Колись ми любили жартома кидати один одному цю загадкову фразу: «Невже ми не вийдем з мороку книг? Де ми з тобою, де?» Так ми заодно давали знати, що вже купили й прочитали двотомник Свідзінського, який тоді підготувала Елеонора Соловей для видавництва «Критика». В устах аспірантів-гуманітарів цитата із Свідзінського звучала вельми іронічно, особливо вирвана з поетичного контексту і вдало припасована до реального.
Тим часом обсяги прочитуваного зростали. Після переважно хаотичного читання в шкільні роки університетська освіта дещо систематизувала цей процес. Книжки ділилися на ті, що їх треба читати на пари й хочеться читати для себе. Десь такий поділ зберігався і в аспірантурі, коли ми сміялися з «мороку книг», у який дедалі глибше поринали.
Ми дорослішали, навчилися самі купувати книжки, не покладаючись на вибір батьків, почали збирати свої бібліотеки, прискіпливо вибирати книжки на подарунки рідним, друзям і незнайомим людям. Ми стараємося непомітно зазирнути в книжку сусіда чи сусідки, які читають у метро. Нас манить, чарує і притягує цей морок книг, бо за ним криється таємниця, яку хочеться розгадати. Адже ніколи не знаєш, яка книжка вигулькне за черговим життєвим поворотом, які несподіванки криються під невиразною або, навпаки, яскравою обкладинкою, куди тебе виведе з мороку ця книжка.
Зараз зі мною ці три книжки. Вони прийшли до мене різними шляхами, але, здається, цілком закономірно.
Павло Стех. Над прірвою в іржі
Я була на нагородженні лауреатів Конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець», коли перемогу здобув Павло Стех із цим текстом. Проте до моїх рук він потрапив так пізно, що я вже прочитала скількись рецензій, головно позитивних, вислухала захват і зауваження від своїх друзів, зокрема негативні. Читати після цього було непросто. Ще важче читати цю книжку людині, яка має досвід поїздок в електричках, — і це я не лише про себе. Стех узявся об’їздити електричками північ, захід, південь і схід країни, але ж він не ставив собі за мету хоч раз проїхатися кожною електричкою, яка курсує маршрутами Укрзалізниці. Він у цих електричках турист, мандрівник, який дивиться на все стороннім оком журналіста, запам’ятовуючи влучні портрети й деталі, щоб додати їх у репортаж. Він не приховує, що і пасажири, і він сам сприймають його як чужинця в цьому усталеному світі електричок. Тому будь-хто може закинути автору щось на зразок: а ти в Конотопі їв пиріжки з маком? ні? тю, так а якими електричками ти тоді їздив?
Здається, люди в електричках живуть у них: вони знають, хто між якими станціями носитиме по вагонах морозиво влітку і гарячий чай узимку, хто продаватиме насіння навесні й постільну білизну восени, хто на якій зупинці у який вагон сяде. В електричках є свої спеціалітети, як ті ж таки конотопські пиріжки з маком чи житомирські «гулівери».
А Стех електричками подорожує. У нього не так багато часу, щоб дізнатися всі деталі, але й побаченого та почутого вистачає для дотепних спостережень. Узагалі, мушу сказати, що він гідний учень Йогансена (навіть якщо вперше почув це ім’я в назві конкурсу). Як і Йогансен, він ненав’язливо окреслює горизонт читацьких сподівань і повністю його виправдовує. Не знайшли глибинних інтерв’ю з випадковими супутниками і розгорнутих екскурсів у життя провінційної глибинки? Так автор їх вам і не обіцяв.
