5 лютого о 18:30 у книгарні «Є» відбудеться церемонія нагородження переможців книжкового рейтингу «ЛітАкцент року — 2018». Пропонуємо для ознайомлення відгуки журі номінації «Поезія» на книжки, що ввійшли до короткого списку.
Журі номінації «Поезія»:
- Олена Галета
- Олена Гусейнова
- Андрій Дрозда
Книжки, що увійшли в короткий список:
- Сливинський Остап. Зимовий король (ВСЛ)
- Калитко Катерина. Бунар (ВСЛ)
- Хаддад Катріна. Ніч чужинців (Електрокнига)
- Жадан Сергій. Антена (Меридіан Черновіц)
- Поваляєва Світлана. Після Криму (ВСЛ)
Олена Гусейнова:
Цьогорічний літакцентівський поетичний топ виглядає як п’ять історій про пам’ять, травм(и)у і мову. Здається, все очевидно ─ минуло п’ять років після «довгої української зими», українська поезія оговталася від шоку, коли за одну ніч поетичне мовлення розсипалося на елементи, з яких не творилися метафори, коли фіксувати та осмислювати досвід у поезії доводилось не використовувати звичні механізми наближення та дистанціювання, коли особистісне мімікрувало під соціальне і навпаки. Цей список поетичних книжок свого роду відповідь на питання ─ чи п’ять років достатній час, щоби опанувати себе, адаптуватися до нової поетичної реальності й замислитись, чи існують у ній семіотичні лакуни, з яких і «пишуться вірші».
Сливинський Остап. Зимовий король (ВСЛ)
Олена Галета:
«Зимовий король» Остапа Сливинського – малі історії, розказані з пам’яті. Пережиті, почуті – вони всі комусь належать, хтось за ними стоїть, за цими словами. А оповідач раз по раз звертається до читача (радше слухача) на «ти», слідує за ним очима, не дає непомітно зникнути, не дослухавши до кінця. І проймає легка тривога. Так просто це все не минеться.
Розповідь – це не імпресія, це рефлексія, але вона породжує емоцію осмисленого спогадування. Спогади спалахують, як больові точки: яким я є, яким міг бути, яким повинен бути. Арістотелівський мімезис, спрямований на самого себе, провина дорослішання. Не втрата невинності – а усвідомлення, що насправді її й не було.
У рольових іграх (Орфей, Адам, Сізіф, Ной, Персефона, Бавкіда…) перемішуються «ніколи» й «назавжди», історія і міф. Від міфу залишаються поодинокі імена й епізоди, «те, що давно мав написати». Від історії – поодинокі дати, так направду одна-єдина, бо лише один текст у збірці має точне датування. «Хайку революції» – точка перетину історичного й міфологічного виміру, зшивання за допомогою мови часу «до» і «після». Окрім розірваної сучасності – світотворення й апокаліпсис. Але для впевненої прямої одної точки замало – потрібно бодай дві. Звідси – постійні часові інверсії, відсутність розпізнавальних знаків , які би вказували напрямок руху: «Я плутав своїх найстарших і наймолодших дітей, бо одні вже сивіли, а інші ще білі були, як кульбаби».
Такий тип поетики виправдовує включення творів з раніших збірок «Адам» і «М’яч у пітьмі»: повернення можливе, напрямок руху позначений спалахами, лише їхня природа достеменно не відома – вибухи чи феєрверки. У давніших текстах більше афористичності, або ж сили – певності власних висновків. У теперішніх – витримки, хукання на зимову шибку, у надії побачити нарешті чіткі обриси якщо не світу, то принаймні власного відображення.
Олена Гусейнова:
Це книжка про те, як говорити і як пам’ятати. Втім, відповідь на питання тут ховається в майже банальному усвідомленні, що травма, яка відбирає мову, а отже, провокує пошук нової (або нових), багатошарова. Ось травматичний досвід входить у наше щоденне життя, в наші дитячі історії, в наші дорослі закоханості й так переходить на новий рівень. У «Зимовому королі» немає туги за старою мовою й розпачу перед трудом складання словників нової. Натомість є багато приводів замислитися про нову здатність і нові можливості говорити. Так проступає в тексті поетика хайку, гра з такими формами, як епізод або експромт. Імовірно, так можна пояснити й появу фрагментів двох попередніх поетичних книжок «Адам» та «М’яч у пітьмі». Але важливіше, що в книжці є рух від промовляння до здатності бачити. І можливості бути видимим. Ось перед нами низка масок-імен: Орфей, кентавр, Персефона, Бавкіда, Сізіф, Алінка, Адам і Євка, Костик, ось предмети, які легко не тільки побачити, а і сховати в кишеню: бурштин, медальйон, дерев’яний меч. Так центральним стає не питання, де взяти нові слова, а хто і до кого може говорити. А також саме бажання говорити. Для цього бажання говорити тлом стає дух історії (епізоди 2014 або епізоди 1918), однак суб’єктне бажання говорити не стає на цьому тлі незначною силою: Мені захотілося сказати «так» і я сказав «так». Навіть якщо схотів сказати це текстами зі своїх попередніх книжок.
