Художній світ Володимира Лиса: традиційність, помножена на сенсацію

Письменник, загартований журналістикою

Ім’я Володимира Лиса стало відомим широкому колу українських читачів насамперед завдяки відзнакам, здобутим на конкурсі «Коронація слова» різних років, починаючи з 2000 р. Найвідоміші з романів-лауреатів конкурсу – це «Острів Сильвестра» (2008) і «Століття Якова» (2010) (останній було екранізовано 2 роки тому). Активну письменницьку діяльність Лис розпочав ще у 80-х рр. ХХ ст. Невдовзі після закінчення Львівського національного (у ті часи – «державного») університету ім. Франка він став поєднувати журналістську діяльність із письменницькою, створюючи п’єси, радіоп’єси й романи й уже тоді отримуючи схвальні оцінки критиків (повість «Там за порогом» отримала у 1989 р. першу премію на республіканському конкурсі за кращий твір про молодь). Сьогодні Володимир Лис – лауреат численних літературних конкурсів і входить у ТОП-100 найвпливовіших людей Волині. Він працював журналістом у районних газетах Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини, та часто відзначає суттєвий вплив такого досвіду на свою творчість. Людські історії, про які доводилося дізнаватися в процесі журналістської діяльності, дали поштовх до багатьох сюжетних ліній у творах Лиса. Доля навіть одного його персонажа може містити кілька подій, що насправді відбулися в долях різних людей. Іноді це викликає відчуття надмірної концентрації несподіванок на сторінку тексту, такого собі «серіального» пафосу, а водночас викликає цікавість до з’ясування деталей, що лягли в основу сюжетів. Сам письменник наголошує на такій особливості читацького сприйняття: «Парадоксально, але факт – читачі дуже часто вірять придуманому автором, а те, що було в реальному житті, сприймають із недовірою. Одна жінка мені сказала про один епізод: це занадто пафосно. Але так було!».

Спробуємо з’ясувати, як побудовано художній світ Володимира Лиса, чим є цей світ у контексті української літератури та яку картину самих себе ми в ньому бачимо.

Правда, вигадка й шаблони

Події в романах Володимира Лиса відбуваються переважно в ХХ ст. (іноді торкаючись і ХХІ – як-от часів Помаранчевої революції в «Країні гіркої ніжності»). Персонажі – зазвичай волиняни, найчастіше – мешканці села Загоряни (впізнаємо в ньому реальне село Згорани, в якому народився автор). Почасти топос охоплює й міста (Луцьк, Київ). Зауважмо: описи сільського життя вдаються письменнику краще, насиченіше, хоч це й призводить до замикання текстів у рамках традиційної «народницької» лінії в українській літературі. Спроби вийти за межі цих рамок видаються дещо незграбними: введення містики в цілком реалістичні описи («Іван і Чорна пантера», «Діва Млинища») виглядає штучним нашаруванням, а зміна локації з сільської на міську не додає відчуття справжності «декорацій». Перетин із великим містом часто маркований негативом: розкішшю й подальшим розчаруванням, поганою компанією, брехливими «мажорами» тощо. Те, що в міста, як і в села, є більш простий, буденний бік життя – без потрясінь і пафосності, часто лишається за кадром. Навіть звичайна прогулянка Луцьком у «Країні гіркої ніжності», спершу ніби сповнена екскурсійних цікавинок, ледь не закінчується спробою однієї з героїнь утопитися.

«Мені насамперед цікаве боріння людського серця зі самим собою, відстоювання людиною власної гідності, коли вона раптом відкриває в собі таке, про що раніше не підозрювала. Вважаю, не сфальшував жодним рядком і жодним словом,» – так висловився про власну творчість Володимир Лис в одному з інтерв’ю. Його твори сповнені відчайдушних вчинків, дивовижних збігів, знахідок, розчарувань. Письменник зазначав, що намагається уникати шаблонів у своїй творчості. Втім, неважко помітити повторюваність і схематичність деяких мотивів. Так, мотив кохання соціально вищої за статусом жінки до нижчого за статусом чоловіка трапляється ледь чи не в кожному романі Лиса. Це історії кохання сільського хлопця Якова й польської шляхтянки Зосі, відмінниці Віти й злочинця-рецидивіста Еміра, директорки великої компанії Люди та її підлеглого Ярослава, сільського дурника Івана й моделі зі світовим ім’ям Таумі Ремпбелл… На тлі реалістичного зображення сільських буднів, свят, військових дій, схеми таких нерівних стосунків виглядають дивно. Стверджуючи це, я зовсім не намагаюсь заперечити їхню можливість, адже подібні історії добре відомі художній літературі. Проте у творчості Лиса дивують не самі факти, що лягли в основу сюжету, а способи їх подачі.