«Над прірвою в іржі» — це калейдоскоп спостережень: люди, поїзди, станції, вокзали. Це колаж з окремих епізодів, анекдотів, пісень, життєвих історій, часто незавершених, бо героєві чи героїні виходити на цій ось глухій станції в траві чи в снігу. І, як Йогансен, Стех не примушує своїх співрозмовників сповідатися перед ним і вивертати душу. У цих незакінчених оповідях, уривках чужих розмов є свій шарм. Завдяки їм досягається ефект тимчасовості, короткочасності: ось ти сів в електричку, щойно розговорився, аж тут і виходити пора. Це тобі не м’яке купе чи тверда плацкарта в міжміських поїздах.
Після питання «А що ти зараз читаєш?» традиційно перепитують «Сподобалося чи ні?» Думаю, буде чесно на це відповісти тут і одразу. Так, книжка Стеха мені сподобалася. Її написано легко (хоча відредаговано не дуже), дотепно, збережено мову персонажів і персонажок. Ну, так, вона неглибока в тому сенсі, що тут немає якогось соціального аналізу абощо. Це просто нотатки мандрівника, пристосовні або ні до вашого особистого досвіду. Щоб прочитати їх, вистачить шляху з Києва до Ніжина або до Козятина. І хотілося б, щоб наступної Стехової книжки вистачало вже на довший маршрут. Тобто щоб у ній було не просто більше сторінок приємного чтива, а більше думок і приводів для роздумів.
Бліскавіцы. Анталогія беларускай жаночай паэзіі міжваеннаго перыяду
Хтось із френдів у Фейсбуку затегав мене в коментах до фото, де були впорядкована мною антологія фантастики 1920-х років «Атом у запрязі», антологія «Маруся отравилась. Секс и смерть в 20-х», яку видав у Москві Дмітрій Биков, і антологія білоруської жіночої поезії міжвоєнного періоду «Бліскавіцы», що її підготували Оксана Данильчик і Віктор Жибуль. Це був пост білоруського літературознавця, який питав колег, чи не пора і їм узятися за прозу 20-х років, адже он в Україні і Росії вона користується популярністю.
У мене з усіх книжок на фото був лише «Атом», і я кинулася шукати дві інші. Завдяки друзям і Биков, і «Бліскавіцы» незабаром лежали на моєму столі. Одразу скажу, що «Маруся отравилась» мене радше розчарувала, бо нічого нового не розповіла. А от білоруська антологія викликала щирий захват. У книжці зібрано твори 61 поетки! Я задумалася, чи набереться у нас антологія української жіночої поезії 20-х років або й цілого міжвоєнного періоду…
«Бліскавіцы» охоплюють 1918–1941 роки. Ніби й багато, а насправді лише 23 роки. Це період радянської влади, яка пропагувала гендерну рівноправність та емансипацію жінок, у дійсності ж це часто залишалося голими гаслами. Тому обсяги білоруської антології вражають. Так, звичайно, упорядниця й упорядник відібрали багато віршів маловідомих, а то й геть незнаних поетес, є тексти, які друкуються вперше. Так, серед них є тексти різної художньої якості й майстерності. Однак антологія саме цим і цікава: вона дає широку панорамну картину літературного життя Білорусі між двома війнами. Упорядниця/-ник відмовилися від традиційного поділу на першорядних, другорядних, третьорядних письменниць, який намертво закріпився в наших головах завдяки шкільним «канонам». Такий підхід відкриває широкі горизонти, а ще засвідчує, скільки в цю книжку вкладено дослідницької, зокрема архівної роботи.
Книжку відкриває ґрунтовна передмова Оксани Данильчик із симптоматичною назвою-цитатою «І не дбай про тихе щастя…». Та найцікавіше в антології, звичайно, вірші. Не буду брехати, ніби вони читаються як пісня: я не володію білоруською мовою як рідною, є окремі незнайомі слова, які треба перекладати, але оцінити вірш, відчути його шарм, мелодійність, прочитати думку автори — це все доступно і мені, і кожному з україномовних читачів. Я охоче цитувала б тут поетичні рядки з «Бліскавіц», але перемикатися між шрифтами — це ще та морока. Тому ось вам строфа, на якій розгорнулася книжка, — із Зінаїди Бандариної:
З вясною плывуць успаміны —
Далей камяніца і брук.