Андрій Дрозда:
Остапові Сливинському притаманна неймовірна вроджена делікатність і тактовність. Його найважливіша заповідь: «Не поруш і не нашкодь!». Можливо, саме через це Остапові вдається творити світлу магію буття. Відчуття цієї магії виникає і під час читання «Зимого короля».
Нові поезії перегукуються із давнішими текстами Сливинського зі збірок «Адам» та «М’яч у пітьмі». В поетичній оповіді автор і далі вдається до дитячих спогадів, до нібито незначних епізодів, звучання і значення яких з роками наростає і змінюється. Вміння Остапа зберігати в пам’яті та уяві цю колекцію історій і заново проживати їх у текстах – зачаровує і розчулює.
Важливими мотивами «Зимового короля» стають втрата невинності та усвідомлення вразливості, які приходять із закінченням дитинства. Саме тому диваки із віршів «Король» та «Кентавр» не мають шансів у світі, який безжально пожирає їх.
Калитко Катерина. Бунар (ВСЛ)
Олена Галета:
«Бунар» Катерини Калитко написаний на традиційно хорошому рівні. І коли, здається, уже звикаєш до високої ноти, слова раптом знову б’ють навиліт: «і Оріон лежить межи яблунями, наче у бліндажі».
Катерина Калитко тепляче і вправно вибудовує словами світ, ніби ластів’яче гніздо. У тому гнізді змістилося ціле місто; речі у ньому напівживі, істоти – напівмертві. «Зимова трава із хребтом переламаним повзе, як остання пошесть» – персоніфікація? Персефона? Сила метафор єднає і роз’єднує поцейбічне й потойбічне.
Місто виростає зсередини – зсередини того, хто мовить, або ж тої, хто мовить. Жінка вплітає у нього листки і стебла, і траву, яка тонко тне, протинає від міфу до казки, від казки – до самісінької дійсності. І тоді на зеленому проступає червоне.
Слова багатооко зазирають у шибки, як діти у «Тінях забутих предків» Параджанова. Вірші – фрагменти старої стрічки зі строкатими зображеннями, а перегортання сторінок – наче збої, що переривають одну сцену і раптово переносять в іншу. Подорож внутрішнім емоційним ландшафтом, світом напівсну, де все може стати всім: досить лише спертися на ньому поглядом, як «вороний застигає при броді, перетворившись на лодію».
Це книжка змін, де дія не продовжується в лінійній перспективі, а відгукується у міфологічних парадигмах світостою, змінює співвідношення істот і неістот, добра і зла, старих і дітей, доречності й відповідності. Світ «Бунара» міфологізований, але, попри окремі імена, немає певності, про який саме міф ідеться. Єдине рятівне знання – сприймати приреченість як покликаність, вірити у призначення – те, чого не може передати значення.
