Героїня Книжкового Арсеналу 2018. Некоронована володарка, яка зібрала довкола себе вірних підданих: купу дорослих та дітлахів. Від неї – втілення найсильніших цього світу – не відходили відвідувачі протягом п’яти днів роботи фестивалю. Чи не дісталася їй корона через помилку (піар)? Чи вдалося виданню «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» дізнатися, звідки з’являється сила змінювати світ?
Не судіть по обкладинці
Дизайн видання може ввести в оману й змусити купити одразу: мінімалістично, яскраво, повно. Над надписом обкладинки плідно попрацювала дизайнерка леттерингу Анна Сезон. Художниць, що створювали ілюстрації до кожної з героїнь, 60. Різноманітність технік, стилів та кольорів забезпечує спалах індивідуальності графічного дизайну.
Жіноча команда
Книжку до друку підготувало видавництво #книголав, над якою працювали винятково жінки: починаючи перекладачкою Тетяною Савчинською та закінчуючи відповідальною за випуск Іриною Краснокутською.
Авторкам книги вдалося зібрати на проект «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» рекордну суму завдяки краудфандингу – понад мільйон доларів. І це на видання для дітей! Не тільки американські видання такої тематики мають успіх, але й українські також: видавництво пішло ва-банк і не програло. Авторки «Казки на ніч для дівчат-бунтарок», Елена Фавіллі та Франческа Кавалло, сподіваються, що ця книжка стане першою, яку прочитають маленькі дівчатка у своєму житті.
Чого навчають сто найсильніших?
Героїні вчать важливості самореалізації – не завдяки, а всупереч обставинам. Починаючи фараонкою Хатшепсут (1500 рік до н.е.) і закінчуючи сучасними непересічними особистостями: Малала Юсуфзай, Мішель Обама, Серена і Вінус Вільямс. Усі вони мали непереборні, на перший погляд, ситуації: лютих ворогів чи відсутність грошей. Чому ми їх знаємо зараз? Бо вони зробили неможливе можливим.
«Пишіть про те, що важливо не забути», — Ізабель Альєнде, письменниця.
Ці розповіді заповнюють не тільки прогалини зі всесвітньої історії, але й дарують нових role models. Авторки дають можливість побачити те чи інше століття, країну, віросповідання з жіночої точки зору. 16 століття, коли в море ходили тільки чоловіки, чи становище математики 18 століття жінки бачили по-своєму: їм хотілося бути вільними від стереотипів. Дарма, що тоді й слова «стереотип» не існувало. Газети писали чоловіки, книжки друкувалися ними ж, а жіночий погляд приховувався, як вагітність незаміжньої панянки.
Героїні вчать, що щастя може бути різне, як різні й самі жінки. Головне — робити те, що подобається: співати в рок-гурті, правити народом, розроблювати ліки чи виховувати дітей. Ця ідея напрочуд актуальна для сьогодення: жінці приписують тільки одну модель поведінки, де вона може бути щасливою. В українок, наприклад, вибір невеликий: чи щаслива мати й домогосподарка, чи стара кар’єристка без склянки води в руці. Принаймні такий світогляд пропагують стереотипні реклами чи серіали вітчизняного виробництва, де можливість народити – найвища цінність жінки як особистості.
Проте ця книжка не з таких. Художниця Артемізія, наприклад, відкидає всі наміри свого вчителя зробити її звичайною коханкою. «Доки житиму, доти розпоряджатимуся собою сама», — сказала вона після виграної судової справи проти того чоловіка. Нині Артемізія вважається однією з найвидатніших художниць в історії людства. Чи Лелла Ломбарді, гонщиця «Формули-1», яка запевняла, що «автоперегони кращі за кохання». А Кой Матіс народився хлопчиком, який більше за все хотів носити сукні, блискуче взуття та мати жіноче ім’я. Кой – трансгендерна дівчинка. Вона народилася в тілі хлопця, але відчуває себе дівчинкою і має право бути нею.
Клеопатра стала останньою фараонкою Єгипту, постать якої романтизують і досі. Якщо замислитися, то стає зрозуміло, як чоловіки могли зіпсувати й цей образ великої жінки: Клеопатру насамперед зображують не як могутню володарку, а вбивчу спокусницю.
Всі ці історії об’єднує єдина сила – сила жінок змінювати світ. Власний чи загальний. Вони шукають її в любові до себе, в самореалізації, в боротьбі з навколишнім світом – і знаходять. Одні жінки роблять зміни у власному житті, а інші рятують цілі нації. Ті «інші», імена яких не пам’ятає більшість людей, віддавали за це свої життя. Згадати лиш бо історію сестер Мірабель, борчинь за свободу Домініканської Республіки. Якщо уважно роздивлятися інформацію про них, можна помітити, що три сестри зустріли смерть в один день, а четверта — через 54 роки. Жінки помирають, змінюючи світ, а ми все одно не знаємо про них.
Текст написаний загальновживаною мовою, короткими реченнями без незвичних стилістичних фігур. Простими словами, які описують складні історії. Без прискіпливих історичних деталей та з художнім домислом, бо казки на ніч і повинні бути такими: легкими й невимушеними. Запевняю, фемінітивів тут повно: радують не тільки зір, а й знання. Якщо ви звикли до банальних «королева» та «художниця», то раджу якнайчастіше використовувати такі, як «борчиня», «політикиня» чи «науковиця». Чим більше їх говорити, тим природніше вони будуть звучати.
«Верховний суд складається з дев’яти суддів. На запитання, коли у Верховному суді працюватиме достатньо жінок, я відповідаю: “Коли їх там буде дев’ятеро”. Людей зазвичай шокує така відповідь – але ж там споконвіку працювало дев’ять чоловіків, і ніхто ніколи цьому не дивувався», — Рут Бейдер Ґінзбург, суддя Верховного суду.
Не забуваймо, що книжка спрямована на дитячу аудиторію й не вимагаймо від розповідей стовідсоткової достовірності й карколомної аналітики. Хоч як мене не здивувала постать Катерини Великої, зважаючи на сумну українську історію, якусь дівчинку її історія може навчити самостійності й віри в себе. І, може, кровожерливості: в історії описано, як майбутня цариця скинула чоловіка з престолу та ув’язнила.
Головним завданням авторок було показати, що жінки не повинні оцінюватися через призму меншовартості. Що долі жінок повинні залежати від самих жінок. Що все в їхніх руках, бо вони знають, що з цим життям робити. Героїні показали, що таке справжня боротьба, любов та жага до свободи. І тепер маленькі дівчата зможуть здолати все, бо в них є сотня прикладів для наслідування.
«Ноги, нащо ви мені, коли я маю крила?» — Фріда Кало, художниця.