Так, у «Столітті Якова» панночка Зося приїздить до чоловіка сама, несподівано, до того ж на фоні того, що попередньо встигла заручитися з іншим, і Яків про це знав. Цю виставу було, виявляється, влаштовано лише для того, щоб зачепити Якова, простого солдата, з яким у Зосі була інтрижка. В описі стосунків, що розвивалися між ними до її приїзду в село, відсутні вказівки на те, що Зося відчутно виокремила Якова з-поміж усіх, з ким мала статевий зв’язок. Найперше очевидне свідчення про більше почуття – це саме її приїзд, але виглядає він як ірраціональна примха. Читачам нескладно відчути, що в подієвості пропущено кілька важливих ланок і показано радше вже кульмінаційний крок, аніж «боріння людського серця», що йому передувало. Описуючи реальний факт, що лежить в основі цієї сюжетної лінії, Володимир Лис каже: «Багато хто не вірить у реальність ситуації із Зосею, але реально Зося була нашою сусідкою в селі, коли ми переїхали туди з хутора. Її чоловік справді, як казали, привіз із Війська Польського, а історію її життя і випробувань я вже нафантазував сам». Одним із ключових моментів є, на мою думку, те, що в реальній історії все ж таки «чоловік привіз Зосю з Війська Польського», і одна зміна цього факту (коли Зося сама приїздить) створює зовсім інший контекст й іншу Зосю (можливо, навіть з іншого часового періоду). З’являється сумнів, що в тогочасному суспільстві така ініціатива від жінки шляхетського роду була легко здійсненною. І пояснення автора в стилі: «Бо вона жінка! Вона так відчуває, навіть якщо двісті разів розуміє, що помиляється!» (цитата про героїню іншого твору, з інтерв’ю «Високому замку») – не видається переконливим. Такі схеми можуть дивувати або обурювати читачів, та все ж тримають їхню увагу й зацікавлюють. Поглянемо, як і чому це відбувається.

Горизонт читацьких очікувань і смислові центри

Попри схематичність і деяку шаблонність характерів персонажів Володимир Лис – все ж таки майстер зраджувати горизонт читацьких очікувань Інколи це відбувається частіше, ніж потрібно за внутрішньою логікою тексту. Цей прийом доволі прозоро застосовується в кожному з творів письменника: несподіваний порятунок на межі наближення смерті, мрії про жінку з обкладинки – її поява в глухому селищі, прояви щирої любові – підступні вчинки, раптова поява справжніх батьків у житті сироти… І ще багато більш незначних моментів. Саме зрада горизонту читацьких сподівань тримає увагу читачів до останньої сторінки. Непередбачуваність розвитку подій вимагає збільшення кількості персонажів у творах: таким чином зростає ймовірність того, що хтось раптово з’явиться, несподівано перейде з другорядних персонажів у головні або ж ще якимось чином додасть динаміки в сюжет.

Завдяки численним взаємопереплетеним історіям набуває цілісності сюжет книги «Діва Млинища» (2016): персонажі часто прямо не пов’язані одне з одним, але об’єднані топосом – сільським кутком під назвою Млинище, який так чи інак фігурує в тих текстах Лиса, де йдеться про село Загоряни. А загадка складеної французами мапи Млинища об’єднує чотири розрізнені частини роману (ця мапа, викуплена під час наполеонівських війн мешканцем цього села рекрутом Панасом, передається з покоління в покоління). За кількістю персонажів «Діва Млинища», може, й не поступається «Людській комедії» Бальзака, хоч порівняно з нею дуже обмежена топосом і типажами. А такий принцип бальзаківського циклу, як поява одних і тих самих персонажів у різних творах, зберігається у творчості Лиса загалом.

Якщо в «Діві Млинища» все обертається довкола місця – сільського кутка Млинища, то смисловим центром «Століття Якова» (2010) і «Соло для Соломії» (2013) є людина – ключова постать, про долю якої ми, зрештою, дізнаємося найбільше. Якщо «Століття Якова» побудовано довкола образу чоловіка, то в «Соло для Соломії» такою ключовою постаттю є жінка. На створення протагоністів Якова й Соломії письменника надихнули історії реальних волинян. Він стверджує, що в історії Якова «переплелися долі чотирьох людей: і мого діда, і односельця, і старожила Івана Ухи, ще одного чоловіка, який пережив концтабір…», а історія Соломії народилася з історії реальної жінки, з якою Лис спілкувався в процесі створення матеріалу для рубрики «Невигадані історії». А оскільки в газети часто потрапляють історії сенсаційні (ласий шматок для журналіста), то певна сенсаційність присутня й в художньої творчості Лиса. Це не дає читачам занудьгувати, але й не завжди лишає простір для насолоди стилем і художністю оповіді, адже її швидкість блискавична, як у теленовинах. Та, можливо, читачів, звиклих до шалених інформаційних потоків, якраз такі публіцистичні репортажні нотки й приваблюють.

