Розвідники й історичні романи – речі несумісні. Хоча б тому, що історична проза, в ідеалі, має ґрунтуватися на задокументованих подіях і фактах. А справжній розвідник, так само в ідеалі, має докласти максимум зусиль, щоб жодним чином не «наслідити» в історичних документах, оскільки лише в такому разі зможе успішно виконувати свою роботу.
Але кожній нації потрібен свій Штірліц, Агент 007 чи Фандорін. Безстрашний, кмітливий, привабливий супергерой, який завжди виходить сухим із води, не горить у вогні, а звук мідних труб пропускає крізь вуха. Хоч би як банально це звучало, але саме вустами розвідників промовляє схожа ідеологія. І не лише пасивно промовляє, а й активно вписується у свідомість широких мас. Бо таємні агенти на те й таємні агенти, щоб їм вірити й довіряти. Так уже ми, люди, хитро влаштовані: секретні джерела інформації для нас апріорі переконливіші за офіціоз.
Власне, саме до цієї «шпигунсько-розвідницької» зброї і вдалася Лора Підгірна, щоб розповісти про події початку ХХ століття на західноукраїнських землях та в українській еміграції. Її Марко Швед – герой вигаданий, але водночас історично правдивий. Бо таких, відданих ідеї української державності, персонажів не бракувало. Проте з огляду на їхню ідейність та перемогу радянської ідеології, ми про них майже нічого не знаємо.
Отож, хто такий Марко Швед? І чи існував він насправді?
Не розвідниками єдиними: якщо нація не має свого всесвітньо відомого розвідника, то чи не варто було б його придумати?
«Ось тепер повною мірою вилазив боком завданий Центральною Радою у 1917-му непоправний удар по самій можливості створення українських спецслужб та контррозвідки: принципово відмовившись від послуг старих царських кадрів — професійних таємних агентів, досвідчених співробітників жандармерії та контррозвідників — український уряд на тарілочці підніс совєтам можливість скористатися цією злегковаженою нагодою та зміцнити власні розвідувальні кадрові позиції за рахунок неприкаяних професіоналів — вчорашніх «їх благородій».
Старше покоління українців добре знайоме із легендарним Штірліцем – хто завдяки неодноразовому перегляду «Сімнадцяти миттєвостей весни», хто лише завдяки численним анекдотам із цієї теми. Окрім «всерадянського» Штірліца був також і його український побратим – Генріх фон Гольдрінг, він же Григорій Гончаренко, герой пригодницького роману Юрія Дольд-Михайлика «І один у полі воїн». І Штірліц, і Гольдрінг не лише в роки Другої світової війни успішно діяли у глибокому тилу, а й не менш успішно демонстрували широкому загалу неперевершеність радянського розвідника, якому будь-яке вороже море по коліна. Радянські розвідники, як відомо, досконало володіли джіу-джитсу, усіма можливими різновидами зброї і всіма необхідними для роботи іноземними мовами, були холоднокровні, шляхетні й мали єдине справжнє кохання на все життя. Такий собі, якщо розібратися, дуже далекий від правдивого образу радянського розвідника набір характеристик, який, тим не менше, дозволяв ідеології майстерно малювати в головах народних мас чорно-білі картинки про «поганих» німців і «хороших» наших, і разом із тим майстерно кроїти історію на потрібний лад.
Але якщо ви спробуєте згадати прізвище бодай одного з розвідників, який не лише працював на користь УНР, ЗУНР, Директорії, ідеї незалежної України, а при тому ще й був оспіваний (чи бодай згаданий) на сторінках пригодницьких історичних романів, найймовірніше, у вас нічого не вийде. І не тому, що їх не було. А через те, що супергерої по-українськи були приречені застрягнути в часах козаччини. Радянська ідеологія не йшла на компроміси: усі подвиги й звитяги українці як українці в ім’я України могли здійснювати або в часи Богдана Хмельницького і проти польського панування, або ніколи. Бо в радянські часи на подвиги могла бути здатна лише просякнута відданістю компартії радянська людина.
