71 рік тому у Бомбеї, Індія, народився хлопчик. У 14 він — уже юнак — відправився на навчання до Великобританії, у 27 — уже чоловік — дебютував із першим романом. У 34 отримав Букерівську премію за роман «Опівнічні діти». Сьогодні письменник, а це — Салман Рушді, святкує день народження, тож саме час згадати його наразі передостанній роман «Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей», переклад якого тогоріч з’явився в українських книгарнях.
Аль-Газалі та Ібн Рушд: вічна суперечка
Зачин «Двох років…», який, власне, і визначає подальший конфлікт, — мовчазна суперечка двох філософів. Мовчазна, бо один із них — аль-Газалі, поборник ідеї всесильного та усюдисущого Бога — вже вісімдесят років як мертвий. Проте більш ніж живою виявилася його праця, що здобула чималу популярність. Натомість книгу його опонента Ібн Рушда кинуто у вогонь, а самого філософа відправлено на заслання до невеликого села Лусена, що в Іспанії.
У Лусені вже сивий філософ займається лікарською практикою та трохи торгує кіньми, аж раптом одного дня під його дверима опиняється юна й красива дівчина, яка насправді є джинією — істотою з горішнього світу. Дунія, або Царівна Блискавок, оселяється в Ібн Рушда, ділить із ним дім та ліжко, а з часом народжує йому надзвичайну кількість дітей. Ночами після любощів філософ пошепки розповідає дівчині про свого суперника та його погляди: аль-Газалі глузує з філософів, відкидаючи ідею причин та наслідків, бо вони не що інше, як применшення міці Бога, який «аби захотів, міг би завиграшки втрутитися та змінити наслідки, а причини зробити безрезультатними».
Кілька років по тому з чола філософа сходить тавро ганьби, він лишає Дунію та своїх дітей і повертається до Кордови. Як жилося джинії після цього, достеменно невідомо, та одного дня вона прослизнула назад до Перистану — горішнього світу, де проживають джини. Минув час — Ібн Рушд помер, шпарини між світами затягнулися, і чимало століть джини та люди зовсім не перетиналися.
І ось настав час дивовиж: щілини знову відкрилися, і у світ людей потрапили джини, а згодом почалася війна: з одного боку — Дунія з усім своїм поріддям, нащадками дітей від Ібн Рушда, з іншого — чотири іфрити, лихі джини на чолі з Зумуррудом Великим. І тут знову виринають уже згадані філософи: виявляється, що Зумурруд має перед аль-Газалі борг (колись той звільнив його з лампи), і тепер філософ вимагає виконання свого бажання — залякування людей, сіяння страху, бо тільки страх може привести людей до Бога. Прокидається і розбуджений Дунією Ібн Рушд, і між суперниками знову спалахує суперечка.
«Сон розуму породжує чудовиськ»
Тема релігії у романі провідна, проте не єдина: паралельно з нею говориться про мистецтво оповідання, про людське життя як оповідь. Історії виринають з історій і в таких же історіях розчиняються. Устами батька однієї із другорядних героїнь — Блакитної Ясмини:
Ми всі впіймані у тенета оповідей, кожен з нас є в’язнем соліпсичної нарації, кожна родина — заручниця родинної історії, кожна спільнота замкнута всередині власної оповіді про себе, кожен народ стає жертвою власної версії історії, і є такі частини світу, де нарації зіштовхуються одна з одною і вступають у війну.
Тому у романі насправді не одна війна, а цілих дві. Перша — реальна, «зовнішня»; друга — війна нарацій та ідей, тобто війна внутрішня. І важливішим тут видається саме внутрішнє протистояння — боротьба світлого та темного людських начал. За Рушді, перемагає світло, і наші нащадки живуть у кращому, ледь не ідеальному світі. Щоправда, їм перестали снитися сни: себто сни — це частина нашої «темної» сутності.
Обігрування цієї теми фігурує й у епіграфі до роману — це підпис під гравюрою Франсіско Гойі: «Сон розуму породжує чудовиськ». Й англійською, й іспанською слова «мрія» і «сон» можуть збігатися, тож сни (мрії) породжують лихо, а лихому не місце в ідеальному світі. Та чи треба нам такий світ, хай і досконалий, де ніхто не мріє?
На цю тему розмірковує Урсула Ле Ґуїн, що написала на книгу Рушді рецензію для The Guardian. Письменниця аналізує людську природу і доходить висновку, що дар уяви не може існувати без ненависті, гніву й агресивності, які й призводять до воєн, свідомої жорстокості і навмисних руйнувань.
Оптика змінюється, коли згадати, що Гойя доповнив офорт поясненням: «La fantasía, aislada de la razón, solo produce monstruos imposibles. Unida a ella, en cambio, es la madre del arte y fuente de sus deseos», себто укупі з розумом фантазія (як похідне від мрій, снів і марень) стає матір’ю мистецтва і всіх його чудесних творінь. На перший погляд видається, що ця маленька деталь ущент руйнує вибудувану письменником конструкцію, але не варто забувати й про підводні камені постмодернізму. Можливо, Рушді лишає пояснення поза увагою, аби читач здогадався про нього самотужки.
Прекрасні сади майбутнього обробляються позбавленими творчої снаги нащадками. Ідеальне прийдешнє, де й література, й кіно відійшли в забуття. Із такими «привабливими» картинами мимоволі хочеш перейти на «темний» бік: можливо, саме це Рушді і пропонує, глузуючи і зі своїх героїв, і трохи з самого себе — бо в його уявному світі самому авторові не лишилося би місця.
Непослідовність непослідовності
Ще одна піднята Рушді тема — тема непослідовності (праця аль-Газалі — «Непослідовність філософів», Ібн Рушда — «Непослідовність непослідовності», назва дому однієї з героїнь, Філософині, «Ля Інкоеренца» — непослідовність італійською) — переслідує не тільки героїв, але й самого автора. Хоча, хто знає, чи це не ще один його прийом?
До речі, філософ Ібн Рушд — постать історично реальна і навіть досить відома. Не менш реальна і його філософська робота — «Непослідовність непослідовності». Певно, ця тавтологічна назва могла би стати мотто усієї книги — таким чином Рушді іронізує і на собою, і над своїми героями, і навіть над читачем.
Як уже згадувалось, «Два роки…» — це історія, розказана від імені наших далеких нащадків. Чи це була би історія, розказана від імені наших далеких нащадків, аби Рушді сам не став жертвою (зумисної) непослідовності. Через неоднорідність стилю і манери настрій тексту суперечить ідеї уніфікованої книги-спогадів. Більше того, оповідач, ким би він не був, неодноразово нагадує, що з часу описуваних подій минуло ледь не три тисячоліття, тож деякі важливі імена забуті і вшановані не всі герої. Але при цьому вільно згадуються Кім Новак чи Джет Лі. Що це, як не іронія?
Рушді самоповторюється, знову і знову повертається до викладених на початку роману тез. Часом це навіює сон, часом — дратує. Ця циклічність мала би зачаровувати. Натомість вона надає тексту пливкої статичності: він — ніби рухома, проте одноманітна ріка. Через це починаєш нудьгувати чи навіть засинати — і вже твій власний сон породжує химер.
Хоча з Рушді ніколи напевне не знаєш: де — випадковість, а де — холодний літературний розрахунок.
Читайте також: Євген Стасіневич. Рушді, якого не знаємо.
Народилася 1990 року на Дніпропетровщині. Закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка (напрям «Видавнича справа та редагування»). Працювала журналістом та редактором. Наразі викладає, пробує себе в літературній критиці та художньому перекладі
