Які асоціації зазвичай виникають зі словом Сирія? Війна, біженці, руїни, виживання, смерть. А як щодо людяності, глибини, поетичності? Хоча, швидше, ці слова можна використати, аби описати Холуд Шараф – сирійську письменницю, літературну критикиню та громадську активістку.
Ще донедавна вона прокидалася й засинала під звуки вибухів, навчала англійської мови дітей, яким війна завадила відвідувати школу, і допомагала своїм співвітчизникам в рамках курсу психологічної підтримки, яку організував Сирійський Червоний Хрест.
Уже шість місяців Холуд Шараф проживає в Кракові як резидентка ICORN, Міжнародної правозахисної мережі міст захисту для митців, котрі потребують притулку й водночас відстоюють свободу й демократичні цінності.
Тепер у неї є можливість творити у спокої й гармонії. Її резиденція в місті польських королів триватиме два роки. І за цей час письменниця планує завершити книгу спогадів і другу поетичну збірку, організувати першу виставку своїх картин та закінчити мистецьке дослідження про поезію в Сирії, на проведення якого, до речі, отримала ґрант Етіяхат, спонсорований Норвезькою Асоціацією Мімета в Лебаноні.
Зараз її поезію із першої збірки Remains of a butterfly («Залишки метелика») активно перекладають із арабської на польську, французьку, італійську, англійську. А за сприяння офісу «Львів – Місто літератури ЮНЕСКО» кілька віршів авторки залунали українською. Що ж, можливо, незабаром, коли ми чутимемо слово Сирія, то згадуватимемо не війну чи міграційну кризу, а письменницю Холуд Шараф.
Однак сама Холуд не любить бігти поперед батька в пекло. Вона насолод-жується миттєвостями, багато всміхається, ділиться спогадами й розмірковує про роль мистецтва та освіти в сучасному світі.
— Пані Холуд, який із дитячих спогадів вас досі не відпускає?
— Маю один. Як на мене, те, що сталося зі мною тоді, вплинуло на формування моїх життєвих поглядів. Пам’ятаю, я була у своїй кімнаті, коли побачила у вікні метелика, який наполегливо бився в шибку, намагаючись потрапити всередину. Раптом почула дивний звук за вікном. І підійшовши ближче, зрозуміла, що чорний скорпіон схопив метелика. Той, звичайно, намагався звільнитися, та було надто пізно.
Для дванадцятирічної дівчинки побачити таку картину рівнозначно шоку. Це було щось між красою і виживанням. Метелик — символ мирного життя, що може будь-якої миті обірватись. Дехто з нас і є метеликом, який стає жертвою. А дехто — скорпіоном, що вбиває, аби зостатися живим. Усі істоти прагнуть вижити. Й, на жаль, для цього змушені вбивати щось абсолютно красиве. Ця сценка з мого життя не дає мені спокою досі.
До речі, нещодавно метелик знову мене відвідав. Цього разу він залетів у мою кімнату й сів мені на щоку. Я обережно зловила його й перемістила на квіти у вазі. Він пробув разом зі мною в кімнаті один день, а потім просто зник. Так, метелики — це щось особливе в моєму житті.
— Отже, те, що ви назвали першу поетичну збірку «Залишки метелика» — не випадково?
— Певним чином так воно і є.
— А та дванадцятилітня дівчинка мріяла стати відомою письменницею?
— Ніколи. Я не люблю жити мріями про майбутнє й не хочу ховатись від свого минулого. Намагаюсь жити моментом. Не маю бажання знати, що мене чекає в майбутньому. Як на мене, намагання дізнатися, що там буде, — велика помилка людей.
— Коли ви вперше почали писати?
— Ще в школі. Я написала коротке оповідання й показала його вчителю. На що він відповів: «Ганьба, що ти дала мені прочитати цю любовну історію в такому юному віці». То була історія про двох закоханих. До речі, її відгомін знайшовся в одному із віршів моєї першої збірки, який нещодавно переклали українською. Взагалі, у моїх віршах багато спогадів. В автобіографічній книзі, яку щойно закінчила, я теж ділюся дитячими спогадами. Я порівнюю колишню маленьку Холуд і Холуд після війни.
— Чи вірите ви в те, що мистецтво може зупинити війну?
— На мою думку, не може. Люди, які страждають від війни, не потребують ані віршів, ані красивих картин. Їх хвилює єдине питання: як вижити. Їм потрібне примирення, рішення.
Так, війна — це гра. І звичайні люди не знають не тільки правил цієї гри, а й її деталей. Це їм просто нецікаво. Їхнє життя, їхні інтереси перебувають десь поза перебігом війни. Як я вже казала, люди просто намагаються вижити.
Поряд із ними в цьому ж часовому відрізку живуть інші люди, вільні. Вони сприймають жертв війни як пазлики, що складають картину страждання. З одного боку, вільні люди співчувають невільним, але з іншого — перші ніколи не зрозуміють на сто відсотків останніх. Закінчивши дивитися новини про перебіг воєнних дій і поспівчувавши її жертвам, вільні люди одразу перемикають канал і повертаються до свого розміреного життя.
А завдяки мистецтву ми переосмислюємо наявну ситуацію, намагаємось її пояснити й описати. За допомогою мистецтва створюється своєрідна копія історичних подій. Наприклад, відомі сирійські митці намагаються донести правду про війну до європейців за допомогою мистецтва, описуючи ситуацією без прикрас, такою, якою вона є насправді. Спосіб, яким вони виражають своє бачення, часто шокує інших. Мовляв, як ви смієте показувати жінок і дітей у стражданні?
