5 лютого о 18:30 у книгарні «Є» відбудеться церемонія нагородження переможців книжкового рейтингу «ЛітАкцент року — 2018». Пропонуємо для ознайомлення відгуки журі номінації «Есеїстика й художній репортаж» на книжки, що ввійшли до короткого списку.
Журі номінації «Есеїстика й художній репортаж»:
- Богдана Романцова
- Ярина Цимбал
- Дмитро Крапивенко
Книги, що увійшли в короткий список:
- Бондар Андрій. Церебро (ВСЛ)
- Яремчук Олеся. Наші інші (Човен)
- Марценюк Тамара. Чому не варто боятися фемінізму (Комора)
- Чапай Артем. The Ukraine (Книги – XXI)
- Стех Павло. Над прірвою в іржі (Темпора)
Бондар Андрій. Церебро (ВСЛ)
Богдана Романцова:
Нова збірка Андрія Бондаря «Церебро» — це шістнадцять оповідань, смішних, сюрреалістичних і філософських. Сам автор не вважає свою нову книжку есеїстикою, і тут із ним важко посперечатися: «Церебро» — радше художка в есеїстичній обгортці, принаймні частково автобіографічна, без складних сюжетних розгалужень і непідйомного психологізму. Втім, складність жанрового визначення не завадило цього року журі ВВС дати Андрієві премію саме за есеїстику.
Те, що «Церебро» переростає есеїстичні межі, насправді тільки йде йому на користь: класична, «строга» есеїстика у нас інколи зводиться до компіляції під однією обкладинкою фейсбук-постів і колонок, вже оприлюднених у розмаїтих виданнях. Тож, по-перше, читач, імовірно бачитиме ці матеріали не вперше, а по-друге, компіляція часто нічим не вмотивована, крім особи автора і його бажання якнайшвидше видати щось під твердою обкладинкою. На щастя, Бондар уникає обох ризиків: по-перше, це нові тексти, до того ж художні, по-друге «Церебро»— справді цілісна збірка: її пронизують спільні мотиви, динаміка наростання абсурдності/сюрреалістичності та розвиток персонажа, який, вочевидь, опинився посеред життя в пралісі густому. І що далі в ліс, то товстіші дрова й асенізатори.
Асенізатор Андрій з оповідання «Ахмад» — можливо, найсильніший образ збірки і точно такий, що найбільше врізається у пам’ять. Асенізатори у складному ієрархічному світі дачних селищ — каста недоторканих: вони не подають руки, не п’ють з господарями чай, не заходять у дім. Тож коли письменник Андрій порушує геть усі правила взаємодії із головними «санітарами села», читач починає здогадуватися: асенізатор Андрюха — черговий вияв підсвідомості автора, ось чому йому так легко даються розмови про французьку філософію та призначення людини. Всю цю довгу бесіду двох «я» ритмізує короткий рефрен «Кстаті, вкусний чай. “Ахмад”?». Читаючи про асенізатора, я думала: це ж історія про кожного й кожну, хто дотичний до світу книговидання: від автора й перекладача до верстальника й коректора. Ніхто не помічає добре зробленої роботи, однак усі помічають помилки, недогляди, хиби — вигрібні ями, які не вдалося вичистити. Всі ми тут — трішки асенізатори Андрюхи.
Кожне оповідання веде діалог із наступним, переростає в нього, це есеї-репліки, а не монологи. «Церебро» дозволяє відчувати себе розумним, ерудованим реципієнтом. Кожне оповідання грає на кількох рівнях (а це ознака якісного постмодерністського тексту): від міфологічних алюзій і покликань на класичну філософію до омажів сучасній кінотрадиції. Втім, іноді цього навіть забагато, як на мій смак.
Навіть обкладинка дає імпульс до інтерпретацій: Томас Манн (якого згадано в книжці аж ніяк не компліментарно) та Андрій Бондар (в одязі, що нагадує вбрання буддистських монахів) торкаються татуювання E=MC2 на ребрі напівоголеного Альберта Ейнштейна. Тут — і очевидна алюзія на апостола Хому, який перевіряє рани Христа, і можливе покликання на Гокінґа, в чиїй «Короткій історії часу» була лише одна формула — E=MC2. І це ще не враховуючи, що Манн схожий на кожного третього персонажа Брейгеля, тільки в окулярах і без гальби пива в руці.
