Білоруський письменник Уладзімір Някляєв (Уладзімір Някляеў) почав публікувати свої вірші на початку 70-х і пише їх дотепер. Його було номіновано на Нобелівську премію, він очолював культовий білоруський часопис «Крыніца», головував в національній спілці письменників. Через конфлікт із владою, яка взялася за русифкацію країни, емігрував. Після повернення на батьківщину активно займався політикою, позиціонуючи себе як опонента Лукашенка. Брав участь у президентських виборах 2010 року, змусивши владу серйозно нервувати. Був жорстоко побитий співробітниками спецслужб і ув’язнений до СІЗО. Някляеў відкрито підтримав український Майдан 2014 року і часто буває в нашій країні. Нещодавно письменник знову відвідав Україну й у Національному музеї літератури презентував дві нові книжки — прозову й поетичну. «ЛітАкцент» поговорив з Някляеўим про те, в яких умовах сьогодні доводиться працювати йому та його колегам.
Краще вже рух у будь-якому напрямку, аніж болото, тільки в болоті жаби кумкають, а у нас навіть кумкати бояться, бо остерігаються не те щось квакнути.
– Чим більше цікавляться білоруси сьогодні – політикою чи літературою?
– На жаль, зі сфери інтересів білоруської громадськості відходять не тільки література і всі речі, пов’язані з культурою загалом, а й політика. Настільки закостеніла влада за ці роки, що вона просто мертвить суспільство в природних речах. Зокрема й до того, що відбувається за межами особистого життя кожної людини. Квартира, зарплата, побут і таке інше. Всі замикаються в своїх хатах, у самих собі, і суспільство таке атомізоване. І це одна з найбільш небезпечних речей для суспільства. Краще вже рух в будь-якому напрямку, аніж болото, тільки в болоті жаби кумкають, а у нас навіть кумкати бояться, бо остерігаються не те щось квакнути.
– У цій ситуації як ви бачите свого читача?
– По-перше, це люди, які традиційно читають мене з радянських часів, коли ще діяло те, що нині називається менеджерство, менеджерами були часописи, які друкували статі, телебачення, радіо, все це формувало інтерес до особи, до того, що вона пише. Ну і не всі ж вимерли, хто цікавиться літературою, є і серед нового покоління мої читачі, є люди, які виходять на мене якимось чином. . І третя категорія, це ті, хто довідалися про мене через політику й кинулися читати, очікуючи знайти якісь політичні рецепти. Думаю, що вони вельми розчаровані, тому що я в літературі політикою не займаюся..
– Чи існують у Білорусі незалежні часописи, де можуть друкуватися ті, хто пише білоруською?
– У нас є три такі часопис. Це «Діяслов», який видається незалежною спілкою письменників; «Архе», який видається ПЕН-центром; і ще є приватний часопис «Вєрасєнь». Вони існують самостійно, без жодних дотацій із боку держави, й можуть собі дозволити друкувати те, що вважають за потрібне.
– Чи можна сьогодні в Білорусі займатися літературною творчістю, не перетинаючись із владою?
– Можна. І багато хто так і робить. Різне ставлення до цих «олімпійців», коли я бачу тексти, створені ними. Одні пишуть так, що видно талант і зрозуміло, що людина має право сісти на горі Олімп і дивитися на цей мурашник згори, творити для майбутнього шедеври. Але більшість просто не бажає для себе проблем, прагне безпеки…
Фактично вся Білорусь молода, яка пішла зокрема і в «Білоруський народний фронт», вона вийшла з «Крыніцы».
– Ви свого часу були безпосередньо причетні до створення часопису «Крыніца». Він об‘єднав чимало цікавих, талановитих людей. Де вони зараз, що з ними, чи спілкуєтеся ви?
– Я вже тоді реально дивився на життя й набирав у штат редакції найкращих літераторів, які мали амбіції й кожен вважав себе першим у літературі, це нормально. Вони не давали мені підстав вважати, що я створюю щось тривале. Повинна була розпочатися боротьба за лідерство, так і сталося. На жаль, вона набула форм, якби це м‘якше сказати… Це був внутрішній конфлікт, але його створили спецслужби, влада з допомогою спецслужб. Конфлікт створювався штучно, щоб поховати часопис, а разом із ним не тільки мене, а й тих, хто опинився на протилежному боці. Я досі не знаю напевно, чи вони не розібралися чи не захотіли розібратися в тому, що сталося. І редакція розпалася, на жаль. Однак, коли я починав це робити, то думав – хоч би скільки це тривало, така інтелектуальна сила не може не вплинути на культурне середовище Білорусі. Це був кінець вісімдесятих, перебудова, потрібен був майданчик, куди передусім молоді люди могли би приходити із своїми ідеями. І ми створили такий осередок. Фактично вся Білорусь молода, яка пішла зокрема і в «Білоруський народний фронт», вона вийшла з «Крыніцы». Тому я в жодному разі не шкодую про ті неприємності, бо результат значно більший за них.
