Роман «Попіл» молодого автора Олександра Корнейка належить до літератури, якої в Україні ще й досі замало. Йдеться про легкозасвоюване й динамічне жанрове чтиво, яке можна «ковтнути» за кілька поїздок у транспорті. Корнейко пише у жанрі фентезі з елементами антиутопії, рясно засіваючи сюжетами й мотивами масової культури, які знає кожен прогресивний підліток.
«Попіл» теж явно розрахований на підліткову аудиторію, котра любить історії про супергероїв, надздібності та похмуре місто, загрузле в гріхах, криміналі й безпринципності. Сумніви щодо вікового цензу тут може викликати хіба що одна-єдина сцена сексу, але її настільки цнотливо написано, що «Попіл» без проблем вміщується у категорію 12+. У книжці є немало насильства, але воно досить «форматне» й закорінене в сучасну медіа та попкультуру, тому навряд чи здатне травмувати загартованого вітчизняним ТБ українського тинейджера. Принаймні випуски новин точно страшніші за фантастичну реальність, змальовану Олександром Корнейком.
Сюжет «Попелу» – найсильніший бік роману і водночас його найслабша складова. Найсильніший, бо він щедро просочений дією, жвавий, лінійний і не нудний. Сюжет Корнейка рухається, як бронебійний поїзд, безапеляційно змітаючи на своєму шляху всі зайві рефлексії, пишні стилістичні прийоми чи інтелектуальні загравання з формою. Діалог автора з читачем максимально чесний і простий як двері – він промовляє через дію, постійний рух, зміну декорацій. Але слабкість цього динамічного сюжету в тому, що Корнейко розповідає історію, яку ми вже неодноразово чули. «Попіл» трохи нагадує кожен із фентезі-бестселерів останніх років, оперативно екранізованих Голівудом: «Голодні ігри» Сюзанни Коллінз, «Дивиргент» Вероніки Рот та й, зрештою, ледь не весь кіновсесвіт Марвел, населений різними химерними супергероями.
Коли в Олександра Корнейка запитали, яку суперсилу він хотів би мати, письменник назвав телепортацію, бо «вона найкрутіша». Головний герой його роману на ім’я Попіл такої надздібності не має, натомість він уміє створювати у повітрі різноманітні об’єкти, які, щоправда, існують лише у межах 15 хвилин. Попіл – представник «нижчої касти» – так званих виродків, наділених суперсилами з виразними побічними ефектами у вигляді фізичних вад. Ці диволюди населяють депресивний і загиджений Низ. На противагу цьому місцю, просякнутому кров’ю, злочинами та боротьбою за виживання, існує ідеальна й чиста Висота – три повітряні острови-брили, застиглі на відстані в півмилі від нижнього міста виродків. Ця алюзія на класову нерівність підозріло нагадує нещодавно екранізований роман-антиутопію «Видозмінений вуглець» Річарда Моргана, але менше з тим.
Історія Попелу починається радикально: з масштабної бійки. Олександр Корнейко вже на перших сторінках роману кидає читача у вир крутих боїв із фаєрболами, летючим камінням та іншими видовищними трюками. Словом, все як у комп’ютерній грі чи черговій екранізації коміксів. Не збиваючи набраного на старті темпу, сірий Попіл несеться крізь роман, розкидаючи яскравих персонажів, вляпується у війну кримінальних угрупувань, закохується в дівчину на ім’я Жар, втрачає друзів. Кінець його історії – класичний відкритий хепі-енд у дусі голлівудських блокбастерів, хоча всі ми знаємо, що протест одинака у світі антиутопії майже ніколи не закінчується позитивним фіналом. Сучасне фентезі теж тяжіє до похмурих реалістичних сюжетів із нещасливим завершенням, але, вочевидь, автор не надто переймається канонами і трендами, тож залишає своїм героям право на життя в новому чудесному світі.
Корнейко взагалі підкуповує цією сміливістю і жагою писати без огляду на інших, незважаючи на вторинність ідей і, вочевидь, не рефлектуючи щодо поверховості «масової літератури». «Попіл» – роман не для літературних снобів, які вважають популярну жанрову літературу чимось несерйозним і неглибоким, розважальним. Схоже, що Олександра Корнейка не хвилює думка поціновувачів класичних психологічних романів, бо він сам до таких не належить. Автор «Попелу» називає своїм улюбленим письменником Джорджа Мартіна – творця фентезі-циклу «Пісня льоду й полум’я», що втілився на екрані як «Гра престолів» – серіал, про який нині не чули хіба що немовлята. «Джордж Мартін убиває всіх» – цей інтернет-мем влучно підсумовує революцію, яку здійснив у жанрі фентезі американський письменник. Світ Мартіна фентезійний лише за формальними ознаками, адже змістовно він упритул наближений до реальності, в якій страждають і помирають усі – й хороші, і погані.
На відміну від Мартіна, Корнейко не чинить із жанром фентезі жодних революційних перетворень. Він просто і щиро розповідає цікаву історію з щасливим фіналом, після якої хочеться усміхнутися, а не забитися в куток з ознаками депресії. Вміти розважити чи подарувати людині інтелектуальний релакс – це теж неабияка суперсила. І молодий автор нею, на щастя, володіє.