Чимось українська есеїстика нагадує шафу на балконі: ми пхаємо туди все підряд, що наразі не можемо поставити на конкретну полицю. Що засмічує інші поверхні, а викинути шкода, бо ж нормальна річ, ще згодиться. Потім швидко зачиняємо дверцята, підпираємо стільцем і вішаємо табличку «Тут есеїстика, не відчиняти». Якщо відчиниш, речі почнуть випадати — вони ж бо давно переросли ці рамки й обмеження.
Ярина Цимбал:
Напевно, я засиділася в журі «ЛітАкценту року», бо вже вкотре доводиться писати відгук на збірку есеїстики Андрія Бондаря. А коли без жартів, це позитивний факт. По-перше, Бондар пише. По-друге, Бондар добре пише. По-третє, Бондаря читають. Інакше кожна його книжка не добиралася б у короткий список премії «ЛітАкценту», не кажучи про інші відзнаки й нагороди.
Чи змінюється автор від книжки до книжки? Чи цей той Бондар, якого ми читали десять років тому або шість років тому, коли вийшов «Морквяний лід»? І так, і ні. Бондар давно виробив власне обличчя і власний стиль, у якому є дрібка грайливої невловності. Наприклад, жанр: «Церебро» — це оповідання чи есеї? І видавництво, і автор представляють книжку як збірку малої прози. У нашому конкурсі вона фігурує як есеїстика. Вікіпедія теж уважає «Церебро» есеїстикою, а «Тим, що в гробах» — малою прозою.
«Церебро» вкотре свідчить, що будь-яка подія, деталь можуть стати для Бондаря основою тексту, а жанр його — оповідання чи есе — вже немає значення. Автор цілком міг би позначати свої твори популярним хештегом #пишу_бо_можу. Писати він може по-різному, і з 16 текстів, уміщених у «Церебрі», кожен вибере щось до смаку собі — буденні замальовки про курйозні випадки, які завершуються філософськими висновками або спонукають до несподіваних рефлексій, чи фантасмагоричні історії у дусі братів Коенів.
Бондар один, але вміє бути різним.
Дмитро Крапивенко:
Інколи здається, що коли українські письменники досягають певного рівня визнання, жоден видавець не може сказати їм «Стоп!» і відмовити у виданні бодай кількох невдалих творів. Коли читаєш «Церебро» Андрія Бондаря, не полишає саме таке враження. Частина оповідань, що увійшли до збірки, за змістом і формою нагадують доробок радянського дитячого письменника Ніколая Носова: як я купив авто і що з того вийшло; чи як я поїхав на дачу взимку і там напередодні Різдва замерзла вода у трубах. Можна заперечити, що важлива не тематика твору, а унікальний авторський стиль. Але й тут нічого особливого: античні алюзії автовласника чи монолог філософа-асенізатора не є чимось новаторським або оригінальним, така собі «Мішкіна каша» чи пересічний пост у фейсбуці. На щастя, такого ґатунку не всі оповідання у збірці. Ліризм, містика, трагізм, складні описи стають відчутнішими ближче до завершення книжки й дещо компенсують її не надто вдалий початок.
Яремчук Олеся. Наші інші (Човен)
Богдана Романцова:
Із висоти пташиного польоту майже кожна країна нагадує клаптикову ковдру: прямокутники полів, розсипи міст, тонкі нитки річок. Із висоти пташиного польоту не видно кордонів, шкільні географічні атласи брешуть — ані червоних, ані чорних ліній. Країни плавно перетікають одна в одну, а митницю з висоти годі й роздивитися. Там само перетікають з країни в країну люди. І хоча усвідомлення належності до певної держави — важлива частина ідентичності, Україна встигла стати рідним домом для багатьох інших націй: від греків до ромів, від угорців до шведів. Усі вони — наші інші, без звичного протиставлення «свого» та «чужого». У більшості лишилися тільки окремі уривки-спогади про власну далеку історію. Кілька слів, які в побуті майже непомітно домішані до звичної мови. Старий одяг десь у нижньому ящику шафи. Фотографії — артефакти та свідчення, що йдеться про реальну історію, а не міфологізоване минуле. Історії батьків або дітей, які повернулися «туди». Писати про «інших» складніше, ніж про «своїх»: до таких репортажів треба підходити обережно, виважено, із надзвичайною мірою розуміння й толерантності, щоб голос журналіста не заглушив голосів співрозмовників. І Олесі Яремчук в «Наших інших: Історіях українського різноманіття» це вдалося.