Олена Гусейнова:
Книжка починається зі слова, якого ми не знаємо. Бунар ─ боснійське (а також кримськотатарське) слово для позначення криниці. І попри багатошарові можливості для інтерпретації цього образу, мені здається, що найважливіше тут, що це слово чужого словника, втім таке, яке легко знайти й зрозуміти. Імена, які ми не знаємо, однак, які не стають для нас закритими, німими або неприступними. І це ще одна спроба шукати або конструювати нову мову, яка зменшила би біль від зіткнення з новою реальністю. Запозичувати, не страшитися чужого мовлення, шукати тотожності, розрізняти відмінності. «Бунар» ─ свого роду словник таких травматичних запозичень. Він починається зі «слів, які ми вивчили першими» і закінчується «словами, які ми останніми забуваємо». Тобто окреслює ті місця, де мова виявляється найвразливішою, найтоншою, де вона фактично зникає. Словник на позір видається банальним. Починати уроки нової мови треба зі слів «смерть», «кров», «дім» та «спокій». Але закінчувати іменами. Впізнаваними й чужими: Коста, Іван, Абдуллах, Сильвестр, Петро, Славко. Мова тримається на іменах та іменниках. І це не просто називання ─ це організація речей, звичних предметів із повсякденного життя і тих, хто ними буде користуватися. Мова потрібна, щоби це стало явним, видимим і реальним: торба камінців, патефонна платівка, місце на мапі, яке без тебе болить, поселення, розквітлі після посухи, жмутки аїру, чорне вино, криваво-пекуча їжа, сережки. І весь цей дуже предметний словник нової мови оголює час, який настає після травматичного досвіду. Інкубаційний період, найхарактерніша риса якого ─ забуття. І вийти з нього в «Бунарі» можна тільки зробивши мову тілесною. Відмовившись від голосу на користь письма: «Далі будуть листи паперові ─ забута моторика:\ затулити поріз конверта, лизнути марку». Все, що ми любимо в поезії Катерини Калитко, є в цій книжці: впізнаваний ландшафт, крізь який проступає екзотичний, і навпаки. Сараєвський та вінницький тексти. Дівчатка з воронами й ворогами, хлопчики, які обертаються скляними солдатиками. Втім, ця впізнаваність вибухає в книжці наскрізною метафора роз’ятреного горла (від самої назви ─ колодязь і є рукотворним горлом, через яке людина намагається витягнути питну воду вже для власного горла до світла підземної Єрусалимки, де світло сягає горла) примушує думати про язик, як те, що фізично допомагає нам говорити вголос. І про те, що він надто схожий на рану. І є в кожному з нас як жива метафора однієї з найважливіших функцій мови ─ давати людини засоби для осмислення та подолання травм, власних і чужих.
Андрій Дрозда:
Цього року до фінальної п’ятірки увійшли поетичні книги, що дивовижним чином суголосні поміж собою. Насамперед йдеться про настрій та відчуття світу, які передають ці тексти, а ще – про теми, які не могли оминути автори.
Катерина Калитко зі збіркою «Бунар» створила органічне продовження своєї поетичної книги «Катівня. Виноградник. Дім».
У нових текстах стало більше неспокою і тривоги, однак поетичний голос авторки лише зміцнів та усталився. Катерина Калитко наче вийшла на своєрідне поетичне плато, де нічого не заважає говорити про речі справді суттєві та глибинні. «Бунар» – це правдива екзистенційна поезія. Вона нагадує сни Касандри, яка знає, що все найстрашніше вже не раз відбувалося, але може повторитися ще раз.
Хаддад Катріна. Ніч чужинців (Електрокнига)
Олена Галета:
Катріна Хаддад називає свою «Ніч чужинців» двокнижжям і починає зі зчеплення наративів, чи навіть зі щеплення наративів: як щепа, власна історія (родинна) прищеплюється на біблійне дерево Історії. До війни – після війни, своє – і засвоєне чи присвоєне. Курсивом авторка прищеплює чужі слова, перефразовані цитати на новому гіллі власних віршів, щоби напоїти новими соками, дати змогу знову рости. І плоди тепер ніби й ті, але все ж інші, раніше не бувалі. Тільки що вдіяти з кевларовим листям? Ці вірші виростають не в горщиках, а «із магми і насінини», з власного минулого. Над ними немає повної влади, слова наче щось недоговорюють, чи про Крим, чи про Донбас. І ця недомовленість робить раптом ще відчутнішою їхню недосяжність.
Видання напрочуд збалансоване, з продуманою симетричною формою: дві книжки – «Вогні і води, води і вогні» та «Домівка буття» – сходяться посередині у місці склейки. Немає завершення, тільки початок. Немає висновку, немає остаточного знання – тільки знання початкове, вміння розрізняти, бачити два в одному. Ще задовго до склейки, де той самий текст відбивається дзеркально у кожній із книжок, принцип симетрії дає про себе знати. Катріна Хаддад творить навіть не символи, а іконічні знаки, буквальні відтиски слів: дід Миколай Шевченко – він же справді і Миколай, і Шевченко; Світлодар уміщує дар; миро – у миротворців; красний – він і червоний, і красивий. Бути собою і бути водночас чимось іншим, однак у дзеркальному відображенні: «І тут я опинилася перед картиною-дзеркалом. На мене дивилася вологими здивованими очима газель на тлі пейзажу пензля Ніко Піросмані». А хто буде особливо уважним, помітить основну відмінність у поемі-склейці: там, де з одного боку – вона, з іншого – війна. Обрамленням їм – вірші-замовляння, експерименти з формою, у яку має вилитися дійсність.