Ў прыволлі крылатым не згінем,
Нам вецер таварыш і друг.
Мне цесна, мне цесна на свеце —
Наўкола імгла, туманы…
О, вольныя птахі, о, вецер,
Пазычце мне крылляў сваіх!..
(1927)
Володимир Панченко. Повість про Миколу Зерова
Невже прочитала? — недовірливо скажете ви. Адже книжку лише місяць тому презентували, у книгарню «Є» завезли менше кількадесят книжок, які миттю розкупили ті, хто раніше прийшов на захід, а решту просили чекати до середини грудня та обіцяли негайно сповістити, щойно буде весь тираж. Чекати два тижні не хотілося, і я просто замовила книжку на сайті видавництва. Так, вона там була, її можна покласти в кошик і придбати. Так я й зробила, і видавництво мусило продати мені сигнальний примірник, бо накладу справді ще не було в книгарні.
Та прочитати книжку я ще не встигла. Я її читаю і це буде загалом довго. Не тому що книжка груба — 624 сторінки, не тому що Панченка погано пише і треба продиратися крізь терни його письма, ні — я довго читатиму цю книжку, бо читаю з інтересом і «прістрастієм». Якісь розділи я читала в раніших окремих публікаціях, якісь сюжети Володимир Євгенович докладно розповідав у ході роботи над книжкою, тому говорити про неї я вже можу.
Хоч як це дивно, але Микола Зеров — мій земляк (по Кролевцю), але не мій герой. І коли ВЄ казав мені, мовляв, ми повинні це зробити для нього, для Миколи Костьовича, правда, Ярино? — я сміялася і віджартовувалася. Проте я розуміла: так, ми, нащадки, повинні це зробити для Зерова. Зеров заслуговує на десятки біографій пера різних авторів, на десятки різноаспектних літературознавчих досліджень, його доробок надзвичайно вагомий для української культури, але досі належно не поцінований. А хто у нас поцінований? — запитаєте ви й будете праві. Та хіба так має бути? Треба все це виправляти, і Панченко для Зерова зробив незмірно більше, ніж усі разом літературознавці за 25 років незалежності.
Можливо, дослідник із часом стає схожим на свого «піддослідного». Або, навпаки, ми вибираємо, кого вивчати і про кого писати, міряючи по собі. Тому-то мої герої — Йогансен, Валер’ян Поліщук, Гео Шкурупій, а герой Панченка — Микола Зеров. Він і пише так, як жив і працював Зеров, — ґрунтовно, докладно, не розмінюючись на публіцистичні красивості й абищиці. Напевне, не всім цей стиль припаде до смаку — «Повість про Миколу Зерова» не назвеш легким чтивом, коли гортаєш сторінки, не задумуючись.
Це книжка для тих, хто, як і я, любить читати з олівцем, запам’ятовувати вперше почуті імена, радіти старим знайомцям у тексті, розплутувати сюжетні ниточки, вив’язувати з них візерунки. Для тих, хто любить примітки й коментарі, вірші Зерова й неокласиків. У повісті фігурує стільки історичних персонажів, що у вас заб’є подих від захвату, а мене є вже перший і серйозний закид і автору, і видавництву: такі книжки НЕ МОЖНА робити БЕЗ іменних покажчиків.
Одним словом, як літературознавиця я можу багато писати про книжку Володимира Панченка, про літпроцес 20-х років, але спойлити нечесно, бо більшість із вас ще не встигли придбати «Повість про Миколу Зерова». Я вам скажу так: купуйте, бо вона того справді варта. А тоді й поговоримо про неї докладніше у справжній рецензії.
Не забули ще про «морок книг»? А у мене є відповідь на це питання. Ні, не вийдемо, бо нам у цьому мороці цікаво, приємно й затишно. Приходьте до нас у морок книг!