Змішана ідентичність — перевага, коли хочеш стати письменником (ширше коло тем, а поєднання традицій часто допомагає віднайти оригінальний голос), але радше проблема в позамистецькому житті. От словак Йосип Михальчин із репортажу «Яблука забутого саду» на схилі років ніяк не може вирішити, де ж заповісти себе поховати: на історичній батьківщині чи в Україні. Історії з «Наших інших» — насамперед про розірваність і розпорошеність: окремої людини, родини, цілого народу. Авторка взяла на себе велику відповідальність: дати слово непочутим, тим, кого воліють не помічати, кому дозволено висловлюватися та ставати видимими лише у визначених рамках: на національні свята, у короткому телерепортажі, на фотографії з політиком, що переріже стрічку перед новим культурним центром. Олеся Яремчук поїхала у віддалені райони, маленькі села, на маргінеси цивілізації, аби накреслити власну мапу України — схожа мета була і в Павла Стеха, і в Артема Чапая. Так само, як і Чапай та Стех, Яремчук співпереживає своїм героям, пропускає історії крізь себе, прагне діалогу і вибудовує його.
Коли «інші» нарешті заговорили, виявилося, що вони все ж більше «наші». Та й межі як такої нема.
Ярина Цимбал:
Зібрані докупи репортажі Олесі Яремчук «Наші Інші» справляють потужне враження. Більше як половина з них з’явилися на порталі The Ukrainians протягом останніх двох років, ще п’ять написано спеціально для цієї книжки. Олеся Яремчук розповідає про громади національних меншин у різних куточках України. У її репортажах достатньо і власної мови авторки-журналістки, і прямої мови її героїв — для того, щоб текст був одночасно інформативним і об’єктивним, багато хто не вміє витримувати цей баланс.
Задум Олесі Яремчук написати про «наших Інших» — людей, які живуть поруч із нами, але які відмінні від нас, — мені хочеться назвати насамперед шляхетним. Крім того, що її книжка надзвичайно цікава як просто книжка для читання, у неї є кілька важливих завдань. «Наші Інші» не просто показують цих Інших, а демонструють, що якраз у розмаїтті — наша сила, адже і розмаїття може бути монолітом. І ще вони нагадують, що кожен із нас може будь-якої миті за черговим життєвим поворотом стати тим Іншим. Тому багато її історій дуже щемкі, зворушливі, викликають емпатію, адже вони всі про нелегку долю й часто про страх — страх бути Іншим.
«Наші Інші» Олесі Яремчук — блискучий зразок документального жанру: авторка досягає дидактичного (в хорошому сенсі слова) ефекту, не повчаючи, а просто розповідаючи. Читаючи, розумієш, скільки у книжку вкладено роботи, вміння і ще — душі.
Дмитро Крапивенко:
Приємно, коли такі видання, як книжка Олесі Яремчук «Наші інші», постають не завдяки західним грантам, а за кошти Українського культурного фонду: отже, ми стаємо цікавими самі собі, й на це самопізнання знаходиться кошти. «Наші інші» — це подорож у світ тих, кого часто по-канцелярськи називають «нацменшинами».
Хтось приїхав сюди кілька століть тому, хтось повернувся після сталінських депортацій, хтось осів уже в роки незалежності. Різні люди, різні культури, різні долі. Серед них, як на мене, найдивовижніша у шведів, які осіли на Херсонщині наприкінці XVIII століття, намагалися повернутися на Батьківщину в радянські часи, проте знову оселилися в степах Таврії. Ця історія наче з часів великого переселення народів, але ні, вона була зовсім недавно, й наші шведи її пам’ятають.
Есе у книзі Олесі Яремчук написано як «усні історії». Не буде помилкою сказати, що вони здебільшого просто розгорнуті інтерв’ю. І це — не найсильніший бік книжки. Тут не проглядається виразний авторський стиль, немає ефекту присутності. Доволі банальні, як у шкільних творах, описи природи й історичних події, як от Ферганських заворушень 1989-го, причини яких в усній історії дещо губляться та плутаються, і авторка компенсує цю інформаційну прогалину, схоже, цитатами з Вікіпедії, до того ж двічі: коли говорить про кримських татар і про турків-месхетинців. До всього — раптом в історичних розвідках авторки УНР постає в 1916-му (!!!).
Проте «Наші інші» — книжка корисна й потрібна, покликана зробити українців більш open mind. Вона привертає увагу до тих, хто живе поруч, щоб оцінити силу й розмаїття наших багатонаціональних регіонів і здолати певні упередження.
