Олесь (Олександр) Васильович Лупій (28.03.1938, с. Нова Кам’янка Жовківського р-ну Львівської обл.) – письменник, журналіст. Закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка (1961). Працював у газеті «Молодь України»; 1963–1972 – спецкор, відп. секретар «Літературної України»; 1984–1991 – зав. ред. поезії, ред. видавництва «Радянський письменник».
Опрацьовує сучасні й історичні теми, наголошує на самобутності української історії. Автор багатьох історичних творів, а саме: романів «Милява» (тема УПА), «Падіння давньої столиці» (відтворено трагічні події 1239–1240 років у Київському, Чернігівському і Галицько-волинському князівствах), «Лицарі помсти» (про мужні вчинки запорозьких козаків у ХVII ст. на Чорному морі); історичної повісті «Гетьманська булава» (психологічно тонко виписано образи гетьмана Івана Виговського, полковників Петра Дорошенка, Івана Богуна, Мартина Пушкаря, молодого Юрася Хмельницького), драми «Закоханий четар» (події відбуваються 1919 р. в Києві після визволення міста військами Української Галицької Армії), історичної поеми «Гетьман і король», повстанських балад тощо.
Автор понад десяти поетичних збірок. За сценаріями О. В. Лупія на Одеській кіностудії знято художні фільми «Багряні береги», «Данило – князь Галицький».
— Що спонукало вас звернутися до написання творів про минуле? Як працювалося над історичною прозою в умовах радянської цензури?
— Було декілька причин. Одна з них – я почав вимогливіше оцінювати свої раніше написані твори, маю на увазі перші свої повісті, оповідання. Майже всі вони були присвячені відтворенню трагічних подій на західноукраїнських землях у 40–50-х роках минулого століття. Уже на стадії редагування у видавництвах вони зазнавали втручань рецензентів і цензорів, які забороняли писати правду про те, що доводилося переживати моїм землякам, особливо після так званого визволення, жорстокого впровадження колгоспної системи, масового вивезення тисяч невинних людей до Сибіру. Доводилося робити багато скорочень та виправлень, що позначилося й на художньому рівні творів. Звичайно, можна було просто забирати свої тексти додому, тримати їх у шухлядах до кращих часів, але переважало прагнення побачити надруковану книжку – хоча б у такому вигляді. А тодішня система тільки на це й розраховувала. Так вона хотіла перетворити нас, письменників, на співців соцреалізму. Нас поспішали перетворити в радянський (тобто російськомовний) народ, тож необхідно було самому зупинитися, задуматися: а де вихід, де наші основи? Ті основи були в історії, у пам’яті людській, яку хотіли від нас відібрати, стерти, щоб ми нічого не знали про наших предків. А в історії – таке багатство, і воно наше, наша Київська Русь, наша Гетьманщина, наша Запорозька Січ, наша УНР, наша УПА. Шукаючи вихід із такої ситуації, я й звернувся до історичної тематики. Вже в 60-х роках я став постійним відвідувачем історичної бібліотеки (досі зберігаю зелений квиток читача). У літописах, наукових працях наших учених відкрився для мене величезний світ минулого українського народу княжої доби та часів козаччини. Після того й написалися мої твори: поезії, балади, драматичні поеми, романи, повісті, оповідання.
— Що стало поштовхом до письменницької кар’єри?
— Почав я писати в дитинстві. Були то наївні спроби, які не збереглися. Перші серйозні вірші присвячував мамі, татові й молодшому братику Славкові, яких енкаведисти вивезли до Томської області в Сибіру. Тоді мені й сестрі Марійці вдалося втекти, і ми надалі жили у родичів. Я дуже турбувався за рідних, особливо після перших татових листів із Сибіру. Ті вірші були написані від болю. Згодом я вже писав на різні теми.
