Професор Богдан Рубчак якось зізнався: вийшовши на пенсію, він нарешті почав читати що заманеться – і це стало насолодою, радістю й заслуженим відпочинком.
Багато років я згадувала Рубчака і розуміла, що чекати ще довго. Колись давно мріяла заробляти на хліб читанням і письмом; заповітне бажання збулося, й то дуже буквально. Тонни книжок для читання на пляжі, біля каміна, у подарунок, до Форуму та Арсеналу, топ-5 дебютів і підсумки року – і все швидко, швидко, бо конвеєр. Мені подобалося, але втомлювало та їло час. І крім переліченого, не читала майже нічого і не купувала книжок окрім як для роботи.
Одного дня я дозволила собі не застосовувати цю суперсилу. Не читати. Не заробляти описами книжок та коментарями щодо їхньої якості. Писати лише листи, проекти і коментарі в соцмережах. Скролити стрічку фейсбука.
Полегшало.
Десь за рік потреба читання відновилася. Ну, це коли замість комп’ютерних ігор хапаєшся за розпочату книжку, а в метро читаєш не для економії часу. Мемуари й белетризовані біографії, товсті британські романи, грайливі культурологічні нариси – я читала їх просто так і захлиналася як киснем. (Цілком ірраціонально у цьому списку опинилися відзначений Букером-1990 роман Антонії Байетт, збірка Еліс Манро, книжка психіатра, який працював зі підсудними Нюрнбергського трибуналу, а зараз роздумую, чи не взятися за «Лоліту» англійською, бо цікаво).
Наприклад, цього тижня я не розлучалася з «Кривоклятом» Яцека Денеля. Не тільки тому, що є давньою фанаткою Денеля у перекладах Андрія Бондаря і на нове видання справді чекала. Цей роман треба читати так, щоб не збивалася дихалка: тобто послідовно, підряд, а не уривками раз на кілька днів. Розповідь ведеться від імені головного героя – одержимого, який обливає сірчаною кислотою шедеври світового мистецтва. Потік свідомості наростає і розливається як річні води; для задоволення від тексту треба вловити цей темп і розчинитися в течії мовного потоку. Детективним сюжетом є не лише подальша доля Кривоклята (чи вдасться останній замах знесиленому ліками пацієнту?), а намагання зрозуміти підґрунтя його вчинків. Це ж цікавить пресу та психоаналітиків: чим керується новітній Герострат? Можливо, ним рухають травми дитинства? Чому він обирає саме ці картини? Який розмір збитків і яка актуальна ринкова вартість пошкоджених Дюрера чи Брейгеля? Віденський зловмисник розкриває карти потроху, тримає інтригу – і розкриває її лише на останніх сторінках роману. (Варто додати, що любителі європейських картинних галерей зможуть ще раз пригадати свої враження від зустрічі з шедеврами; а також що Яцек Денель на зорі кар’єри робив вибір між шляхами письменника та художника – відповідно, про сутність мистецтва він говорить вправно та впевнено.)
Або от ще одна свіжа книжка, героїня якої пов’язана з мистецтвом і також з літературою. Триває тріумфальне повернення Софії Яблонської, і цього разу вона уже не лише репортерка та письменниця – а успішна претендентка на роль культурної героїні свого часу. Жінка, яка відмовилася від ролі «української Дори Маар» для пристаркуватого корифея красного письменства – а по суті, політичного лузера – Володимира Винниченка, і натомість сама стала «Ґоґеном» з камерою, зафіксувавши для нас уже зниклі колоніальні Африку та Азію. Такий образ вибудовує Оксана Забужко в передмові до фотоальбому «Теура», до якого увійшли раніше невідомі світлини, зроблені Яблонською та її чоловіком Жаном Уденом. Софія Яблонська багато подорожувала, переважно як кореспондентка, але її знімки та фільми є не лише роботою на замовлення – помітно, що авторці справді цікаво, вона жадібно пізнає нові світи і експериментує з тим, як вдаліше зафіксувати екзотику Північної Африки, Океанії, Сіаму. Ще раніше перевидавалися травелоги Яблонської, де вона описує власні мандри, – Західну Україну 1930-х вразила унікальність такого досвіду, а дехто навіть відкрито сумнівався: а чи справді це пише жінка-українка і чи справді – це її власні враження; зараз їх доповнює візуальна частина, не менш промовиста. Хроніка професійного та особистого життя мисткині, зіткана із цитат з публікацій у пресі та мемуарів сучасників, завершує альбом. Продовження цієї яскравої історії – вже незабаром. Видавництво обіцяє перевидання тревелогів Яблонської у форматі арт-буків. Також ширяться чутки про майбутній роман, героїнею якого стане ця письменниця.
А вчора я прибирала і випадково взяла з полиці «Марусю Чурай». Ошатне, ледь патетичне ілюстроване видання стало би найкращим подарунком в мої п’ятнадцять. Зараз я вже не переписую вірші від руки: епоха технічної відтворюваності тексту нарешті настала всюди. Але – дуже раптово – таки залипла. Ба більше: поема Ліни Костенко зазвучала в моїй голові музикою, я ніколи не задумувалася, скільки там насильства, екзальтації і пристрасті – і як же можна було би це декламувати, співати, грати, бо сама форма вірша для цього призначена. На початку вісімдесятих рок-опера «Маруся Чурай» (або ж «Чурай і Гриць», за аналогією до «Юнони і Авось» Андрія Вознесенського у постановці Марка Захарова) спричинила би фурор. Та й зараз у виконанні, наприклад, «Дах Дотерз» це міг би бути хіт. Шкода, що ця історія любові й смерті наразі доступна лише в київській опереті – у доволі традиційній інтерпретації.
А ще я почала складати списки літератури. Переважно це стосується зарубіжної прози; є кілька критиків, думці яких не просто довіряю, а маю спільні смаки із ними, і тому фіксую їхні рекомендації, якраз для читання на пляжі, біля каміна, до кави. І знову стала купувати книжки, які точно ніхто не перевидасть і навряд чи оцифрує, а в мене для них настане час.
І пишу тепер, коли хочеться. Як-от в цю нову рубрику. Виявилося, що три книжки особисто від мене – жанр трошки інший, трошки новий. Відповідальніший. Навіть якщо йшлося про розкіш свободи та лінощів на прикладі (не)читання.