Марценюк Тамара. Чому не варто боятися фемінізму (Комора)
Богдана Романцова:
«Хто боїться Симони де Бовуар?» — таким міг би бути підзаголовок книжки Тамари Марценюк «Чому не варто боятися фемінізму». Нам, людям, які живуть у бульбашці толерантності та прийняття, іноді складно повірити, що десь поруч бояться фемінізму й досі трактують його як «ненависть до чоловіків і бажання їх знищити». Науково-популярна праця гендерної соціологині не лише дасть читачеві змогу розібратися, якими бувають фемінізми, а й подарує низку аргументів у суперечках із тими, хто «в інтернеті неправий» щодо питань рівності й боротьби за неї.
На жаль, наша країна поки належить до згаданих у вступі — тих, де боротьба жінок за свої права не пройшла трьох етапів, а фемінізм як такий не інституціоналізувався. Поки в європейських країнах сперечаються, яка саме феміністська течія актуальніша, у нас досі бояться самого явища, бо вбачають у боротьбі проти патріархату не прагнення рівних можливостей, а спосіб принизити чоловіків. Звісно, лишається спокуса звинуватити в усьому попереднє покоління, яке плекає і транслює численні гендерні стереотипи, однак і наші однолітки, хороші знайомі й навіть друзі, часом дозволяють собі геть неприйнятні жарти або й перепощування «новин» у дусі «вища освіта шкідлива для жінок» і «чому жінки так ненавидять чоловіків».
Науково-популярне дослідження Марценюк цінне насамперед широким охопленням тем: від витоків фемінізму до постмодерного повороту та українського фемінізму ХХІ століття. Як і у випадку «Гендеру для всіх», попередньої праці авторки, ця — для широких кіл, радше тих, хто «боїться де Бовуар» або сумнівається, наприклад, у тому, що віра та фемінізм сумісні. Однак і для тих, хто давно цікавиться фемінізмом як явищем, буде чимало нового: щонайменше — списки літератури, підібрані до кожного розділу, таблиці, що допоможуть упорядкувати і класифікувати ідеї, які належать до різних фемінізмів (як і з літературними модернізмами, варто говорити не про гомогенну течію, а про розгалужені рухи на захист жінок), а також розділи, що ґрунтуються на особистому досвіді стажування соціологині за кордоном у різних академічних інституціях. Мені, наприклад, особливо цікаво було дізнатися про Швецію, де фемінізм є частиною державної адженди.
Утім, і перевагою, і недоліком книжки є те, що за оглядом чужих теорій часто складно вирізнити авторську позицію. Перевагою, бо дослідниця зберігає позицію «над бійкою», а тому — наукову незаангажованість. Недоліком, бо йдеться радше про опис і класифікацію, ніж аналіз. Тамара Марценюк називає себе «академічною феміністкою», і це справедливо: аргументи викладено послідовно, теорії — ясно, нікого важливого не забуто. Однак мені в книжці трохи бракувало геть не академічної пристрасті та переконливості, як-от у тієї ж Симони де Бовуар, якій присвячено один з підрозділів видання.
Беззаперечна перевага книжки — оригінальні ілюстрації Марії Кінович, вже знайомої українським читачам за обкладинкам видань «13 новел» і «Німий бог» Юркі Вайнонена, «З легкої руки» Горана Петровича, «Не бійтесь галерей» Ґрейсона Перрі. Малюнки не лише відповідають темі та настрою книжки (жодної об’єктивації чи гламурної рекламності), а й ведуть власний розслаблений діалог із текстом. Щоправда, якби їх було більше, це пішло б на користь виданню.
Давно помітила тенденцію: щойно мені починає видаватися, ніби в тій невеликій спільноті, з якою я себе ідентифікую, все налагодилось і ніхто не заперечує важливості рівних прав та обов’язків для всіх (хай там як це називати: фемінізмом чи просто здоровим глуздом), з’являється черговий видавець/топ-менеджер/письменник-якого-не-можна-називати, ненабагато старший за нас, і проголошує черговий спіч про жінок, що принесли із собою каструвальний меч фемінізму. Це швидко повертає на землю і переконує, що нас врятують тільки довга просвітницька робота та книжки, на кшталт «Чому не варто боятися фемінізму».