До речі, фотографія — це ж теж мистецька форма трансформації війни. Пригадую фото маленького курдського хлопчика Айлана, який зі своєю родиною втікав від війни в Сирії на човні до грецького острова Кос. Але човен перекинувся в морі, і майже всі члени родини загинули. А тіло дитини винесло на берег. Фото того крихітного тіла потрапило в Інтернет і сколихнуло увесь світ. Після того випадку для людей, які прагнули врятуватися від сирійської війни, було відкрито кордон. Але через деякий час його знову закрили. В цьому випадку мистецтво справді достукалось до людей хоча б на невеликий проміжок часу. Але людській пам’яті властиво забувати. Чужі трегедії ми забуваємо дуже швидко.
Тому, як на мене, якщо ми хочемо остаточно припинити воювати, то повинні навчати нове покоління бути толерантними й розуміти чужі болі, чітко пояснюючи їм, що таке війна з історичного погляду. На жаль, більшість із нас не вміє розуміти досвід і переживання інших людей. Отже, якщо ми зможемо до-нести цю істину до дитячого серця, переконаємо їх, що є значно цікавіші речі за війну, то знайдемо стежину до нового розвитку.
— Ви справді думаєте, що нове покоління можна цього навчити? Адже навіть науковці стверджують, що потреба у війні закладена в наших генах. Вона — частина людської природи.
— Так, людина — істота суперечлива. Всередині нас завжди бореться добро і зло. Однак за допомогою освіти можна перезавантажити людство. Так, частинки зла присутні в нас, але атмосфера добра здатна творити дива. Якщо ми будемо довго працювати над формуванням нової особистості, будемо плекати в ній милосердя і людяність, то з часом забудемо про зло. Атмосфера добра впливає на нас, і водночас ми теж впливаємо на формування цієї атмосфери.
— Ви не випадково згадали про важливість освіти, адже самі були вчителем?
— Я обожнюю цю справу. Діти насправді навчили мене багатьом речам. Вони знають більше за нас. І теж одночасно нас навчають. Вони навчили мене бути собою, навчили бути справжньою. Показали, як легко і просто ставитися до життя, відчиняти свій розум для нового й очищати душу від минулого. Як на мене, діти наділені дивовижною здатністю жити щасливими миттєвостями і без сум’яття ставити вічні питання.
— Ви працювали з дітьми в Сирії?
— Так, я навчала їх англійської мови в Сирійському дитячому інституті освіти. Це були діти, які не мали можливості закінчити школу в своєму рідному місті чи селі. Вони приїжджали з різних куточків країни у зв’язку із воєнними подіями. Період мого викладання був коротким, та я була дуже щаслива. Інші вчителі навіть казали, що тільки-но починався мій урок, клас перетворювався на живий вулик. Тому що я завжди прагнула навчати дітей в формі гри, показати їм, що навчатися можна нетипово й цікаво, не так, як усі звикли.
— Пані Шараф, ви не лише вчителька й письменниця, ви також медик. Як так сталося, що ви захотіли отримати диплом медичного закладу?
— Життя підштовхнуло. Та, якщо чесно, я завжди відчувала, що всередині мене живе митець. Тому, власне, й спробувала себе в малюванні. Я малюю в стилі абстракції. Наприклад, у Кракові я створила акриловими фарбами п’ять нових картин. Називаю це хобі, яке приносить мені задоволення. Можливо, наступного року зможу організувати виставку, коли повністю завершу колекцію, яку я так і назвала «Краків». Взагалі я щомісяця малюю по одній картині. Кожна картина символізує відрізок часу, ті відчуття, які я проживаю на момент створення.
— Не уявляю, як така переповнена творчістю людина могла працювати у в’язниці. Адже робота в центральній в’язниці Севейди, де ви займали пост начальника медичного відділення, — теж частина вашої біографії.
— Коли я працювала у в’язниці, то виявила в собі нову особистість. Ця особистість стояла між мною справжньою і тією атмосферою навколо, яка змушу-вала мене бути зовсім іншою. Але я не хотіла ставати іншою. Я противилася перетворюватись на мерзенну злу людину. Це був момент, коли обставини диктують бути іншою, йти проти своїх принципів.
Пригадала один випадок, що стався зі мною, коли там працювала. Я гуляла вулицею, поблизу роботи, й побачила під ногами жовту квітку, що впала з дерева. Я підняла її й принесла до в’язниці. А там поставила в склянку з водою. Раптом це помітив один із ув’язнених. Він дуже здивувався, коли побачив живу квітку у в’язничних стінах. Як потім виявилося, ця людина не бачила квітів уже близько двадцяти років.
Жити так довго без сонця, квітів, різнобарв’я — це жахливе покарання. Це на-гадало мені про богиню Іштар, яка дуже схожа з грецькою богинею краси і лю-бові Афродітою. Богиня Іштар ходила поміж світом живих і мертвих і ділилася з мертвими артефактами, щоб їх оживити. Коли я прийшла до тої в’язниці, то відчувала себе так само. Я віддавала частину себе, щоб ці люди на секунду від-чули себе живими. Тепер коли згадую той період, то розумію, що ніколи не за-буду тих сильних людей, які зуміли зберегти в собі потребу краси попри атмосферу, яка панувала навколо.
За допомогу в організації інтерв’ю дякуємо офісу «Львів – Місто літератури ЮНЕСКО»
Фото Олег Кохан / LUFA / прес-служба bookforum
Спілкувалася Ольга Семиляк
