Максим Рильський у рецензії на першу збірку віршів Євгена Плужника писав, що в приватній розмові з ним автор книжки висловив нехіть до слова «майстер». А ще Плужник подарував Рильському ту збірку — «Дні» (1926) — із лаконічним і красномовним дарчим написом: «Поетові — учень». І це була не поза, а переконання: він лише учень, який вчиться й шукає.
Тому навіть оприлюднювати свої твори Плужник не поспішав. Він писав і писав вірші, списував цілі зошити — і повсякчас сумнівався. Перші його поезії з’явилися друком у щойно заснованому київському журналі «Глобус» у листопаді 1923 року. Відтоді час спливав, а поет мовчав. Зрештою, його дружина мусила вдатися до хитрощів. Вона тайкома взяла Плужникові зошити й показала їх літературознавцю Юрію Меженку, звісно, як «вірші одного знайомого». Меженко прочитав і, вражений, усвідомив: в українську літературу прийшов геній.
За життя поет склав три збірки. Дві з них — «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927) — вийшли друком. До третьої він зібрав вірші, написані у 1928–1933 роках, і запропонував книжку у видавництво. Охочих видавати 1933 року вірші Плужника не знайшлося, а через рік поета арештували. «Рівновага» стала посмертною: вийшла окремим виданням аж 1948 року в Аугсбургу.
Три збірки — три різні книжки, а водночас тяглість і цілісність, у якій ви непомильно впізнаєте автора. Хоча Плужник стверджував: «Знаю, сіренький я весь такий…» або «Я — як і всі. І штани з полотна…», — він не був такий, як усі, він був не сіренький, а особливий.
26 грудня відбудеться презентація всієї поетичної спадщини Євгена Плужника
Плужник — маломовний, аж скупий на слова, ощадливий в епітетах, лаконічний і суворий із метафорами — заповнює своєю поезією весь простір. Це поет не емоцій, як його сучасник і творчий антипод Володимир Сосюра, а поет фактів і життєвих спостережень, який уміє кількома рядками викликати такі сильні емоції, так глибоко зазирнути в душу і примусити думати, що читання його віршів перетворюється на душевне потрясіння.
Плужник любить людей і йому болить кожна смерть. Він помічає і «неголений пух на обличчі» у юнака, якого ведуть на розстріл, і сонячних зайчиків на драних черевиках убитого, і такі суто стефаниківські деталі: «Передній, мабуть, ходив, — так човгав: черевики скривив». Він дивився на це і не міг не бачити, як влучно сказав критик.
Різниця між мріями і досвідом для нього непомітна, але навіть згодом, у «Рівновазі» (вірші писано в 1928–1933 роках), поет смутно повторить визнання, що осінь і мудрість прийшли до нього зарано: «…Ах, досвіде, розраднику немилий. Навіть запізнений — завжди дочасний ти!» Природа й книжки — ось джерела цієї ранньої осені — передчасної зрілості й мудрості: «Вчись у природи творчого спокою…».
У другій збірці Плужника «Рання осінь» увиразнюються філософські мотиви, а проте Юрій Меженко вважав, що аналіз цих мотивів у поета нічого не дасть ні для філософії, ні для поезії, адже має значення не те, які філософські проблеми він порушує, а те, чи є система в його способі мислення. І критик сам відповідав: у Плужника немає випадкових віршів чи випадкових образів. Якщо, продовжував Меженко, нащадки захочуть дізнатися і розшукати, чи були у 1920-х роках книжки поетів, які не лише вірші писали, а й почували та мислили, то друга збірка Плужника займе серед них почесне місце.
«Рівновага», любовно зібрана і впорядкована поетом, стала логічним продовженням перших двох збірок. Це знову інші вірші і знову інший, але все-таки той самий Плужник, який нарешті досягнув спокою і рівноваги, яких так прагнув у «Днях» і «Ранній осені».
Увиразнюється філософське підґрунтя Плужникової лірики, багато його рядків загострено до афоризму. «Що менше слів, то висловитись легше…» — чи це не рецепт власної поезії? Та невже слів так поменшало, що поет заговорив про мовчання — раз у раз цей образ трапляється в його віршах? Даремно образ мовчання бентежив літературознавців. Плужник як поет не збирався ховати перо і припиняти творити. Його мовчання — це високе вміння говорити без слів. Він лаконічний, стислий, бо кожне слово підібрано і зважено, а ще одне, навіть найменше, буде зайвим і порушить усю гармонію — божественну рівновагу між втіленим у слові і проказаним у мовчанні. І це дар, який приходить із часом, а замолоду він може здаватися навіть тягарем.
Три збірки — оце й увесь поетичний доробок Євгена Плужника, ще десяток віршів у періодиці і десяток віршів, які він не захотів друкувати. Він не прагнув гучної слави, бо не прагнув її взагалі. З таким кількісно мізерним доробком він не міг претендувати навіть на банальну відомість серед сучасників, серед мільйонів читачів, яким стало доступним друковане слово. Ба й наклади двох його прижиттєвих збірок зовсім скромні.
Та Плужник знав і вірив. У «Рівновазі» він звертався не до нащадків, бо вірив, що якраз у майбутньому його зрозуміють і оцінять; він звертався до сучасників, бо знав, що їхній суд безжальний, а критика немилосердна:
Суди мене судом твоїм суворим.
Сучаснику! — Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки, й вагання.
І пізній сум, і радість передчасну, —
Їм промовлятиме моя спокійна щирість.
Уривок із передмови до книжки Євген Плужник. Три збірки. – Київ : Темпора, 2018
