Діти з транспарантами: рецензія на нові книжки Зірки Мензатюк і Андрія Кокотюхи

Є видавці, чиї книжки, здається, приречені на успіх. Або автори, чиїх нових книжок чекають, як одкровення.  Коли ж видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»  видає нові книжки Андрія Кокотюхи та Зірки Мензатюк – то хочеться тільки вигукнути: «Хапайте мій гаманець!». Надто якщо ці нові книжки – продовження гучно прогримілих історій.

«Дике літо в Криму» Зірки Мензатюк

Так, Зірка Мензатюк презентувала сиквел до своєї «Таємниці козацької шаблі», яку навіть у школах уже радять читати. Цього разу Наталочка з батьками вирушає на відпочинок до Криму, либонь ще не окупованого. Фанатів першої частини книжка не розчарує. Є тут і справжня дружба, й ідеальна родина, і таємниця, і загублений скарб, і дружній Привид з чортиком Антипком.

Існування українських книжок про Крим – це один зі способів позначати територію. Однак на відміну від книжок Бачинського чи Кокотюхи, де зацікавлений читач цілком може пальцем провести по мапі вслід за героями, Мензатюк радше йдеться все ж про дух Криму, його ауру, а не про географію.

Як завжди, книжка має декілька вимірів. Один з них – туристичний. Вслід  за «Детективами в Артеку» та «Пригодами Остапа та Даринки» Андрія Бачинського чи «Таємницею підводного човна» Андрія Кокотюхи, ареною подій став Крим. Завзяті туристи, які читатимуть книжку своїм дітям, можуть впізнати знайомі локації та типажі. Існування українських книжок про Крим – це один зі способів позначати територію. Однак на відміну від книжок Бачинського чи Кокотюхи, де зацікавлений читач цілком може пальцем провести по мапі вслід за героями, Мензатюк радше йдеться все ж про дух Криму, його ауру, а не про географію.

Родина Наталочки – наратора повісті – це чудова українська родина, яка має чудових друзів з якими разом вирушає на чудовий відпочинок «дикунами». Уся поведінка Наталчиних батьків – це посібник з того, як треба поводитися: як ставитися до природи, як співіснувати з сусідами, як виховувати дітей… Хоча родина – це тільки підстава для дітей опинитися у Криму і шукати скарби, тому загалом нічого особливо цікавого від неї очікувати і не варто.

Що ж до пошукової (ба навіть – детективної ) складової, то треба сказати, що вона досить натягнута. Туго прийшлося б критику, якби він розглядав «Дике літо» виключно як книжку-квест.  Існування Привида і напівміфічного Антипка, який намагається завадити пошуку, перетворює оповідь з пригодницької повісті на казкову. А саме відкриття, віднайдення артефакту, яке просто мусило відбутися в фіналі повісті, виглядає не менш казковим і неправдоподібним, аніж смс-ки від Привида.

Не таємниця, що і для видавця, і для авторки головним стимулом написати й видати цю книжку стало кримськотатарське питання.  Звісно, про стосунки українців і татарів у дитячій літературі вже йшлося неодноразово.Однак вперше у книжці для дітей згадується про велику трагедію татарського народу – депортацію.

А ось епізоди в цій повісті трапляються просто феєричні. Кому не запам’ятається незлобивий дачник, який запрошує дітей викопувати скарб по міжряддях його виноградника, а потім пригощає їх за виконану агротехнічну роботу абрикосами? Інший блискучий епізод – поява на стоянці наших героїв зайд із гучною музикою та легкою поведінкою. Те, як «розібралися» з ними Наталоччині батьки та й сама Наталочка – це майстер-клас для всіх читачів.

Однак і цей вимір книжки не є головним. Не таємниця, що і для видавця, і для авторки головним стимулом написати й видати цю книжку стало кримськотатарське питання.  Звісно, про стосунки українців і татарів у дитячій літературі вже йшлося неодноразово. І мова не лише про криваві й тенденційні історичні твори. Хочеться згадати виставу київського театру «Перетворення». У п’єсі Кирила Булкіна «Про силу характерницьку, богатиря Ахмеда і Грицька Кобилячу смерть» йдеться саме про дружбу двох корінних народів України. Вибудовуванню стосунків між українцями та татарами на степовому порубіжні присвячено і трилогію «Джури» Володимира Рутківського. Однак вперше у книжці для дітей згадується про велику трагедію татарського народу – депортацію.

Щоправда, письменниці так праглося розповісти про депортацію кримських татарів, що вона трохи захопилася. Щойно українка Наталочка зустрілася з ровесницею-кримчанкою на ім’я Асіє, як та почала розповідати їй сумну історію свого роду. Я не впевнений, але навряд чи це найперше, про що мають поговорити дві незнайомі ровесниці. Зовсім інші емоції викликає розповідь про депортацію, яка виникає під час пошуку скарбу. Чи спогади жінки, яка ту депортацію пережила, хоча й розказані на замовлення, у перерві між поїданням чебуреків. Але ж не слід забувати, що Асіє і Абдюль – не просто діти, а кримські татари, чия поява у повісті продиктована лише потребою надати історичну довідку. Вони з цим упоралися.

Северинко – приятель Наталочки, пластун, крутий хлопець – також не випадково затримується до початку відпочинку, а з’являється саме в розпал дружби Наталочки з Асіє та Абдюлем. Хто читав першу книжку, той знає, що він патріот, цікавиться історією і особливо козацтвом. І ось – побачивши нових Наталоччиних друзів, він одразу ж обурюється – як можна брататися з татарами! Та вони ж гетьмана Хмельницького зрадили у такому-то році! Северин високо несе свій український патріотизм, а гнів на милість змінює лише після того, як батьки розповідають йому більше про військові союз козаків і татарів. Таким чином і його пояснювальну функцію вповні виконано. Вочевидь, не йдеться поки про примирення з тими народами, з якими у козаків військових союзів не було… Заключна сцена братання Северина й Абдюля зворушлива і логічна.

