У дні, коли українська спільнота радіє й тішиться з приводу «ліквідації» чергового відомого лідера бойовиків на Донбасі (здається, після вибуху в донецькому кафе «Сепар» 31 серпня нам узагалі майже не залишили таких «відомих»), лише небагато хто замислюється про те, що цей умовний Гіві/Моторола/Дрьомов/Захар уже ніколи не дасть показів у суді. І що в більшості їхні смерті — не заслуга «українських ДРГ», а власне знищення свідків злочинств, а також безпосередньої участі Росії у війні на Донбасі.
Славенка Дракуліч поїхала на такі суди в Гаагу. Щоб писати книгу про найбільш кричущі випадки людської ненависті під час взаємного винищення сербів, хорватів і боснійців на початку 1990-х років. Написала після запитання, яке їй поставив у Берліні один із читачів на презентації попереднього роману, в якому йшлося про масові зґвалтування в Боснії.
Молодий чоловік попросив слова і спитав, чи думала я над можливістю написати книжку з позиції злочинця. «Ні, я такого не писатиму!» — відповіла я аж надто впевнено, так, наче намагалася відгородитися від злочину.
А потім оцінила глибину цього питання й поїхала в Гаагу. Там було попервах нудно (це, якщо сприймати за чисту монету слова із книжки, хоча, гадаю Славенка була підкована і знала задовго до приїзду історії майже всіх підсудних). Вона зазначає, що обирала героїв для книги суто з особистісних міркувань — тобто що не математично в пропорціях 1/1/1 три сторони конфлікту, і не тільки ті, що потрапили до Гааги на момент написання книги, а навіть такі, що злочинцями не були, проте були свідками злочинів інших. «Випадає» з прямих злочинців і дружина Слободана Мілошевича Міра Маркович, але тут проглядається суто жіноча помста, таке собі «розмазати по стіні» за пропагування комуністичної сірості та беззаперечну й нахабну підтримку Мілошевича в усій його брехні.
Одна з методик подачі образів героїв цієї книжки — проведення аналогій із долями у власній родині, і це працює
Про боснійського серба Ґорана Єлісича, якого звинуватили в убивстві понад сотні людей протягом 18-ти днів перебування в таборі у Брчко, пише, що він одноліток її доньки, а отже, цілком імовірно, що вони могли би ходити до однієї школи, бути друзями чи зустрічатися — зрештою, він «має вигляд особи, якій можна довіряти». «Залізну леді» Республіки Сербської Біляну Плавшич, котра в суді поводиться так гідно, що аж зверхньо, порівнює зі своєю матір’ю («біля таких людей почуваєшся незатишно — так, ніби з тобою щось негаразд»). І водночас протиставляє матір Мірі Маркович — мовляв, мати була елегантною завжди, вміючи перешити на модне вбрання будь-який мішок, а Міра — антиікона стилю. Навіть «чудовиська у клітці» Ратка Младича та генерала армії Республіки Сербської Радислава Крстича Славенка Дракуліч не боїться порівняти із власним батьком:
У нашому світі батьки-військові часто не бачать різниця між родинами та власними солдатами: вони не розмовляють, а віддають команди. Вони не сподіваються, що хтось їм суперечитиме, особливо в тому, що стосується їхньої роботи. Я б ніколи не могла посперечатися з батьком. Мені довелося поїхати з дому, щоб утекти від його авторитарності.
Погодьтеся, паралелі цікаві й мимоволі штовхають нас у ріку спрощень: чому не перенести югославський досвід на українські реалії, поставити українців у роль хорватів, а сербів у роль росіян, зрештою, вболівати цілою країною за збірну Хорватії на чемпіонаті який у принципі не мав би відбутися? Часто так і роблять, і це небезпечний шлях. Покажу на кількох прикладах. У Польщі останнім часом в історіографії почалася тенденція порівнювати УПА із хорватськими усташами, і коли вона запанує ширше у світі — завдяки нашим сусідам із заходу — нам набагато важче буде вести діалог про волинську трагедію, оскільки усташі асоціюються безпосередньо із співпрацею з нацистами, а УПА її не мала.
Читайте також: Славенка Дракуліч: «Найважливіше — усвідомлювати можливість вибору»
Можна ознайомитися із творчістю колишнього вояка хорватського війська в 1990-х, а тепер надзвичайно популярного в країні співака Марко Перковіча Томпсона, котрому в окремих державах ЄС виступати заборонено, зокрема й за пропаганду діянь усташів (в тому числі табір Ясеновац, де винищували сербів та євреїв), і за власний антисемітизм («Не маю нічого проти євреїв, але вони розіп’яли Христа»). На концертах, які Перковіч влаштовує в безпосередній близькості до кордонів із Сербією, звучать далеко не гасла примирення, попри те, що війна скінчилася більш як 20 років тому.
