Останнім часом то там, то сям, то в соцмережах, то в галантніших дискусіях, то в приватних, то в публічних просторах лунають міркування про дедалі помітнішу нестачу добротних рецензії в нинішній літературній критиці. І чимала частка правди в цих словах є.
Останнім часом ми – читачі, критики, оглядачі – спостерігаємо бум перекладної літератури. Її приємно читати, бо а) вибірка книжок до перекладу прекрасна; б) якість роботи перекладачів зростає з року в рік; в) видання тішать око приємним дизайном; г) перелік можна продовжувати. Здавалося б, ось воно, наближення читацького раю. Але насправді, попри всі переваги, це ілюзія раю, і в ньому є кілька дуже неприємних моментів.
Чесно кажучи, рецензувати (саме рецензувати, пам’ятаючи, що рецензія – базовий жанр літературної критики!) перекладну літературу насправді більш ніж складно. Бо що нового й важливого може сказати український критик про, скажімо, певний британський чи французький роман (добре: про данський чи сербський), перекладений зазвичай із дистанцією в кілька років? Обговорений на батьківщині (до того ж зазвичай на кількох майданчиках), перечитаний і вже нерідко призабутий… Я не хочу вживати слова «вторинність», бо йдеться навіть не про це. Пишучи про свіжоперекладену, але давніше видану мовою оригіналу книжку, мало хто з критиків направду опрацьовує відгуки на неї іншими мовами. І тим паче зважає на них у своїй статті. І поготів на рівних дискутує з їх авторами. Тому про повноцінну критику в такому разі не йдеться, а те, що ми читаємо, хоч і запаковане у форму рецензії, насправді є не більш ніж читацьким відгуком. Власне, це також дуже потрібний формат, приміром, для пропагування читання. Проте з власне критикою він має спільного доволі мало.
Найцікавіший для критики формат відгуку на перекладну книжку – критика власне перекладу. Цілком очевидно, що така робота потребує непересічних зусиль і знань . І чимало мала б коштувати. І як звузиться коло тих, хто має достатньо компетенції за таке взятися. І скільки книжок із тих, що мають нині по кілька «рецензій», залишаться в такому разі взагалі не поміченими. Навіть дуже добрих і вартих уваги книжок.
Тому критика кожної з літератур насамперед розглядає власні видання – літературний критик опрацьовує книжки (багато книжок, власне – весь потік), вловлює тенденції, складає пазл літпроцесу власного і шукає для нього місця в потоці світової літератури. Так, така робота потребує глибокого розуміння і функціонування літератури загалом, і літпроцесу зокрема. Але в ній принаймні значно більше сенсу. Тим більш, що сучасна українська література потрохи нарощує вал власних книжок, хоча їх і не надто помітно в шумовинні перекладів. І рано чи пізно нам треба буде давати цьому всьому якусь раду. Власне, вже пора давати.
Тому в найближчих планах «ЛітАкценту» більше розвернутися до «укрписань»: дебютів і писаних знаними письменниками, вдалих і провальних, талановитих і графоманських – але наших. (Не відкидаючи цілком і перекладних видань, що самозрозуміло.) Адже маємо зараз найкращий і найцікавіший для цього час. І почати варто «з малого» – з ретельних рецензій, перейшовши згодом до гострих дискусій і несподіваних спостережень. Поїхали?
Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"