Ще одне цікаве спостереження: у процесі гри з горизонтами читацьких очікувань різкі зміни стосуються лише подій, але ніколи – характерів персонажів (хіба що з віком ці персонажі набувають ностальгійності й важче пересуваються). Люди з відкритим серцем лишаються такими протягом всього твору (як-от Соломія), а хитрі й підступні, проявивши себе таким чином ще в дитинстві, продовжують і далі в тому ж дусі (як Руфина). Багаті й кар’єрно успішні люди ніколи не є «хорошими»: навіть якщо така людина здійснює гарний вчинок, то з часом викривається, що за ним стоїть якась брехня або переслідування власної вигоди (про це свідчать дії справжнього батька Олесі Ігоря Леонідовича («Країна гіркої ніжності») або ж поведінка Вадима після того, як він запросив Соломію до свого розкішного маєтка («Соло для Соломії»)). Смислові центри творів лишаються стабільними й базуються на традиційних цінностях (родина, любов, взаємодопомога, добро). Володимир Лис наголошував на тому, що уникає повчального тону в художній літературі, але в той же час в персонажах можна виокремити чіткі (анти)моральні установки, які вони транслюють саме в діях і ніколи – на словах. Загалом контраст «чорне – біле», що повсякчас демонструється через події, виглядає аж надто різким. Можливо, це знову ж таки вплив публіцистичного стилю, як підсвідоме бажання формувати погляди читацької публіки – тільки там, де сам автор намагається не втручатися, таким «втручанням» виявляються вчинки й слова персонажа.

Ретроспекція й поліфонічність

Твори Володимира Лиса побудовані поліфонічно. Кожен головний персонаж – це окрема партія або голос, який входить у консонанс або дисонанс із зовнішніми подіями й партіями інших персонажів. Поряд із сольними партіями є й хорові – коли йдеться про масові рухи й зібрання (УПА, Червона армія, колгоспи, вечорниці…). Зазвичай кожен розділ зосереджений довкола одного голосу й відповідного часового проміжку (спогади персонажа або сучасні події). Про роман «Соло для Соломії» письменник прямо стверджує, що «побудував його не просто як біографію, а за законом пісні». І справді: великі частини роману мають музичні заголовки «Заспів», «Приспів», «Finale» і темп перебігу подій у них різний.

У текстах Лиса часто відбувається переривання подій одного розділу й переключення в іншому розділі на зовсім інший час/людей/місце. На мою думку, найкраще цей прийом застосовано в «Столітті Якова»: ретроспективні зупинки, коли герой згадує різні проміжки свого життя, – вчасні й доречні. Кожен з таких епізодів повніше розкриває образ Якова й картину його часу – ХХ століття. Натомість у «Соло для Соломії» таких ретроспекцій немає, події розгортаються хронологічно, а спогади, що виникають час від часу у героїні, прямо впливають на її подальші дії. У «Країні гіркої ніжності» ретроспективний підхід збережено, але, оскільки паралельно зображено долі трьох особистостей, переходи до згадування не завжди відбуваються через внутрішній світ персонажа, а приходять ніби «ззовні», композиційно прив’язані до початку кожного нового розділу. При цьому часто відбувається переривання подій попереднього розділу (навіть тих, що об’єктивно мали бути швидкими в часі й не потребували паузи). Очевидно, це робиться з метою втримати увагу читача, але може відчуватися, ніби раптова зупинка посеред жвавої смуги руху. Проте рівнозначне відображення в творі одразу трьох жіночих доль з однієї родини в контексті буремних подій ХХ ст. вимагало добрих навичок сюжетної побудови.

Кінематографічність – винагорода й прокляття

Динамічність розгортання сюжетів, чіткі описи дій без надмірного психологізму роблять майже всі твори Лиса потенційно добре відтворюваними в кінематографі. Гармонійна композиція й чітка структура – це гарні передумови для перетворення тексту на кіносценарій. Далеко не кожен твір української літератури може витримати таку трансформацію.

