Золота букерівська п’ятірка

 

Улітку  2018 року (8 липня) букерівський комітет оголосив найкращий роман, написаний англійською мовою за останні 50 років.

П’ятеро членів журі обрали кожен по одній «книжці десятиліття» з п`ятдесяти одного роману-лауреата попередніх років. «Золоту п’ятірку» оголосили ще 26 травня, і впродовж місяця відкритим голосуванням на сайті читачі обирали переможця. «Золотого Букера» в Королівському фестивальному залі Лондона отримав роман Майкла Онтадже «Англійський пацієнт», лауреат премії 1992 року. Так, однойменна екранізація саме цього роману 1996 року отримала дев’ять оскарівських статуеток, два «Золоті Глобуси», шість відзнак премії BAFTA, два «Європейських кінопризи» та одну премію Grammy. Автор тісно співпрацював зі знімальною командою й залишився задоволений результатом. 74-річний Майкл Онтадже, уродженець Шрі-Ланки, що прожив більшу частину свого життя в Канаді, кавалер Ордену Канади, яким нагороджують за найбільші заслуги перед громадянами країни та людством, беззаперечно увійшов до історії світової літератури.

А для читачів учасники «Золотої п’ятірки Букера» приготували ще чимало цікавого

Почати хоча б із того, що всі романи за жанром належать до історичної прози. Так, з елементами фантастики, горору, проте цілком у межах жанру: переконливий опис реальних історичних подій та/або реальні персонажі присутні.

Читайте також: Оголошено Другий конкурс історичного оповідання «ProМинуле»-2019

Із 51 книжки, відзначеної за всю історію премії, вперше врученої в 1969 році, історичними романами можна вважати 13. І це варто було б назвати трендом, якби саме поняття «тренду» можна було б розтягнути на півстоліття. Радше цей факт говорить про важливість і постійну потребу переосмислення через літературу подій минулого, які переважно не тільки героїчні, а й складні та «тяжкостравні» для психіки. Тим цінніша і віртуозніша потрібна письменницька праця, тим гостріше й тонше торкає вона читача.

Отже, хто і що обирав у фіналі The Golden Man Booker Prize.

Суддя. Роберт Мак Крам оцінював романи, нагороджені В 1970-х. Письменник, автор семи романів і чотирьох науково-популярних книжок. У 1980 — 1996 роках був головредом видавництва Faber & Faber, де серед інших відкрив світові Кадзуо Ісігуро й Пітера Кері. Співпрацював як сценарист над серіалом «Історія англійської мови» виробництва ВВС, який пізніше здобув премію «Еммі».

Роман. «У вільній державі» (In a Free State) Від׳яргара Найпола, лауреат Букера 1971 року, українською не перекладено. Книжка складається з прологу та епілогу, написаних у формі подорожніх нотаток — «Волоцюга з Піреуса» й «Цирк у Луксорі», двох оповідань — «Один із багатьох» і «Скажи мені, кого вбити» та головної повісті «У вільній державі». У першому оповіданні головний герой — індієць, який вимушено супроводжує свого пана-дипломата до Вашингтона. Через обвал рупії обоє опиняються у скрутному становищі, герой отримує нелегальну роботу у ресторані… а далі — як у всіх заробітчан: спроба легалізації через шлюб, забута вдома родина. Герої другого оповідання — брати-індуси, члени великої родини, що опиняються в Англії, бо ж хочуть видертися зі злиднів до нормального життя, як легендарний кузен у Канаді (екскурс в історію родини додано). Один із братів навчається на інженера, а другий гарує, щоб заробити обом на життя. Але поки перший імітує науку нарівні з білими, другий відкриває свій ресторанчик. І тут могла би бути історія успіху, але тоді б це не був Від`яргар Найпол. «У вільній державі» головний персонаж Боббі — гомосексуал, який уже мав через це проблеми з законом під час навчання в Оксфорді, а тепер працює в Африці й подорожує країнами з дружиною свого колеги. І знову — спогади, дорожні розмови, зіткнення світів і персонажі, які щодві сторінки виявляються іншими, ніж ти думаєш.

Історія в поліфонічному романі постає і як набір фактажу, і як наскрізний інструмент об`єднання персонажів, розкиданих по світу, висмикнутих із різних країн і культур. Усі вони — дрібні покручені гілки одного дерева, зворохоблені спільним буревієм суспільних змін.

