середовища змішуються, так само, як і середовища перебування й розваг чоловіків і жінок (клуб, паб, курильна кімната поволі втрачають статус місць, де жінка може бути присутня лише як гостя або ж забирати п’яного чоловіка додому – і тоді це означає поразку більшу, аніж приїзд жандармів). Так само й донжуанство не є вже суто чоловічою цариною; і не лише скромність прикрашає жінку і робить її привабливою для стосунків – але й тілесна краса та чуттєвість. Автор описує поступові зміни в суспільстві, внаслідок яких школи, пляжі та купе поїздів стали спільними, а роздягальні й туалети залишилися роздільними як втілення стародавніх сексуальних табу. Боротьба жінок за рівність призвела також і до зміни чоловічих уявлень про самих себе і світ і до неминучої кризи маскулінності; про ці явища говорять дедалі голосніше і наполегливіше, бо вони помітні навіть у найбільш консервативних віддалених «зонах комфорту».
Чи змогли жінки, добившись виходу в публічний простір, змінити також суспільний порядок? Андре Рош стверджує: все ще ні. Опір у конфліктах приватного життя (хатні обов’язки, секс, народження та виховання дітей), солідаризація проти жахіть війни та чоловічої монополії на ринку праці – усе це відбувалося ефективно, однак принцип власне чоловічої сили і влади атакували вкрай рідко. Утім, виборче право є не менш важливим, ніж право на аборт – і, здається, в сучасному світі громадянські права формально є більш доступними, ніж право на власну тілесність. Принаймні, перше ніхто не ставить під сумнів. Етапною у цій боротьбі є двотомна праця Сімони де Бовуар «Друга стать». В Україні вона перекладена у 1990-ті роки – і попри таке тривале запізнення, залишається революційною дотепер. Ця класика світової філософської думки не втратить актуальності доти, доки суспільство не зміниться докорінно – і її читатимуть, поки патріархат житиме в закутках західної цивілізації. Жінкою не народжуються, жінкою стають; жоден чоловік не погодився би стати жінкою, однак усі чоловіки хочуть, щоб жіноцтво існувало – ці дві провідні тези «Другої статі» авторка підтверджує численними прикладами зі світової історії, культури, літератури і повсякденного життя. Дівчат із дитинства готують до певних соціальних ролей і прищеплюють їм уявлення про те, яким саме має бути їхнє щастя. Так, затишок і передбачуваність – це дуже зручно. Однак, можливо, є інші життєві шляхи, про які нам не розповідають? А що буде, якщо розламати рамки зони комфорту і визирнути в інший світ? Світ, до речі, після «Другої статі» вже ніколи не буде таким, як раніше. Бо жінка може його змінити – не обов’язково силою чи владою – талантом, письмом, вірою у власну силу і правоту.
Роман Джеффрі Євгенідіса «Середня стать» потрапив до добірки рекомендованих не лише через назву; хоча саме через назву я вирішила додати його саме у цю трійку, а не, скажімо, до списку своїх вражень по романи, відзначені Пулітцерівською премією, чи про найкращі перекладні книжки, прочитані мною останнім часом. Щиро кажучи, саме через назву я цей роман відкладала: книжки, що порушують рівновагу, я читаю лише з професійного обов’язку, але не для насолоди. Тому без потреби не піду на друге коло із шедевральними «Під скляним ковпаком» Сільвії Плат, «Сліпим вбивцею» Маргарет Етвуд чи «Не відпускай мене» Ішигуро. Я люблю Донну Тартт та Кейт Аткінсон – без потреби пояснювати, що за філігранна відмінність мається на увазі. Так от: якщо наші смаки збігаються, то не повторюйте мою помилку – читайте вже (і неодмінно у блискучому українському перекладі Анни Вовченко). Бо це не про проблеми індивіда з генетичною мутацією і тернистий шлях до їхнього вирішення; це історія про фатум. Родинна сага про кілька поколінь грецьких емігрантів сповнена відсилками до античних міфів. Центральний сюжет про дівчину Калліопу Стефанідіс, що поступово перетворюється на чоловіка Калла, є стрижневим, проте далеко не єдиним. Міфологія, з якої зростає уся західна цивілізація, нагадує нам: «середня стать» існувала серед людства в усі часи. Для нашого суспільства так само немає підстав не помічати цих людей, знищувати, соромити чи забороняти їм формувати власну ідентичність. Бо кожен із нас безсилий перед долею, сліпим фатумом, який неможливо задобрити або ж змінити.