Зрештою, книга Славенки Дракуліч має запобіжники щодо возвеличування однієї сторони: перші розділи присвячено справі групи з міста Ґоспич, де місцеві хорвати під наказами діячів із війська вбивали своїх сусідів мусульман. У цій історії є також власна хорватська жертва — Мілан Левар, котрого було вбито в 2000 р. за свідчення «проти своїх» перед Міжнародним трибуналом. Ґоспицька група — це п’ятеро чоловіків, засуджених хорватським (!) судом у цій справі. Суд зустрівся із надзвичайно масовими хвилями протесту ветеранів і звичайних хорватів, уряду ледве вдалося втримати ситуацію, Генерал Мірко Новац, головний обвинувачуваний у наказі знищувати босняків, спершу переховувався, а потім здався властям. Під час процесу суду отримав звання почесного громадянина м. Спліт і Далмації, але таки був засуджений. Цей суд був важким не тільки для хорватської колективної пам’яті та гордості, але передусім для отримання правди. Славенка пише:
Але деякі свідки заговорили: хтось утратив чоловіка, хтось брата, батька чи матір. Їм казали, що, коли заговорять, вони «скінчать так само, як їхні родичі 1991 року» — у цьому зізнався один свідок; але їх це не спинило: вони вже й так утратили надто багато.
Проте:
Є чимала різниця між статусом свідка в суді Рієки, коли зовні мітингують ветерани, а родичі та друзі звинувачуваних сидять у судовій залі, та статусом свідка та Трибуналі в Гаазі. У Рієці свідки були значно вразливішими перед погрозами і домаганнями. Атмосфера страху та ворожості санкціонує колективну амнезію. Як можуть свідки заговорити, коли не лише суддям погрожують, а й сама громадськість не готова чути правду?
На жаль, українські паралелі включилися вже під час війни: спершу під суд потрапили «торнадівці», окремих ветеранів судять за мародерство, а останній випадок — справа Катерини Гандзюк, у виконанні якої на лаві підсудних опинилися, зокрема, й колишні бійці Української добровольчої армії.
До слова, про мародерство. Дракуліч згадує про «синдром телевізора», — мовляв, усі, хто грабували телевізори з хат сусідів, пов’язані круговою порукою; вважається що вони не мають права говорити, бо у кожного «рильце в пушку» (дещо більше про це в рецензії Олександри Дмитренко). Парадоксально, але свій новий «синдром телевізора» серби пережили в той самий час, коли вже йшли засідання гаазького трибуналу. У документальному фільмі «Зворотній бік усього» белградська політикиня, інтелектуалка Србіянка Турайліч, розпачає над кадрами мародерства, які побачила на вулицях столиці Сербії відразу після повалення режиму Мілошевича. Їй було страшенно соромно. Турайліч — це сербська посестра Дракуліч у своєму несприйнятті відвертого націоналізму (у сербському варіанті перефарбованого комунізму), лишень авторці аналізованої книги за називання речей своїми іменами спершу довелося покинути Хорватію, й нині вона живе паралельно у Швеції та на батьківщині.
Фільм «Зворотній бік усього» можна було переглянути на фестивалі «Докудейс» у Києві навесні 2018 р. Також там був фільм, який дуже близько співграє з книгою Дракуліч та її іншими творами, а саме з тематикою масових і колективних зґвалтувань на війні. Фільм французької режисерки Манон Луазо «Мовчазна війна» про війну в Сирії. Це ціла політика ґвалтування жінок — не тільки як помста повстанцям, не тільки для вибивання свідчень у в’язницях, а також під час викрадень жінок для подальших обмінів на полонених вояків Башара Асада, і теж для деморалізації чоловіків таких жінок, а також їхніх родин. У розділі «Хлопці просто розважалися» книги Дракуліч ми читаємо про подібні речі в Боснії. І там, і там страждали переважно мусульманки, а як свідчать героїні фільму, брат чи батько після такої наруги може вигнати з дому або навіть убити дівчину, бо це пляма на родині. Такий собі подвійний удар долі. Дракуліч дивиться на трьох засуджених із містечка Фоча на сході Боснії, і їй здається, що одному з них вона б довірила свою дочку, коли б її треба було відвезти до лікарні. Але ні, ці люди ґвалтували і 12-річних, а потім продавали їх у рабство проституції, «добре що не вбили».
Питання, яке я собі поставив після перегляду фільму – як можна ходити в мечеть, молитися Богу, шанувати свою матір, жінку, сестру і потім ґвалтувати чужу жінку, матір, сестру. Щодня, до крові, до випадків викиднів і інсульту. Це якесь вироджене уявлення про цінності і світ. Героїні фільму кажуть: «Це наша східна культура, і ми під тиском і режиму, і суспільства після того, що з нами зробили».
Питання, яке можна поставити після розповіді Дракуліч, — це власне відсутність розкаяння в тих, хто таке чинять. Могли сидіти на площі в містечку, пити каву і зі сміхом тицяти пальцями на колишні жертви. А так дали себе зловити, тепер нестимуть кару зі всіх тих тисяч чоловіків, які ґвалтували у югославській завірюсі.
****
До тих героїв книги, які все ж визнають свою вину й розкаюються, Славенка Дракуліч має дрібку поваги. Зокрема це й Біляна Плавшич, котра вийшла в 2009 р. на волю й повернулася до Белграда. Більшість же ні. І коли їх припирали до стіни їхньої брехні, вони або сходили на вереск, або ж перетворювалися на жалюгідних створінь. «Наші» антигерої з-за лінії розмежування, знищувані своїми працедавцями по одному, таких миттєвостей, на жаль, уже не переживуть.
Історик, публіцист, медіаексперт. Спеціалізується на історії масових міграцій в ХХ ст. Член редакції «Українського журналу» (Прага). Зацікавлення — український автентичний фольклор