А як відомо, нація ж без національного супергероя – приречена на відчуття меншовартості. Тож Марко Швед Лори Підгірної – ніщо інше, як намагання повернути нації її повноцінність. І розповісти про ті сторінки української історії, які не одне століття замовчувалися, перекручувалися, перебріхувалися, стиралися й переписувалися. Але розповісти не менторським тоном із кілометровими цитуваннями історичних документів у примітках, а невимушено, ненав’язливо, захопливо, хоча й не без моралі.
Марко Швед – не просто український розвідник в екзилі. Це – ті вуста, в які Лора Підгірна речення за реченням вкладає правду про те, що саме відбувалося і як саме відбувалося в період Української революції 1917–1921 років. Чим жив і переймався Український уряд в еміграції. В яких ідеологічних двобоях доводилося ломити списи розвідці УНР і розвідці УРСР. На чиєму боці, зрештою, була перемога, і якою ціною та перемога далася.
Ну, і звісно, що Марко Швед, як і годиться справжньому таємному агентові, кмітливий, вправний, холоднокровний, вразливий, шляхетний, вільно говорить іноземними мовами й так само вільно поводиться зі зброєю. Не цурається жінок, але має любов на все життя. Сучасний, стильний, неперевершений. Без традиційних для українських героїв-зірвиголів шароварів, оселедця та шаблюки, але при тому – затятий українець. Один із тих, яких обов’язково треба мати кожній нації, щоб створювати потрібні міфи у свідомості широкого загалу. Щоб не Штірліцем єдиним, як то кажуть, культивувалася історична правда й вигадка.
Не вигадкою єдиною: правда й фантазія в романах про Марка Шведа
«Марко сам не розумів, чому тоді озирнувся, хоч озиратися вже не було потреби. […] Щось змусило його зупинитися і поглянути у бік постаті Головнокомандувача перед книжковою вітриною. У цю мить один за одним пролунали постріли: перший… другий… третій… четвертий… п’ятий… Шльома Шварцбард, не здригнувшись, розрядив у беззбройного Петлюру пістолет із сімома кулями. Як стало потім відомо — шоста й сьома не влучили. Восьма не вийшла, бо застрягла через гільзу сьомої…
Марко побачив, як прошите кулями тіло керманича УНР повільно, наче уві сні осідає на тротуарну бруківку. Кинувся з криком до Петлюри, на ходу дістаючи власний револьвер…»
Якщо Марко Швед із його харизмою й непереможною жагою жити й боротися за Україну – персонаж вигаданий, то Симон Петлюра, із яким він кілька разів перетинається у «Червоній Офелії» і свідком вбивства якого стає у «Печатці Святої Маргарити» – особа історична. Власне на цьому майстерному поєднанні й переплетенні історичного та вигаданого й замішана пригодницька серія про Марка Шведа. І в «Червоній Офелії», і в «Печатці Святої Маргарити» або принагідно згадано, або детально описано події й факти, які справді відбувалися. Ба більше – вони мали доленосне значення для українського державотворення й непоправно змінили долі тисяч людей. Але ці історичні реалії обплетені такою кількістю вигаданих (і при тому життєво правдивих) подробиць, що межа між правдою й фантазією розмивається.
Ситуація ускладняється – або ж навпаки, увиразнюється – тим, що всі події розгортаються в цілком реальних українських і європейських містах і селах. Текст рясніє описами як закордонних розкішних готелів та будинків розпусти, до яких, як до неба пішки, так і деталізованими картинами сплюндрованих радянською владою історичних пам’яток у цілком реальних українських селах, від яких українського читача відділяє хіба що квиток на автобус або поїзд до Кам’янця-Подільського і тамтешніх країв.
Ми також, з огляду на понад сімдесятилітню історію, знаємо наперед, хто переможе: у боротьбі за панування світового пролетаріату радянська ідеологія, як і радянська розвідка, не цуратимуться жодних методів, тож, ясна річ, Маркові Шведу і його розкиданим по еміграції побратимам-розвідникам нічого, окрім зради й зневіри, не світить. Але при тому Марко настільки класний, що просто не має права помилитися й програти. Він може втратити все, але не життя й не віру в українську державність. Бо інакше навіщо всі ці жертви, втрати й сподівання світового політикуму на те, що величезна радянська держава рано чи пізно розвалиться. Але щоб сталося це якнайраніше, треба залучити на допомогу українців: у спробі вирвати з імперських лабет свої землі вони цілком можуть зруйнувати всю імперію. А ось чи виживе під її руїнами Марко Швед – це питання.