Ярина Цимбал:
Книжка Тамари Марценюк дуже на часі, вона цікава і її добре написано, але не знаю, як вона опинилася в номінації «Есеїстика й художній репортаж». Тобто я розумію, що скількись авторів ЛітАкценту за неї проголосували, але не уявляю, за якими критеріями вони визначали жанр цієї книжки. Гадаю, до цієї плутанини спричинилося занадто широке розуміння в нас західного й донедавна ще не вживаного терміна non-fiction. Він настільки новий, аж ведуться суперечки, як його передавати українською мовою — нон-фікшн, нон-фікшин, нон-фікшен… Чомусь нікого вже не влаштовує давній термін «науково-популярна література», а скорочено наукпоп — мабуть, він уважається радянським, як і все в нашій країні, чому більше як 25 років.
«Чому не варто боятися фемінізму» Тамари Марценюк — це типовий нон-фікшн (так, я так пишу це слово кирилицею), або ж наукпоп — популярною мовою про складні для багатьох людей речі. І коли всі традиційно (і справедливо) нарікають на засилля перекладного нон-фікшна в наших книгарнях, то от вам своя, українська авторка і добра науково-популярна книжка. Проте це не есеїстика і не художній репортаж. Це треба визнати і змиритися з цим.
Дмитро Крапивенко:
Це наукова праця, яка не має нічого спільного з есеїстикою. Але наукова праця доволі якісна, яка ознайомлює читачів із ґенезою фемінізму в світі, усіма його відтінками і внутрішніми дискусіями. Водночас вона мало нагадує полемічний жанр і навряд чи здатна відповісти на питання, винесене в назву книжки. Тамара Марценюк не надто багато уваги приділяє аргументам тих, хто мав би боятися чи боїться фемінізму, а веде оповідь радше для кола, яке або частково ознайомлене з цим явищем або дуже прагне з ним ознайомитися — себто кола потенційних читачів, яке навряд чи буде ширшим за студентство Києво-Могилянської академії. Попри претензію на всеохопність, книжка залишає поза увагою одне важливе, як на мене, в українському контексті явище — наявність в ефірі й відтак популярність програм на кшталт «Холостяк». Так, авторка говорить про об’єктивацію жінок, але не згадує про цей промовистий приклад. Адже аудиторія таких програм — переважно молоді жінки, які толерують ці шоу, ба навіть наслідують поведінкові моделі з нього.
Водночас освітню і просвітницьку місію цієї книжки годі заперечувати: хто професійно досі не вивчав питання фемінізму, дізнається чимало цікавого й важливого з праці Тамари Марценюк. Настрожують лише терміни на кшталт «феміністична соціологиня». Я, звісно, не про фемінітив, а про прикметник біля нього. Поділ науки на феміністичну й нефеміністичну дуже нагадує радянську доктрину «марксистської науки» як протиставлення «буржуазній». Чи не потерпає наука від таких опозицій?
Чапай Артем. The Ukraine (Книги — XXI)
Богдана Романцова:
Нова збірка Чапая «The Ukraine» по-хорошому впізнавана. На стилістичному й тематичних рівнях тексти продовжують роман «Понаїхали» про трудових мігрантів і, звісно, мандрівну збірку «Подорож із Мамайотою в пошуках України». З останньої в «The Ukraine» перекочували й окремі тексти. Тож основне питання може звучати так: чи знайшов автор свою Україну в новій книжці? Як на мене, знайшов, але це таки «The Ukraine», а не показово красива територія, яку нам демонструють на сторінках журналів у літаках. Далі мала би бути цитата про «без кокаїну», але нині вона така заяложена й потерта, що звучить майже на рівні «козацькому роду нема переводу». Чапай, на щастя, не про це, хоча фразу таки згадано в останньому оповіданні — єдине моє серйозне розчарування за всю книжку. Було й кілька не таких серйозних: що ближче до кінця, то слабшими видавалися тексти, особливо після таких міцних, як «Синок, пожалуста!», «Тільки не ржи», «Римма Григорівна прагне спілкування».
Як і в Стеха, у фокусі Чапая — насамперед персонажі, що лишаються на маргінесах спільноти: алкоголіки, безхатьки, роми, старенькі з мізерною пенсією. Як і Стех, Чапай часто змальовує представників міського дна, на яких ми дивимося, як правило, з легкою огидою, але водночас — антропологічною зацікавленістю. Сплять у метро, пропонують комусь проломити голову за шаурму чи то взагалі з любові до процесу. А ще є оті, що «понаїхали»: їдуть о четвертій ранку продавати полуниці на ринок, бо інакше не прожити — їх уже шкода. Жалієш бабцю, що приїхала в місто торгувати картоплею, бо онук Колька забирає всі гроші на горілку. І божевільних, які постійно викликають поліцію, бо їм щось ввижається. І чоловіка, який помер від розриву серця, коли побачив ведмедя. І ведмедя теж шкода. Такі герої, як правило, очевидні, щоб читач жодної хвилини не сумнівався, кому тут випадає співчувати, а кого — зневажати. Співчувати — бабусі, зневажати — її онука-алкоголіка Кольку.