Структурно маємо п`ятьох оповідачів, здебільшого безіменних, що спостерігають і описують людей, із якими зустрічаються, переповідають їхні спогади, роблять власні екскурси в минуле, пояснюють і співставляють поведінку людей різних націй і релігій, у різні часи, у чужих краях і складних обставинах. І щоразу це, звісно, зіткнення гноблених і вільних, які мимохіть стають гнобителями. А вроджені особливості та риси характеру персонажів під впливом історичних подій загострюються й набувають гротеску. Теми сюжетів і так складні: стосунки «білих» і «небілих» людей, колонії і метрополії, єгипетські революції ХХ століття, проблеми ЛГБТ спільноти в Англії та Африці. Персонажі, які це втілюють, не залишають читача байдужим, але й не викликають симпатії. Зате примушують задуматися, якою ж є справжня свобода і чи не знищує її часом ціна, яку люди платять у прагненні стати вільними. Саме такі речі акцентує, скажімо, Томас Ласк у рецензії The New York Times від 25 грудня 1971 року, невдовзі після вручення того самого Букера. Цікаво, що через 36 років книжковий оглядач The Guardian Сем Джардісон зважиться на відчутно глибший аналіз книжки і познаходить навіть враження членів журі, які нагородили Найпола — «найсильнішого автора, а не твір» і після низки влучних спостережень залишить під сумнівом той факт, чи справді цей твір був найкращим серед претендентів на Букер — 1971.

Нинішній оцінювач Роберт Мак Крам, обравши цей роман, дипломатично зауважив: «Це прекрасна книга. Вона захоплива, вона сучасна, вона дивовижно написана. І на мій погляд, це своєрідний майстер-клас із написання сучасної художньої прози від людини, яка перебуває на піку своєї кар`єри».

Від`яргар Найпол отримав у 2001 році Нобелівську премію з літератури «за тонке мистецтво оповіді та непохитну чесність у творах, які примушують читача замислитися про існування пригноблених культур»

Cуддя. Лемн Сіссі оцінював переможців 1980-х. Це автор кількох поетичних збірок і численних аудіозаписів та статей, а також п`єс і сценаріїв. Кавалер ордену Британської імперії, офіційний поет Олімпійських ігор 2012 року та футбольного чемпіонату Англії — 2015. Ректор університету Манчестера.

Роман. «Місячний тигр» (Moon Tiger) приніс авторці Пенелопі Лайвлі Букер 1987 року. Українською цей роман також не перекладено.

«Місячний тигр» — це історія життя головної героїні — британської письменниці, популяризаторки історії та колишньої військової журналістки Клаудії, яка помирає від раку на старості літ у лікарні. Час від часу її навідують рідні, а в перервах поміж візитами Клаудія знову поринає у спомини. І не тільки: «Я напишу історію світу», — каже Клаудія доглядальниці в лікарні, і та сприймає ці слова поблажливо, як марення тяжкохворої. Однак цікавиться в лікаря: ця жінка була кимось? Лікар перебирає папери й відповідає уривчасто: так, вочевидь, вона була кимось, писала книжки і статті для преси, тиф, малярія, якийсь час мешкала на Близькому Сході, незаміжня. У дужках для читача — один викидень, одна дитина, і ремарка про те, що лікар не каже того вголос доглядальниці. Власне, оце і весь сюжет книжки, розказаний на першій же сторінці. Здається, начебто таких сюжетів мільйони ходять по вулицях Києва. Питання лише в тому, щоб їх розказати — так, аби читач увібрав історію на одному подиху, забувши про спойлер напочатку й довірившись оповідачці, ніби комусь дуже близькому. Власне, читачеві відведено роль бога. Героїня зустрічається з ним на смертному одрі, звертається до нього з пекуче-гострою відвертістю. Оповідь ведеться то від першої особи — говорить Клаудія, то від імені її дочки Лайзи. І навіть очима епізодичного у сюжеті й фатально важливого для героїні Тома Суїнверна в його щоденнику. Це все чергується з традиційною оповіддю від особи автора. А читач опиняється неначе ззовні чи то над подіями, він знає те, чого не знають персонажі, він наче бачить описуване ззовні і зсередини водночас, стрибками переміщується в часі. Але навіть знаючи сюжет, він не знає, що трапиться на наступній сторінці. Ви давно почувалися «дуже молодим богом»: усезнаючим, аж трохи безсилим?