Втім, нещодавня екранізація «Століття Якова» (2016), на думку Лиса, все ж таки багато втратила і виявилась, зрештою, дуже спрощеною версією його книги (хоча й динамічною). Режисером фільму став інший відомий український письменник Андрій Кокотюха. Перед початком зйомок він навіть запевняв Лиса в тому, що «йтиме строго за текстом», та, як відзначає автор «Століття Якова», цього не сталося. Володимир Лис вважає, що фільм знято всього лише «за мотивами» його книги. Кінокритики не надто хвалять фільм. Як зазначає Сергій Тримбач у статті для газети «День»: «Враження театрального кону, з мінімумом декорацій. І з мінімумом політичних і власне історичних подробиць». До того ж, швидкий період зйомок (4 серії за 22 дні) завадив відтворити різноманіття в натурних епізодах: «немає ні весни, ні зими, ні літа, а тільки якась середньо-осіння погода». Хоча Володимиру Лису загалом сподобалася гра виконавців ролі Якова – Станіслава Боклана й Романа Луцького, письменник підсумовує, що у фільмі, на жаль, втрачено колорит, притаманний роману, і цікавою ця кінематографічна робота буде переважно для тих, хто не знайомий з оригінальним текстом.

Переступити через патріархальність

Отже, в доробку популярного українського письменника Володимира Лиса твори різних жанрів і тональностей – історичні романи-(квазі)біографії («Століття Якова» (2010), «Соло для Соломії» (2013)), своєрідні «саги поколінь» («Країна гіркої ніжності» (2015), «Діва Млинища» (2016)), іронічні романи («Іван і Чорна пантера» (2011)), романи-детективи («І прибуде суддя» (2004, 2018)). Усім творам притаманний суттєвий мелодраматизм, що поєднується з колоритним зображенням народного життя. Поряд з художніми творами є й автобіографічні: «Місяць, обмитий дощем» (2017) – збірка автобіографічних новел і есеїв та «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» (2014) – намагання Володимира Лиса передати в творчості образ і мудрість своєї бабусі. Останні твори відверто представлені, як автобіографічні, і вони захоплюють саме своєю справжністю, тим, що знаєш – це спогади реальної людини без художніх домішок. Можливо, нотки публіцистичності саме таким текстам найбільше пасують, тоді як в художніх створюють надмірну мелодраматичність і сенсаційність.

Оскільки розвиток сюжетів у творах Лиса відбувається переважно в традиційному векторі, не можна оминути увагою питання рівня патріархальності цих текстів. Яскраве й детальне змалювання культури, побуту й історичних подій ХХ ст., на жаль, багато в чому пронизано традиційною патріархальністю, від якої так рвучко намагалися відходити ще українські модерністи (тим паче дивно спостерігати повернення до неї в часи постпостмодернізму). Хоча серед персонажів творів Лиса достатньо жінок, вони всі постають жертвами патріархальної культури: через родинні обставини й невдале кохання нездатні побудувати бажану кар’єру Даза й Віта з «Країни гіркої ніжності»; Соломія з «Соло для Соломії» взагалі вважає освіту зайвою в своєму житті; навіть успішні жінки можуть виявитись обдуреними перспективними молодими чоловіками (а деякі без вагань згодні побитися за малознайомого чоловіка!). Чоловік, так чи інакше, традиційно опиняється в центрі художнього світу. Навіть якщо головна героїня твору – жінка, вона, безсумнівно, буде ображена, використана кимось із чоловіків і навіть не спробує захистити себе. У ті моменти, де «захист» (чи то порятунок) якимось дивом відбувається (як-от під час епізоду з німцем у «Соло для Соломії»), все зрештою вирішує раптове бажання чоловіка (і то, у випадку німця-окупанта дуже награними виглядають його довгі роздуми про красу Соломії, згадка про свою доньку й на цьому тлі – бажання відпустити полонянку, хоча попередньо мета його була далеко не такою благородною). Хочеться вірити, що погляд із нашої сучасності в змальовані Лисом часи може показати й іншу картину: жінку, чеснота якої полягає не у власній жертві, а таки у власному виборі гідного життя; жінку, що може захищати свої особисті межі й викликатиме більше захоплення, аніж співчуття.

Як казала свого часу в одному з інтерв’ю Соломія Павличко: «Усяка патріархальна культура має в собі цинізм і лицемірство. У ній завжди є поверхова краса, а в глибині можуть ховатися наруга й знущання сильного над слабшим. Так що в мене дуже амбівалентне ставлення до традиції. Я взагалі не люблю поверхових речей, поверхова народна культура, поверхова національна культура, солодкава, патетична мені чужі. І я не хочу, щоб сучасний образ України був з нею пов’язаний. У моєму розумінні Україна має шанс вижити як культурна європейська нація, тільки якщо модернізується. Це не значить, що перестануть існувати народні хори, але самі культурні цінності мають стати ліберальнішими».

Висока популярність творів з яскраво вираженими патріархальними нотками – ознака того, що в свідомості масового українського читача процес модернізації все ще не завершено. Але цілком в силах письменника – пройти цей процес у своїй творчій еволюції. Чи наважиться на це Володимир Лис, покажуть його наступні романи.