Ще частина оповідань нагадує подорожні нотатки, які стали основою «Подорожі із Мамайотою». Жодних цивілізаційних надлишків, дорогих готелів чи пакетних турів. Рюкзак, мотоцикл (чи взагалі пішки), дика природа, маленькі селища, спальники й намет. Облуплені мозаїки закинутих шкіл, баби, від чиїх кожухів «пахне сіном і коровою». Чапай з-поміж симулякрів шукає справжнього, доторку до реальності, життя без фільтрів — недарма він повсякчас фотографує своїх новознайдених знайомих. Але головне — то, звісно, люди, яких не зустрінеш удома: лісники з лагідними очима, мешканці далеких селищ, завжди готові розповісти купу байок. Можемо говорити про цілий окремий напрямок «наші автори ходять Україною із рюкзаками, а потім пишуть про це оповідання»: сюди підійде і Крим з «Ігор пам’яті» Владислава Івченка, і окремі епізоди Стеха з «Над прірвою в іржі», і вже друга книжка Чапая на цю тему.
Представники шозизму, літературного руху у Франції 1960-х, намагалися фіксувати світ безстороннім поглядом камери: що б не бачили Перек чи Роб-Гріє, вони лишалися нейтральними, не ставили жодних оцінок, не виголошували епосі вироків. Тому читати шозистів складно: їхній нейтралітет жахає та обурює. Чапай же — свідомий антишозист: він також фіксує світ, але це максимально емоційна фіксація. Чапаєва камера дрижить, падає на землю, оповідь нерівна і точно літературно могла б бути кращою. Але вона щира, безпосередня і гарантує читачеві стовідсотковий катарсис.
«The Ukraine» навряд чи здатна змінити Україну чи сприйняття батьківщини українцями. Однак, може, наступного разу ми не будемо в метро так сахатися Галини Степанівни, яка збирає пляшки по смітниках. До персонажів Артема Чапая годі ставитися інакше, ніж із сумною ніжністю та припущенням, що в кожному живе власний космос. Вони наївні, безпосередні, і їх постійно шкода — це не про раціо, а про емоціо, втім, нашими почуттями граються досить вправно, аби ми не почувалися ображеними. Ми ж такі самі, як і вони: маленькі люди у країні, що ніяк не позбудеться визначеного артикля, всі ми сходимося на лютій ненависті і щирій любові до своєї the Ukraine. А ще — на спільній провині через цю ненависть. Безпрограшний варіант, коротше.
Ярина Цимбал:
В анотації до книжки Артема Чапая підкреслено, що в ній «зумисне порушено кордон між художнім і документальним». Сьогодні вже ніхто й не хоче залишатися в рамках «чистих» жанрів, а жанрове означення, яке ми намагаємося дати тій чи тій книжці, залежить від того, наскільки порушено кордон і як далеко зайшов автор.
Я назвала б «The Ukraine» художньою прозою. Так, в оповідок Чапая здебільшого немає сюжетів (хоча всередині кожної є мікросюжети), але хто сказав, що безсюжетність — це виняткова ознака есеїстики чи репортажу, уже добрих сто років усе може бути навпаки. Поєднання реальних фактів і художнього вимислу теж давно стало ознакою і белетристики, і журналістики. Одним словом, усе залежить від якості тексту. Ще Чапай наголошує, що максимально самоусунувся з оповідань. Не знаю, добре це чи погано, бо, може, книжка з Чапаєм була б іще цікавішою, але це виразно додає його текстам художності. Вони читаються як белетристика, а не репортаж журналіста, навіть якщо автор справді цілу ніч чергував із міліціонерами на метро «Дарниця».
Книжка Артема Чапая дуже жива, і тому здається, що він справді розповідає тільки про те, що бачив і пережив, адже ми й самі бачимо і переживаємо те саме. Довкола нас живуть ці люди — персонажі Чапая, ми потрапляємо або спостерігаємо точно такі ситуації. Її написано мовою, якою ми говоримо, а не лише чуємо з телевізора і вичитуємо в книжках. Узявши за мету показати Україну без бутафорії, автор одразу окреслив свій ракурс — це «маленька» Україна, Україна звичайних людей, які не залишать сліду в історії, але які всі разом і є The Ukraine. Ця ж таки мета визначила мозаїчність і водночас цілісність картини: різні люди, різні місцевості, різні території, які разом складаються в панораму сьогоднішньої країни.