Утім, навіть після перших публікацій моїх віршів у місцевій пресі я не уявляв себе в майбутньому письменником. Просто якась сила спонукала мене відтворювати на папері почуття, що переповнювали душу. Мені писалося легко, легко знаходилися слова, і я щоразу відчував особливе задоволення від нового довершеного твору. Тільки згодом, під час навчання в Київському університеті, де опановував теорію літератури, брав участь у численних дискусіях на засіданнях літстудії «СІЧ», яку, до речі, протягом двох років очолював, після виступів на різних мистецьких вечорах у Спілці письменників України та виходу моїх перших збірок поезій я почав усвідомлювати своє майбутнє саме в письменницькій діяльності, тобто у служінні словом рідному народу.
— Чи виникало бажання залишити письменство?
— Бували і творчі невдачі, і несправедлива критика (її теж вистачало), і матеріальні труднощі, але ці життєві негаразди не змогли пригасити бажання творити свій віртуальний світ, постійно шукати шляхи, які привели б до мрії – мистецьким словом долучитися до будування нової, справді незалежної, щасливої України.
— З ким товаришуєте з мистецького кола?
— На жаль, більшість із моїх товаришів, із якими я колись навчався, працював у газетах «Молодь України», «Літературна Україна», у видавництві «Радянський письменник», у Спілці письменників, уже відійшли в засвіти. А зараз я найчастіше спілкуюся з Юрієм Мушкетиком, Павлом Мовчаном, Любою Голотою, Дмитром Чередниченком, Іваном Чернецьким, В’ячеславом Мальцем, Миколою Жулинським, Сергієм Гальченком, Миколою Сулимою, Петром Засенком, Дмитром Головком, Анатолієм Камінчуком, Михайлом Наєнком, а ще маю немало товаришів серед журналістів, учених, учителів, художників, кіномитців… Усім їм вдячний за щирість, розуміння й постійну, справді дружню. підтримку.
— Ви пишете поезію, прозу, драматургію, кіносценарії. Що дає вам таке різноманіття?
— Відверто кажучи, я над цим не задумувався, можливо просто хотів випробувати свої здібності в різних жанрах після поезії, спочатку у прозі, а згодом – у драматургії. Дебют у прозі – повість «Горинь» (1960) – був не зовсім вдалим, я отримав немало зауважень від критиків і моїх колег. Це було для мене своєрідним уроком – ніколи не братися за відтворення в художньому творі подій, про які не все знаєш… А вже перший роман «Милава» (1965) мав справжній успіх, про нього часто писали в рецензіях та критичних оглядах, навіть підготували переклад російською мовою, одначе з ідеологічних міркувань того не схвалили в московському видавництві «Советский писатель» (мовляв, один із героїв твору, сотник УПА Горішній – зовсім не бандит, а нормальна людина…). Схвальні рецензії та відгуки читачів були й на інші мої романи «Герць», «Грань», «Нікому тебе не віддам», а історичні твори – роман «Падіння давньої столиці» і повість «Гетьманська булава» – відзначені Шевченківською премією 1994 року.
Пощастило мені досягти успіху і в драматургії – за драматичною поемою «Любов і лад» було поставлено телефільм «Малуша» (1982), а радіовистава «Кохана київського князя» увійшла до «Золотого фонду» радіовистав і ще нині часто звучить в ефірі. Сценарій художнього фільму «Данило – князь Галицький» (написаний за участю брата, кінорежисера Ярослава Лупія) одержав «Золоту відзнаку» кінофестивалю в Торонто (Канада, 1989).
Отже, маю тільки задоволення від своєї роботи в різних жанрах. Виступаючи перед молодими літераторами, раджу їм не зациклюватися на чомусь одному (мовляв, я тільки поет!..). Якщо тобі Бог дав талант володіти словом, то ти можеш бути справжнім майстром у багатьох жанрах. Врешті, так робили і наші класики – Шевченко, Франко, Леся Українка…
— Як ви гадаєте, чи має письменник відгукуватися на соціальні, політичні процеси?