Однак не структурою єдиною: теми, порушувані в романі, теж не дають читачеві занудьгувати: Друга Світова на Близькому Сході, інцест на фоні чарівливого побуту британського середнього класу 1930-х, угорська криза 1956 року і трішки «холодної війни» очима пересічних британців. Особливо гостро читаються нині сцени клубних вечірок і дівочих теревенів за кількадесят кілометрів від зони бойових дій, перемежовані з вислуховуванням гарячих новин звідти ж. А ще — гостьовий шлюб, батьки й діти, традиційні цінності. І, звісно, — історія. Як втілений у подіях часоплин, реальний бог, всесильний і невблаганний, єдиний спосіб протистояти якому — це присвоїти собі своє минуле. «Я у своєму часі — все й ніщо. Історія світу, розказана Клаудією: факти і домисел, міф і реальність, гра уяви і документальні свідчення», — починає свою розповідь героїня. Щоб наприкінці зненацька виступити за межі своєї агресивної бездоганності й самоіронії, визнаючи: «Мені потрібне моє минуле, мені потрібні ти, і Гордон, і Джаспер, і Лайза — усі вони. Я можу пояснити це тільки своєю експансивністю: ось моя історія і ось історія світу. Тому що коли я — не частина всього, то я ніщо».

Есхатологічний присмак поступається місцем екзистенційному. Ні любов, ані смерть самі по собі не мають сенсу, і тільки той факт, що вони відбулися з тобою, наповнюють сенсом і їх, і твоє життя.

Якщо «втрачене покоління» Ремарка все життя намагалося втекти від травм Першої світової, то персонажі Пенелопи Лайвлі приймають своє болісне минуле і перетворюють його на джерело власної сили. Бо саме наше минуле, хоч би яким воно вважалося, засвідчує нашу присутність у світі й часі, а відтак — має беззаперечну цінність у собі вже за фактом свого існування.

«Місячний тигр» — третій дорослий роман Пенелопи Лайвлі (обидва попередні теж було номіновано на Букера), яка починала як дитяча письменниця. Цікаво, що в оцінці цього роману знову все навпаки: оглядач The Guardian у 2010 називає його ледь не найкращим романом свого життя, а рецензентка NYT у 1988 каже, що головна героїня «трохи закрихка, ледь занадто епатажна, щоб подобатися читачам», натомість її історія — «захоплива, разюча», навіть «кумедна». Однозначно — вона не залишає читача байдужим, про що свідчать і численні обговорення та відгуки на книжку в інтернеті.

Лемну Сіссі виявилося непросто: у його декаді опинилися також «Опівнічні діти» Салмана Рушді («Букер сорокаріччя» премії), і Кадзуо Ісіґуро, й Джона Максвелла Кутзеє. Тим ціннішим видається ще раз привернути увагу до книжки, про яку суддя висловився напрочуд безхитрісно: «Вона майже не розмовляє. Вона недієздатна. Клаудія Гемптон пише історію світу і свою власну в голові. А щасливий читач має змогу знати думки цієї неймовірної жінки».

Суддя. 1990-ті оцінювала Камілла Шемсі, письменниця, авторка семи романів, перекладених двадцятьма мовами. Пакистанка за походженням, Камілла Шемсі навчалася в Англії та США, перший свій роман написала ще у коледжі. Лауреатка п`яти літературних премій і двох стипендій.

Роман. «Англійський пацієнт»  (The English Patient) Майкла Онтадже, Букер — 1992, перекладений українською у 2016 році, видавництво КСД.

Смакувати роман-переможець, порівнювати з блискучою екранізацією, перечитувати й дискутувати наразі свідомо залишимо читачеві. Нагадаємо тільки, що серед суперників по десятиріччю були «Бог дрібниць» Арундаті Рой, «Безчестя» Джона Максвелла Кутзеє та «Амстердам» Іена Макюена. Камілла Шемсі описала свої враження про «Англійського пацієнта» так: «Автор легко переміщується між епічним та інтимним, ось перед вами стелиться пустеля, а за мить ви вже спостерігаєте, як медсестра кладе шматок сливи пацієнтові до рота. Уява Онтадже не має меж, вона охоплює Каїр, Італію, Індію, Англію, Канаду, а також пустелі, вілли і вирви після вибуху. І закохує вас у персонажів».