Дмитро Крапивенко:
Варіант назви країни, який Артем Чапай обрав для книжки й однойменного, вочевидь, головного її тексту — це щось на кшталт “nigger” у вжитку чорношкірих гангстерів у США: вони вважають себе настільки крутими, що називають один одного таким принизливим прізвиськом, але не дай боже комусь сторонньому вжити таке слівце. The Ukraine — це справжня Україна, не з туристичного буклету чи з вікна офісного центру, це тисячі кілометрів понівечених доріг, смак пригод у чорнобильській «запретці», холод і бруд автовокзалів, щирі й привітні люди, маловідомі заповідники й однотипна забудова райцентрів.
Можна було б назвати текст розлогим тревелогом, утім герой Чапая не просто описує побачене, він розпитує людей, про що вони мріють, сам розмірковує про долю країни, найбільше в есе, присвячених війні на Донбасі. Вони варті окремої уваги, бо дещо вибиваються із загального трагічно-героїчного наративу в сучасній літературі про війну — у книжці Чапая є певна полемічність, сумніви, намагання уникати спрощень у своєму описі цих подій. Чи є це спробою з׳ясувати питання, чи продиктовано лівацьким світоглядом автора, неважливо, але вже сама постановка складних питань привертає увагу до воєнних оповідань Чапая.
Жанр цієї книги я окреслив би як кавер сентиментальної подорожі в цифрову добу. The Ukraine написано на багатому матеріалі подорожей, активізму, чергувань із нарядами поліції — весь цей калейдоскоп подій та емоцій створює атмосферу «доповненої реальності» для читачів, які не схильних до авантюр і тяжіють до поміркованого життя. Це як комп’ютерна гра для тих, кому бракує в житті гострих відчуттів, і блог для своїх: мандрівників, мрійників, небайдужих громадян. Для тих, хто бачить і відчуває The Ukraine і має право так її називати.
Стех Павло. Над прірвою в іржі (Темпора)
Богдана Романцова:
У раннього Кафки є збірка з поетичною назвою «Споглядання» — геть не схожа на пізній символізм «Замку», похмурий екзистенціалізм «Процесу», докладну топографічність «Америки». У «Спогляданні» ліричний герой ніби підглядає за людьми, які йдуть празькими вулицями, розмовляють про щось своє і сміються не до нього. Він подвійний маргінал міського простору: як людина, що повсякчас перебуває поза соціальною взаємодією, і як городянин, якому Прага чужа як місто.
Щось дуже схоже відбувається у художньому репортажі Павла Стеха «Над прірвою в іржі». Оповідач обрамлює електричками велику частину території України (захід-схід-північ-південь), без жодної конкретної мети, окрім спостереження за пасажирами — таке собі паломництво без кінцевого пункту. Автор тексту подвійно маргінальний: загалом у просторі електричок і на кожному маршруті зокрема, адже там вже давно склалися постійні компанії: хтось п’є горілку з томатним соком, якого завжди виявляється замало, хтось розмовляє про дітей і видобуток бурштину, а половина пасажирів — завжди про політику. Щойно компанія розпадається, співрозмовники впадають в анабіоз, ніби ноутбуки — в режим сну. Всі ці уривки, уламки історій (ніколи не йдеться про повну картину) зшиті тонкими нитками іржі, а голки — то, звісно, самі електрички.
Часом хтось звертається і до оповідача, однак його функції — радше як у футбольного судді: якщо від нього відлітає м’яч, він вважається стінкою, однак сам суддя не має права віддавати усвідомлений або спрямований пас. Коли примушують до армреслінґу, підкорися, але сам нічого не починай. Така пасивна, винятково спостережна позиція має свої переваги: незаангажованість, уважність і розуміння, що своїм тобі не стати, навіть за три години спільного тепла до Фастова.
Мікрокосм електрички — як різдвяний вертеп: тут у кожного свої ролі та прописані репліки. Водночас герої відчайдушно імпровізують, відмовляються відповідати очікуванням інших персонажів, і саме тому вони такі цікаві та живі. Недарма Стех постійно порівнює пасажирів електрички з митцями та мислителями минулого, тут зібрався величезний інтелектуальний бестіарій: від Сартра до Фріди Кало. Всі вони — експериментатори на своїй території.