— Я завжди намагався підтримувати різні заходи суспільно-політичних рухів, якщо вони були спрямовані на покращення громадського життя й не суперечили моїм переконанням. Влітку 1968 року один із секретарів парткому Спілки письменників сказав мені виступити на загальних зборах зі словами підтримки окупації радянськими військами території тодішньої Чехословаччини. Я відмовився, і невдовзі з’явилися критичні відгуки на мій роман «Грань», збірку поезій «Перевал», тоді ж забракували й рукопис нової збірки віршів. У перші місяці так званої гласності я брав участь у підготовці проектів різних матеріалів для новостворених організацій: товариства «Меморіал», товариства української мови, був першим відповідальним секретарем уже незалежної Спілки письменників України (від травня 1991 р.), одним із засновників Конгресу української інтелігенції. У 1989–1991 роках брав участь у підготовці та проведенні мітингів біля Верховної Ради, на Хрещатику та біля університету імені Тараса Шевченка. Під час Помаранчевої революції та Революції гідності часто бував на Майдані, виступав на різних зборах, написав немало віршів на цю тему (вони опубліковані). Виступав я із віршами на підтримку воїнів-захисників України від московських агресорів.
— Звідки берете матеріал для своїх історичних творів?
— Мені пощастило майже півстоліття жити в Печерському районі Києва, тож мав можливість не тільки щодня ходити тією землею, бачити старовинні будівлі, оборонні стіни, церкви, собори знаменитого монастиря, а й перейматися думками про минуле наших далеких предків, адже там кожен камінь, кожне дерево може багато розповісти. Так одного разу, блукаючи схилами Дніпра біля Печерського монастиря, подумки перенісся в шосте століття, уявив себе серед міської громади, яка зустрічала князя Кия після його повернення із Царграду, і в уяві виникли обриси сюжету драматичної поеми «Княжий суд». Та головними джерелами моїх творів на історичну тематику були Літопис Руський, Галицько-Волинський літопис, Літопис Самійла Величка, Літопис Самовидця, Літопис Григорія Граб’янки, «Історія Русів», хроніки сусідніх держав. Складаю сердечну вдячність працівникам Державної історичної бібліотеки, а також Львівської публічної бібліотеки імені Василя Стефаника, де мав змогу часто працювати.
— Чи знаєте щось про своїх предків, котрі жили за часів, які ви описуєте, – козаччина, визвольні змагання початку ХХ ст.?
— Щодо наших предків у часи козаччини. Колись тато сказав, що серед козаків були й такі, що мали наше прізвище. І справді, в одному зі списків у козацькому реєстрі, наведеному у третьому томі «Історії запорозьких козаків» Дмитра Яворницького, написано: «Павло Лупій, козак». Щодо трагічних подій революції початку двадцятого століття, то тут уже можу посвідчити: мої діди Григорій Лупій і Федір Струк, а також два дядьки, тобто старші татові брати Данило та Іван у складі шостої Рава-Руської бригади збройних сил Західної Української Народної Республіки у 1918–1920 роках захищали рідний Львів і Галичину від польських окупантів, а згодом разом із військами Симона Петлюри воювали на Східній Україні, брали участь у визволенні Києва від більшовиків у серпні 1919 року. На жаль, обидва дідусі померли ще до мого народження. Тільки згодом, у повоєнні роки, я чув немало цікавого від дядька Івана про ті трагічні події, відступ із Києва, Вінниці, Тернополя, про тяжкі хвороби, великі втрати, яких зазнало українське військо. Одначе він завжди тішився тим, що мав честь разом із батьком і братом захищати Україну від ворогів. Прецікаві розповіді моїх рідних і сусідів про минулі події на Львівщині дуже допомогли мені в написанні усіх моїх романів, повістей та оповідань. Там мало що придумано, у більшості – то саме життя.
— Ваші персонажі часто мають реальних прототипів? Наприклад, Іван Федоренко з роману «Лицарі помсти», котрий збирає ватагу з односельців на пошуки людей, забраних турками, і топить турецькі галери на морі? Або Худолій? Чи генерал Блудов із драми «Закоханий четар»?