Хоча, зважаючи на те, що серія про Марка Шведа не планує обмежитися двома романами (про що недвозначно зазначено наприкінці другого), він має жити довго, і так само довго боротиметься за Україну.
«То, може, у цьому є якийсь вищий сенс, що він досі живий? Що його не вбили тоді чи тоді […]. Щоразу наче якась вища сила простирала над ним свій омофор. Простим щастям це не назвеш».
І про справжні скарби
«27 июля согласно плану операции «Печать святой Маргариты» я прибыл в Волочиск. Однако мои поиски средневекового сокровища не увенчались успехом. На следующий день вместе с уполномоченным ОГПУ И. Мальцевым и отрядом солдат мы прибыли к указаному моим информатором месту — так называемой турецкой кринице. Тайник оказался вскрыт, сокровища вывезены. Мы обнаружили в тайнике несколько золотых монет и жемчужин, что доказывает реальное существование клада. Агент петлюровской националистической группировки, известный мне по Стамбулу как Марк Швед, сумел бежать».
Окрім того, що Марко Швед – справжній українець, проникливий розвідник, відданий чоловік, неперевершений коханець і непереможний супергерой, він ще й шукач скарбів. А оскільки він кришталево чесний і безнадійно правильний, то знайдені скарби – кому б вони не належали – мають працювати на українську справу.
Насправді тема забутих, загублених, вивезених, вкрадених, захованих, втрачених скарбів цементує не один історичний роман. В історії із Марком Шведом вона додає оповіді як правдивості, так й фантасмагоричності. З одного боку, нібито чітко прописані всі історичні підстави й передумови, як і чому скарби Маргарити Шотландської могли опинитися в українському Волочиську, але, з другого боку, за такою логікою, скарбами європейських монархів та можновладців має бути нашпиговане все Поділля.
Лора Підгірна грається із читачем. І не лише розповідями про скарби. Вона сипле цитатами, ремінісценціями, присмачує історичні факти потрібним їй пригодницьким соусом. Вона стилізує документи, і навіть почасти… стилізує героїв. За великим рахунком, якщо Марко Швед зустрічався з Остапом Бендером, то чому скарби Маргарити не могли століттями зберігатися у Волочиську?
Авторці можна було б навіть закинути, що вона час від часу захоплюється й перегинає палицю. Якби не одне «але». Для того, щоб зацікавити історією рідного краю широкий і поки що, на жаль, не дуже залюблений в історію загал, потрібно мати кролика в капелюсі, жонглювати палаючими факелами й безстрашно робити сальто на канаті. Лора Підгірна усе це робить. Розповідаючи про старовинні скарби й не позбавлені авантюризму пригоди, розповідає насправді про складність українських визвольних змагань і непросту долю тих, хто все життя тулився по закордонню без права повернення на батьківщину, але у вічній боротьбі за її незалежність.
Тож якби Марка Шведа не було, його варто було б придумати.
Хоча б для того, щоб переповісти трагічну історію українського державотворення вустами безстрашного українського розвідника.
«Пригадалося, як у 1905-му батько вдома перечитував звернення Петлюри і хрестився: “Слава Тобі, Господи! Слава Тобі! Поможи йому, Боже!”
Марко тоді, ще зовсім юний, знайшов ту листівку серед батькових паперів, прочитав потай, бо дуже вже хотів знати, що так втішило його.
“…а ти, зневірений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток, провокацій, підлесливих обіцянок, котрі тільки розпорошують твої сили і розбивають дух твій. Зневір’ю, розчаруванню не може бути місця в час, коли на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя і твій добробут. Тільки міць, єдність та тверде, непохитне стремління до повної незалежності й свободи може бути нашим побратимом…”.
Ці рядки вкарбувалися у його пам’ять назавжди…»
Аліна Акуленко — журналістка, медіатренерка, авторка книжки про ідеї, що змінюють не лише вас: «Побачити свої зірки в калюжі».