Електричка — простір межовий, а значить, там можна все. Часом цей лімінальний простір нагадує брейгелівський карнавал: рибалки з червоними носами мовчки грають у карти, жінка повсюди тягає за собою велосипед, щоб не вкрали — ніби кентавр. Раптом пропадає світло і настає первинний, доцивілізаційний морок, коли людьми керували жорстокість і бажання вижити будь-якою ціною.
Електричка — це щось за межами нашої затишної інтелігентної скляної кульки, де всі знають, хто такий Золя і коли відбулася Велика французька революція. Це вагони, як у фільмі «Крізь сніг», тільки не пишні перші, в брудні та приречені останні. Ми звикло сахаємося їхніх пасажирів, втискаємо їх у зрозумілі для нас рамки і ставимо спогади про такі поїздки на найдальші полиці пам’яті. Книжка Стеха — хороший спосіб пережити цей досвід знову, але не безпосередньо, а крізь фільтр чужої свідомості. Чи схотілося мені після цього сісти на тригодинну електричку до Ніжина? Звісно, ні. Але й мети такої в автора не було. Прекрасний художній репортаж і чудовий письменницький дебют.
Ярина Цимбал:
Із жанром книжки Павла Стеха термінологічних проблем не виникає — це однозначно репортаж. На відміну від Чапая, у Стеха була зумисна мета — об’їздити Україну по периметру електричками. Порівняно з Чапаєм йому бракує художності, порівняно з Олесею Яремчук — глибини. І те, і те зумовлено авторським задумом.
«Над прірвою в іржі» — це калейдоскоп спостережень: люди, поїзди, станції, вокзали. Це колаж з окремих епізодів, анекдотів, пісень, життєвих історій, часто незавершених, бо героєві чи героїні виходити ось уже на цій станції. Темп не сприяє глибинним інтерв’ю, розлогим життєвим історіям, але ж автор їх і не прагнув. І ритм Стехового репортажу уривчастий, як перестук вагонних коліс, — якась наче гармонія змісту й форми.
«Над прірвою в житі» було написано на конкурс, де існують обмеження по обсягу. А тому репортаж з електричок здається надто коротким. Це типовий травелог або, краще сказати, травеложик, що його визначає хронотоп дороги чи, знову-таки влучніше у випадку Стеха, хронотопчик. Автор не ставив масштабних завдань — показати всю Україну, адже її всю й не побачиш із вікна електрички, у вагоні чи пристанційному буфеті. Це репортаж про іржавий світ електричок, у якому живе частина України, так само небутафорна, без красивого фасаду, як The Ukraine Артема Чапая.
Дмитро Крапивенко:
Це книга про «некомфортне повсякдення» й «незручних людей». Про іржу, яка роз’їдає старі електрички й наше суспільство. Це художній репортаж у чистому вигляді, де зимовий нічний краєвид із вікна вагону нагадує рентгенівський знімок, а пасажири п’ють або говорять на дві одвічні теми: здоров’я й політика. Де безвихідь і приреченість сусідять із комічним. Де іржаві кістяки радянських заводів можуть змінюватися природними красотами, а співрозмовники — від беззатьків до директорів краєзнавчих музеїв.
У радянській нумерації потягів була своя ієрархія, визначена в нумерації: від 01 до 150 — швидкі й комфортніші потяги, від 159 — повільні пасажирські, а чотиризначними номерами позначали приміські електрички й дизель-потяги, такий собі третій сорт. Укрзалізниця зберегла чотиризначну нумерацію електричок, як бачимо з назв розділів книжки Стеха, і тим самим ніби законсервували стан цього виду транспорту. За цими цифрами складні й маловідомі маршрути, графік руху, що змушує людей приходити на вокзал о четвертій чи п’ятій ранку, дерев’яні лавці, бруд, іржа, одинокі пасажири, які ніби медитують дорогою, й шумні компанії внутрішніх заробітчан. Тих, що виїхали б із країни, але не можуть.
Оповідь Стеха — нерівна, мов темп електрички. Він соковито й барвисто описує свою подорож північчю й заходом країни, а ось на півдні та сході — видихається, в нього починаються самоповтори, він «ковтає» відстань, а шлях від Авдіївки до Харкова взагалі подано у вигляді назв станцій пересадок. Можливо, це й невипадково, так автор передає свою втому й нагадує, що приміські потяги — це не швидкий і не зручний вид транспорту, а користування ним може виявитися шкідливим для здоров’я.
Улюблений сайт літературної критики