Олена Гусейнова:
Це поетичний дебют 2018, який є таким тільки формально. Сформоване і впізнаване поетичне мовлення. Образність, яка тримається на авторській інтерпретації сирійських мотивів. Тонка й точна робота з автобіографізмом. «Ніч чужинців» ─ книжка зі складною композицією. Авторка визначає її як «двокнижжя». Рух крізь книжку можна вибирати самостійно. Але і на питання «чому книжок дві?» теж доведеться відповідати самостійно. Тут теж відбувається робота з мовою. Основним механізмом такої роботи є відвертість. Майже оголення. А звідси й точність. Хаддад просто ставить питання і просто на них відповідає. Все відбувається в променях яскравого світла. Все можна побачити, роздивитися і назвати. І не так, як роздивляємось в тлумачному словнику або словнику синонімів. А так, як дивимося на найархаїчнішу річ, яка в нас є. Дивимося, як вона проростає в нас самих. Так розкладається в книжці слово Україна на голосні, так функціонує слово «червоне», яке має розступитися, як море, втім, морем не є, так з’являється слово «випив» після назви яблука «білий налив». Це книжка не про колективну пам’ять, яка відібрала нам мову, а про мову, яка живе в приватних історіях і передісторіях. І між ними точиться діалог, який не приймає довільності. І вимагає точності.
Андрій Дрозда:
Я ніколи не читав першої збірки Катріни Хаддад, але її друга книга «Ніч чужинців» вражає як формальною майстерністю, так і емоційним зарядом. Ці поезії нагадують замовляння, голосіння, обрядові пісні і навіть молитви. У часи вже згаданої смерті літератури звернення до архаїчних і магічних форм поетики – це один іх небагатьох способів оживити мову. Катріні Хаддад – це успішно вдається. Вона пронизливо і щемко описує Донбас, Крим і Сирію, вміло вплітає у свої тексти елементи візуальної поезії та провадить діалог із Жадановими «Вогнепальними і ножовими».
Жадан Сергій. Антена (Меридіан Черновіц)
Олена Галета:
Коли чуйність і сприйнятливість стають нестерпними, Сергій Жадан переконує себе у здатності говорити. В «Антені» світ впорядковується через мову: набуває обрисів, якщо не сенсів. Адже «доки ти нічого не скажеш – нічого й не буде». Говори з кимось третім, звертайся до нього. А якщо його раптом не виявиться – просто ставай на його місце. Не заступиш, але це єдине, що можеш зробити: зізнатися у власному безсиллі й малості.
У цьому світі геть обмаль речей, тут навіть ілюстрації – насправді зображення слів: «ніби ночі точені ножі» – ножі, «ніби ключі від чужих дверей» – ключі… Немає імен і виразних постатей з особистими історіями: він, вона… а далі жодної певності, лише місце в тексті, дбайливо обведене літерами, – у надії, що воно не залишиться порожнім. Простір, позбавлений орієнтирів, позначений ріками – найбільш плинним, що лише може бути; барва – водяниста: дощі, сніги, льоди, тумани, іній, море, океан, глибини, потоки, припливи, хвилі. Книжка агрегатних станів води, вірші, поки вони не стали літературою, тільки ритмічними звуковими хвилями, що лягають одна за одною хльосткими неточними римами або ж тихо накочують верлібром. Загалом їх у книжці вісім – вісім хвиль-частин, серед яких лише одна, шоста, має окрему назву: «Три роки ми говоримо про війну».
Але ту, іншу мову слід зберегти задля самої можливості промовляти – як здатність народжувати, навіть якщо цьогоріч не народиться Спаситель. У цій розрідженій реальності вже прозирають непевні риси Різдва: вони завжди там, як старий задник повсякдення, на який уже й не звертаємо уваги. І одна-єдина обіцянка: «я буду говорити про те, що вважається неважливим».