— Прізвище головного героя роману «Лицарі помсти» Федоренка вигадане, хоча Федоренків було немало в козацькому війську, найвідоміший – наказний кошовий Ясько Федоренко. Прізвище Худолія взято з козацького реєстру. Образ вигаданий, врешті, це герой другого плану.
Події в Києві в 1919 році, про які мовиться у драмі «Закоханий четар», справді реальні, проте герої твору вигадані. Цією драмою я хотів засвідчити, що тоді в Києві – зросійщеному місті – були потужні осередки українства, була наша інтелігенція, були справжні патріоти, готові пожертвувати життям задля визволення рідного краю. І я не вважав за потрібне в деталях виписувати образи денікінських генералів Блудова, Бредова…
— В історичних творах ви часто звертаєтеся до відтворення подій боротьби за волю. Чому?
— Бо це була головна національна ідея українців. А ще для того, щоб привернути увагу молодого покоління до історії нашого народу, щоб молодь не забувала, якою дорогою ціною здобуто волю, що незалежну Україну треба щоденно, постійно оберігати.
— В який час хотіли б жити? В якій країні?
— Хотів би ще трохи пожити у ХХІ столітті в Україні – моїй найдорожчій державі, за яку змагались і гинули в боях мої предки, яку добре знаю, бо мав змогу побувати в усіх областях, у багатьох районах Львівщини, Волині, Київщини, Полтавщині, де виступав у численних аудиторіях і на мітингах, де маю друзів і колег.
— Які ваші творчі плани? Над чим зараз працюєте?
— Після роботи у Спілці письменників, вийшовши на пенсію, вирішив ще попрацювати над першими своїми романами «Милава» і «Герць», відновити розділи, раніше вилучені цензорами ще в 60-х роках минулого століття. Проте для перевидання цих творів потрібні немалі кошти.
Разом із тим упорядковую свій великий архів. Частину рукописів (прозових і драматичних творів) уже передав на зберігання до Центрального музею-архіву. Пишу спогади. Цього року з нагоди свого ювілею видав дві невеликі збірки поезій «Осяяння» і «Мова». До речі, про збірку «Мова» вже позитивно відгукнулася газета «Слово Просвіти». Також працюю над драматичною поемою про мужніх вояків героїчної Української Повстанської Армії.
— Що зображено на екслібрисі вашої книгозбірні? Чому? Які книжки там переважають?
— На моєму екслібрисі зображений соловей. Це робота мого колеги, художника Василя Перевальського. У 1964 році, працюючи в редакції газети «Літературна Україна», я попросив Василя виготувати варіант нового заголовка (доти видання мало назву «Літературна газета»). Цей проект був схвалений на засіданні президії Спілки письменників, а невдовзі Василь подарував мені екслібрис. Згодом ця робота була опублікована в багатьох мистецьких журналах, у каталогах, довідниках. Отже, мого замовлення не було. Василь вибрав солов’я, мабуть, тому, що тоді я часто публікував свої поезії у пресі. Маю ще декілька екслібрисів від художників Віктора Костюченка, Оляни Рути та інших митців, але саме робота Василя Перевальського мені найбільше подобається.
Бібліотека моя велика, збирав її ще від студентських років. Переважають у ній твори українських класиків, хоча немало тут книг і моїх сучасників. Декілька полиць займають видання наших і зарубіжних істориків, «Бібліотека поета», альманах «Поезія», який я мав честь редагувати в 1984–1991 роках. Окремо зберігаю численні дарунки від друзів і колег з їхніми автографами. Книжки надихають до творчої праці, вони мої порадники і помічники, я їх люблю й пишаюся ними.
Розмовляла Марина Штолько
Народилася 1976 року в м. Ковель Волинської області. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова. Працює зав. науково-інформаційним відділом в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.