Суддя. Саймон Майо обирав найкращого з-поміж переможців 2000-х. Постійний ведучий радіопрограм ВВС на тему книг, музики й кіно з 1981 року, лауреат численних нагород у цій галузі, автор п`яти власних книжок, серед яких дитяча трилогія про підлітка, що відкрив невідомий хімічний елемент, стала бестселером.

Роман. «Вовча зала» Гіларі Мантел (Wolf Hall), вийшов українською із назвою «Вулфголл» у видавництві «Фабула» 2018 року.

Судячи з того, що роман про далекі тьмяні, та вже не Темні, віки обійшов «Сліпого асасіна» Маргарет Етвуд і «Життя Пі» Яна Мартела, британцям таки актуально переосмислювати свою історію, з усіма її скелетами по шафах, і шукати в ній, а не в інших культурах, глибинні смисли життя.

Вулфголл — це назва маєтку Сеймурів, британських аристократів, чия донька стане третьою дружиною короля Генріха VIII (один із претендентів на роль прототипу героя казки про Синю Бороду). Роман описує стрімкий кар`єрний злет Томаса Кромвеля: від підлітка, що втікає з дому через батьківські побої, до королівського радника, «молота ченців» і навіть — одного з творців англійської державності. Але попри такий яскравий послужний список, у художній літературі цього персонажа згадували аж двічі: другорядний герой п`єси «Генріх VIII» — зате шекспірівської, і знову другорядний герой у п`єсі Роберта Болта «Людина на всі часи» — зате її екранізація в 1966 році зібрала шість «Оскарів», 7 премій BAFTA та інші нагороди. Тож не дивно, що писати про таку історію — принадно й непросто водночас.

Отже, XVI століття, Англія бореться проти впливу католицької церкви, Томас Мор публікує свої трактати, король Генріх VIII прагне зміцнити владу й передати її синові, якого йому ніхто не може народити — ні королева, ні фаворитка. І серед усього цього нізвідки виникає помічник кардинала, який уміє розв’язувати проблеми. Томас Кромвель — типовий селфмейд і антикризовий менеджер, говорячи теперішньою мовою, його ж сучасники, кажуть, називали «макіавеллем». Читач міг би сподіватися на класичний історичний роман (порівняно з іншими в переліку «золотої п`ятірки»), але ж ні! Гіларі Мантел продовжує стратегію осмислення складних історичних питань крізь призму сприйняття їх конкретною людиною, недосконалою, живою, вразливою й витривалою водночас. Томас Кромвель — носій цінностей світового Ренесансу в Англії, яка переросла Середньовіччя, як дитина давні іграшки, та ще не вміє поводитися інакше. Він устиг побувати солдатом у Франції, помічником купця в Голландії, а банкіра — в Італії, звідусіль привіз досвід і гостре око, скептичне мислення й дотепне слово. Незручний, несимпатичний, чужий для свого часу й оточення, борець із системою — таким його традиційно зображали досі. Мантел дзеркально розвертає це зображення, і читач спостерігає ситуації, конфлікти, інтриги, людей, предмети, зрештою, всю систему очима самого Кромвеля. Кпинить, сердиться, радіє, тривожиться, розмірковує разом із ним. Читач знову, як і в «Місячному тигрі», трішечки бог і знає більше за всіх. Кромвель стає змовником читача, який упізнає речі, на які той звертає увагу: перстень із картини Гольдбейна, «театр пам`яті» Джуліо Камілло, бухгалтерські книги Луки Пачолі. Кромвель, як і читач, — людина з-поза меж системи, оцінює і сприймає її з власного, не взятого до уваги системою кута зору, і часу від часу пробує її хакнути, тобто підважити. Джерело внутрішніх сил Кромвеля — його минуле, важкий досвід, переплавлений із поневірянь у вміння і навички. Мало хто з читачів не мріяв навчитися так і собі.