Олена Гусейнова:
«Антена» Сергія Жадана найпрозоріша з усіх п’яти книжок історія про виклики старої пам’яті й сліпі зони нової мови. Вісімдесят віршів, у яких представлені всі практики «подолання минулого» ─ говорити, писати, читати, називати на ім’я, пам’ятати. Перший і останній вірш свого роду рамка. В обох центральний образ антени. На першій сторінці антена ─ це соняшник, на останній ─ очерет. І незалежно від того, чим вона є ─ тим, що в майбутньому може стати їжею, чи тим, що в майбутньому може стати домом, ─ вона ловить сигнали, «вихоплює найважливіше». Цей механізм стосунків із реальністю проступатиме в кожному вірші книжки. Ось з неї «вихоплюються» погані новини, схожі на хворі легені (ускладнене дихання ускладню обмін із зовнішнім середовищем), ось мрець, якого принесло течією ріки з півночі і якого можна не підпустити до берега і він попливе далі, забираючи із собою смерть (витіснення як дієвий, хоч і токсичний спосіб взаємодії з реальністю), а ось «розказана пастухами», хоч і позбавлена абсолютної віри в диво, звістка про спасіння (очікувані біблійні алюзії). На тлі цих сигналів постають нав’язливі роздуми про те, чи вистачає нам старої мови, старих словників, старих пісень й імен, щоби не просто зафіксувати те, що бачимо або зарахувати до світу реального, а й оформити та обумовити як подію. Все це на тлі чесного, хоч інфантильного зізнання, що хтось стару мову відібрав, а нової не дав. Безнадійні спроби мову повернути (або створити) примушують робити, що завгодно. Навіть співати. Навіть танцювати. Втім, жодна практика-заміщення не дозволяє забути скільки років «ми говоримо про війну». Шостий розділ книжки ─ єдиний, який окрім номера має назву. Цей простий прийом іще раз окреслює, чому історія про дві антени пишуться і читаються. Все дуже просто і прозоро ─ війна триває, в словниках вистачає потрібних слів, у віршах точних рим, вистачає імен і позивних, але мова залишається недоступною. І тут мимоволі не віриш у цю прозорість і простоту, бо будь-яка мова доросліша за реальність, яку намагається проговорити, й тому відкрита до зміщення значень і не чекає сигналів-дозволів на нові слова. І тоді варто згадати, як антена працює з електромагнітними хвилями: може їх передавати, а може приймати. Залежить тільки від того, як застосовувати.
Андрій Дрозда:
Справжній поет має бути медіумом між світами. У новій поетичній книзі Сергій Жадан став ретранслятором невимовності болю від втрат і війни. Деякі тексти з «Антени» викликають заціпеніння. Наприклад, вірш про «ніяку війну» чи про розбиту снарядами бібліотеку з зізнанням про безсилля мови і літератури проти жахів нової війни і нових смертей.
Літературу слід постійно оживляти і Сергій Жадан добре це розуміє. Він недосяжний у творенні свіжих метафор і невтомний у прищепленні емпатії до своїх героїв. «Антена» – дуже сильна книга: точна, поетична і політична.
Поваляєва Світлана. Після Криму (ВСЛ)
Олена Галета:
Від перших сторінок виникає враження, що у збірці «Після Криму» Світлана Поваляєва покладається на ритм. А тексти вряди-годи таки зраджують аритмію. Вдих-видих, поезія дихання. Дихання, про яке годі забути. Ці вірші одразу хочеться наспівувати чи декламувати речитативом – бо так легше, ніж говорити. Форми найпростіші – найдієвіші. Але простота оманлива. Як тільки вона доходить краю – обертається сарказмом: «усе менше мальовничо занедбаних, усе більше паскудно задрочених».
Рима врізається у слух, наче текстова бравада, переконування у тому, що поезія все ще існує. Нерегулярна рима – як вціляння у ту саму точку, як несподіваний удар під дих. Але дошкуляє хіба подеколи декларативність, а не брутальність. Art Brut – мистецтво, яке не зважає на конвенції, змішує стилі і матеріали у вибухову суміш, проривається крізь обмеження й оточення.