За ці роки політика русифікації дала свої наслідки, і статистика показувала, що білоруських читачів стає дедалі менше.
– Ви певний час прожили в Польщі, у Фінляндії. Чому вирішили повернутися до Білорусі?
– Комітет держбезпеки почав чіплятися до моєї родини, до моєї доньки, вона приїхала в розпачі – вдома життя не дають, що робити?! Намагалися змусити доносити на мене – де я, чим займаюся. Коротше, вона лишилася там. Я ніколи так добре не жив, як поза Білоруссю, дуже добре мені писалося… Я не був зав’язаний на жодних політичних питаннях. Голова була вільна від політики й можна було займатися лише творчістю. Все це тривало чотири роки. А за ці роки політика русифікації дала свої наслідки, і статистика показувала, що білоруських читачів стає дедалі менше. І виникла така парадоксальна ситуація: для кого я пишу? Хто буде читати мою прозу й поезію? Виникло питання: а що ти в цьому житті робив? І не тільки ти, а й ті, хто до тебе жив. Для кого ті книжки, починаючи від класиків… То що ж вони – марно прожили життя? Ніби виймається якась цеглина з дому і дім завалюється. І от все зваживши, я вирішив, що не маю права як білоруський поет, як людина, що декларує свою білоруськість, свою готовність боротися за неї, не можу сидіти в комфортних умовах, на Олімпі, як ми кажемо. Мені ніхто не міг докоряти, що я там сидів, бо інакше мав потрапити до в‘язниці. Куди вертатися? В тюрму? Тому міг залишатися на «Олімпі»… Але мене повернула до Білорусі білоруська мова. Вона уособлювала все добре…Ти станеш непотрібний з усіма твоїми книжками, які ти написав.
– Чи є у Вас мовне середовище, де не тільки ви говорите білоруською, а й вам нею відповідають?
– У мене сім‘я. Вдома в мене звучить білоруська мова. Літературне середовище теж не зникло. Культурне середовище є. Всупереч тому, що відбувається через офіційну політику, є люди, які починають говорити білоруською мовою. До тиску на все білоруське вони на це не звертали уваги. А тепер принципово заговорили білоруською. Це середовище культурницьке, наукове, ті, кого називають національною елітою. Воно збільшується попри все. Хоча це мікроскопічно, порівняно з десятьма мільйонами населення Білорусі. Але все одно це середовище є.
Я гонорарів не отримую відтоді, як почалася незалежна Білорусь.
– Ви представляли в Києві свої книжки. Коли вони були написані?
– Це нові книжки. Остання книга прози вийшла на початку цього року, книжка віршів – минулого року. Їх видали приватні білоруські видавництва. Я не плачу гроші видавництвам за видання своїх книжок, але й мені не платять. Такі в нас паритетні домовленості. Я гонорарів не отримую відтоді, як почалася незалежна Білорусь.
– Чи плануєте ви в майбутньому займатися політикою?
– Ні, я помалу зменшую кількість часу, який віддаю політиці. Знаєте, є певні межі фізичних можливостей. Скільки років прожити – це одне, а ще скільки можеш працювати? Сьогодні у 72 роки вже інша фізична форма, аніж колись була. Раніше, коли я деякі поеми писав, я міг не спати тижнями, жодної години. І при тому відносно добре почувався. Тепер не можу собі цього дозволити. Доводиться обирати між політикою й літературою, і я схиляюся в бік літератури, їй віддаю зараз переважну частину часу.
– Ви згадали про свій вік. Багато прожито, побачено, написано. Але ви продовжуєте працювати. Які амбіції рухають вами сьогодні?
– Я не втратив здатності об‘єктивно оцінювати будь-які тексти. Не тільки чужі, але й власні, хоча це важче, аніж чужі оцінювати (посміхається). І щоразу, коли я бачу, що мій останній текст кращий за попередній… Хоча всі кажуть – у тебе вже вік, ти не можеш зберігати ту енергію, яка була замолоду, доброзичливців таких вистачає у кожного ( регоче), а я бачу, що ні. Проза, це теж, як і вірші, – небесний диктант, але там значна фізична праця. Та коли раптом із нічого створюється вірш чи поемка, і бачу високу якість, тоді я задовольняю свої амбіції. І сподіваюся задовольняти їх ще стільки, скільки вистачить фізичних сил. Хоча зараз мене цікавить більше сам процес творчості, а не його результат.
Але приїжджаю сюди, щоб побачити Україну і людей, яких люблю.
– Ви приїхали в Україну на Шевченківські дні. Формат свята дещо радянський, тоді таких чимало проводили, як ви вважаєте?
– Я це все бачу, але приїжджаю сюди, щоб побачити Україну і людей, яких люблю.
Розмовляв Анвар Деркач