Тож і критики сприйняли текст «на ура» по обидва боки Атлантики, а Саймон Майо підкреслив, що «вибрав книжку, яка видалася найсучаснішою — попри те, що події в ній розгортаються сотні років тому».

Суддя. Голлі Макніш оцінювала 2010-ті роки. Це британська поетка та перформерка, яка виступала для The Economist, MTV, Ronnie Scotts.

Роман. «Лінкольн у бардо» (Lincoln in the Bardo) Джорджа Сондерса. Букер — 2017, українською не перекладено.

Найскладніший для сприйняття й найбільш експериментальний роман із «золотої п`ятірки». Уявіть собі: 1862 рік, у США точиться Громадянська війна, Абрахам Лінкольн — два роки як президент. Із політичних міркувань він влаштовує урочисте прийняття в Білому домі, і поки громадськість засуджує «учту в часи чуми», нагорі над бальною залою помирає від раптової хвороби 11-літній син Лінкольна. Усі подальші події книжки розгортаються в містичному вимірі. Читач отримує опоетизований роман-полілог у дусі магічного реалізму. Історія з балом унизу й помиранням дитини угорі (батьки щогодини по черзі навідуються до хлопчика) відразу нагадує шанувальникам української літератури «Цвіт яблуні», у світовій літературі подібних сюжетів теж пригадається чимало — хоч би й епізод із моровицею і дітьми Кромвеля в романі Мантел. Але вони тільки увиразнюють несподівану форму, обрану Сондерсом.

Отже, «бардо» — це феномен із тибетської школи буддизму й означає процес помирання людини: відокремлення душі від тіла, очищення її від земних бажань, зустріч із потойбіччя, зрештою, — набуття готовності до наступного втілення.

Лінкольн у бардо — це Віллі, син знаменитого президента. Усе, що відбувається з ним і довкола нього, читачеві розповідають інші учасники: ті, хто помер раніше, очевидці подій (їх свідчення наведено у формі цитат із вказівками джерел — спогадів, нотаток, газетних статей і листів). Цей роман не має звичного оповідача, а представлені у сюжеті мало сході на традиційних авторів. Їхні спогади про власне життя переплітаються з інформацією про реальні історичні події і разом витворюють сугестивне плетиво, яке навіює читачеві складні емоції, навертаючи до роздумів про ціну смерті й реальні цінності в житті.

Американські критики зустріли книжку майже одностайним захватом і порівнювали зі збіркою віршів Едгара Лі Мастерса «Антологія Спун-Рівер». Оглядач The New York Times, де «Лінкольн у бардо» став бестселером через два тижні після виходу, назвав роман «сумішшю вікторіанської готики з найважчими спецефектами горору», призначеною не для пересічного читача, «на дві голови вищою за всю іншу сучасну прозу». Сама ж Голлі Макніш зізналася, що ніколи не читала нічого подібного: «Це виявилося дуже смішно, винахідливо, трагічно, а крім того, геніально за своєю формою та структурою»

Усі п`ять романів-учасників короткого списку «Золотого Букера» варті ретельного й уважного прочитання, і схоже на те, що їх будуть перечитувати ще не одне десятиліття. Проте нині ми можемо відшукати в них підстави для непростої гіпотези: у світі, де інформаційна хвиля щомиті здатна оглушити реципієнта, де кожен факт потребує ретельної перевірки, людина відчуває дедалі сильнішу потребу у сталості та нагоді уповільнитися, прислухатися до себе і спробувати пристосуватися до глобальних цивілізаційних змін.

Історичний матеріал, відтак, набуває особливої цінності: він банально потребує менше фактчекінгу

Значною мірою хтось уже здійснив це до нас. Історія — це острівець стабільності, за який можна зачепитися і утриматись у часи інформаційного цунамі. А ще — у яскраву обгортку історичних персонажів і картин дійсності можна загорнути власні почуття, взяти їх руками і спробувати дати їм раду. Бо це нібито не ми, це не про нас, це про те, чого вже не існує. Те, що не може прийти й подати голос. Але водночас історія у сучасній літературі — це те, що було з нами теж, а тому не може не бути почутим. Принаймні, так відбувається у світі читачів і письменників кола Букерівської премії.

Розширюймо кола спостереження.