Поетичний наратив «Після Криму» розгортається у просторі: «просто саме такими днями простір згадує сам себе». У центрі просторової архітектоніки збірки – я. Я як півострів. А далі – рух углиб територією. У тексах, що їх хочеться назвати інтимними, більше певності у словах, аж до самоіронії. Світ збалансований, навіть якщо не ідилічний (тим більше справжній). Речі існують у стосунку до інших речей, відносини з іншими побудовані на стосунку до себе. Порівняння й зіставлення створюють відчуття образної щільності – немає порожнин і порожнеч, ніщо з цього світу не вилучене: ні розмовність, ні діалектність, ні грубість, ні відвертість, ні навіть неоковирність.
У текстах після – певності менше, більше рішучості. І музика – вона по обидва боки. Як лад і стан, як спосіб заповнення простору. Хоч «Після Криму» не має внутрішнього поділу на частини, лише ритм, заданий циклами, цю збірку хотілося б назвати книжкою книжок – так добре прослуховується структура. Бо зрештою, більше слів – більше світів.
Олена Гусейнова:
«Після Криму» ─ книжка, яка програмує читання поезії крізь призму терапевтичних практик. У короткій автопередмові Світлана Поваляєва зізнається, що її «домівка серця» залишилася в «остатньому» Криму й у 2013 році. Далі, крізь кожну сторінку книжки, бездомна, травмована героїня повертатиметься. Передмова наполягає, що повертатиметься до здатності відчувати й любити, але складається враження, що навіть здатність простої здатності орієнтуватися у просторі та розрізняти предмети. Загалом це книжка озвучених горизонтів очікування, до яких не варто наполегливо і прямолінійно рухатись. Один з них ─ вузькі просторові й часові рамки. Після Криму і поза Кримом. Але після Криму ─ як після великої втрати ─ це завжди. А поза Кримом ─ це скрізь. І так жорстке просторово-часове обмеження перетворюється на порожній простір або невизначену зону, від якої подекуди хочеться відвернутися, бо надто багато в ній слідів і надто закрити вони від читань та тлумачень. Тут, щоби не сплутати правий і лівий берег, треба аби хтось тримав тебе за руку, а власне тіло стає непридатним для контакту з простором, навіть зв’язані в букет квіти пасують для цього краще. Власна тілесність сумнівна. «Я» стає кавер-версією себе самого. А в усіх мерців виявляється однакова шкіра. Ймовірно, тут можна прочитати одне з найпринизливіших у сучасній українській поезії оприлюднення того, чим для живої людини обертається втрата іншої людини. Стає очевидним, що нічого не зникає раптово: «скільки ще спатимеш у моїх снах\ на цій території прочитаній по губах\повітряні кулі тримаю мов їздових собак\на ремінцях\із власної шкіри». Хід думок, рух емоцій, пов’язаних із тим, чиє тіло зникає, не зупиняються. І той, кого немає, залишається з нами так, наче все ще існує. Міцно інкорпорований у наше щоденне життя. І ця його присутність піднімає на поверхню мови такий феномен, як чернетка. Після Криму можна дозволити собі не писати начисто. Можна говорити «перехиляєш», закреслювати і міняти це слово на слово «перегортаєш». І так само вчиняти зі словами «крапля» та «крапка». Досвід, мов рана, емоційні страждання конкретної людини, як драматична втрата ідентичності, солідарність, яка тримається на спільній дірі в реальності ─ те, крізь що рухаєшся, поки читаєш книжку Світлани Поваляєвої. Рухаєшся і думаєш про те, наскільки поетичні тексти можуть бути інститутом спільної терапії.
Андрій Дрозда:
«Після Криму» – найбільш несподівана книга з п’ятірки номінантів. Так, це поетичний дебют Світлани Поваляєвої, однак сама вона далеко не дебютантка. І ці обставини позначаються на сприйнятті поезій «Після Криму».
Давно не доводилося читати таких відвертих і безпосередніх поезій. Поваляєва сміливо римує «папироси» і «сльози», а інтимна лірика на сторінках збірки переплітається з громадянськими маніфестами.
Іноді ловиш себе на думці, що зараз так не пишуть, що ця поетика виринула з часового розламу початку двохтисячних років. А з іншого боку: немає жодних приписів, як саме нині треба писати поезію. Світлана Поваляєва у своєму поетичному пориві щира, нестримна і нещадна. Вона прагне всі і вся назвати своїми іменами. Звідси і рядки про непрощених «кацапів», «мєнтів з автоматами» чи «тубільців, що просрали державу». Книга «Після Криму» просто лупить по голові. Видно, що Поваляєва не може інакше.
Улюблений сайт літературної критики