Чи впоралася Зірка Мензатюк з завданням, яке сама ж собі й поставила? Вирішувати читачам. Хоча, власне, питання депортації  у книжці немає. Є розповіді про неї – до діла й без діла. Натомість продовжуємо розробляти козацьку тему. Це цікаво і повчально. Зате ні з чим провести паралелі. А можна було б, наприклад, просто ввести земельний конфлікт і замінити розповіді та спогади наочною демонстрацією. На жаль, за авторським задумом тут була інша демонстрація – вервечка дітей з транспарантами. Що ж, лозунги прочитано, акценти розставлено – чекаємо на продовження розробки такої благодатної теми.

«Гімназист і Вогняний Змій» Андрія Кокотюхи

А тим часом Андрій Кокотюха запропонував читачу продовження історії про Гімназиста. «Гімназист і Вогняний Змій» розкаже захопленому читачу, що було далі з Юрком Туряницею, який несподівано опинився у самому осередку гібридної війни за українську державність. В першій книжці він разом із відставним міліціонером паном Шпигом і вірним бульдогом зміг не лише врятувати історичний артефакт – щоденник учасника бою під Крутами – але й обілити репутацію учасника АТО, на якого намагалися звести наклеп недоброзичливці.

Майстер детективу пропонує читачу майстерно вибудувану і багатопланову детективну історію. Він ставить перед читачем одразу кілька загадок, дає декілька ниток до розв’язки, хоча врешті доживає до фіналу лише одна – і не найцікавіша. Йдеться про встановлення особи «вогняного змія». І те, хто й навіщо палить старі будинки, і навіть те, хто проніс у Гімназію наркотики – все з’ясовується само собою, без жодного дедуктивного методу.  Це не робить історію менш захопливою, сюжет все ще гостросюжетний і тримає в напрузі, але…

Тоді як у Зірки Мензатюк читач може відчути слабинку історії, зате помилується вигадливими деталями, то у Андрія Кокотюхи все навпаки. З точністю детективіста і вправністю кіношника він конструює екшн, який триває від першої до останньої сторінки, а ось деталі губить. Більше того, не вистрілюють чомусь рушниці, так багатообіцяюче розвішані в першій книжці.

Лінія дружби Юрка Туряниці з дівчинкою Лізою автору явно нецікава. Відтак Ліза або виводиться з гри через хворобу, або просто її участь у оповіді зведена до необхідного мінімуму. Навряд чи читачки захочуть ототожнити себе з Лізою, навряд чи хлопчики зрозуміють, що іноді дівчатка – приємніша компанія, ніж бульдоги.

Назар Шпиг, який виконує роль головного детектива, у цій серії менш переконливий, ніж у попередній. І хоча в першій частині ми мали всі підстави чекати на появу українського культового шпика, тепер переважно його роль зводилася до того, щоб забороняти Гімназистові встрявати у халепи і возити його на викраденому таксі. Навіть умовиводи, які допомагають розкриттю злочину, вдаються більше Туряниці, ніж Назарові, ба й у халепи Назар потрапляє не рідше за молодого колегу, мудрого не по роках.

Абсолютно загубилася шкільна лінія, за яку ми так хвалили першого «Гімназиста» . Школа тепер показана лише начертально, колеги по навчанню – картонні й необов’язкові, учителі – непотрібні. Навіть колоритний і мудрий директор Андронакі обертається на меблі, які можна совати як завгодно. Нема ні учнівської солідарності, ні вірної дружби, ні довіри учнів та вчителів – усього того, на що заповідалося в першій частині… Добре, хоч стосунки у родині між батьком і сином Туряницями такі ж, як і були – так, що дух захоплює.

Здається, переживаючи, щоб усі його послання було правильно витлумачено читачем, автор продовжує не лише завчасу розкривати карти й вводити надмір пояснень, але і зловживати «балакучими прізвищами». Ще він виводить у свій чорно-білий світ лиху гувернантку, колишню вчительку російської мови з Донецька, злодія-підпалювача, який за лексикою чітко маркований як мешканець Донеччини… Боюся, що якщо ця напасть прогресуватиме й надалі, то третю частину саги про Гімназиста читати буде неможливо. Адже, як казав мудрий Албус Персіваль Вулфрик Браян Дамблдор: «Світ не поділяється на смертежерів і хороших людей»

Ну і нарешті, як і у випадку з книжкою Зірки Мензатюк, не можна оминути увагою те, заради чого все писалося. Мова про політичну складову. У звичайних детективах мотивами підпалу буває помста, страхові махінації чи маніпуляції з нерухомістю. Тут же мотив незвичайний – знищення старих будинків потрібне для «стирання пам’яті» про тих їхніх мешканців, які протистояли російському імперському міфу. До речі, це не спойлер – таке пояснення дає сам Назар Шпиг чи не на перших сторінках повісті. Про всяк випадок, щоб ні у кого не залишилося сумнівів.

Здається, переживаючи, щоб усі його послання було правильно витлумачено читачем, автор продовжує не лише завчасу розкривати карти й вводити надмір пояснень, але і зловживати «балакучими прізвищами». Ще він виводить у свій чорно-білий світ лиху гувернантку, колишню вчительку російської мови з Донецька, злодія-підпалювача, який за лексикою чітко маркований як мешканець Донеччини… Боюся, що якщо ця напасть прогресуватиме й надалі, то третю частину саги про Гімназиста читати буде неможливо. Адже, як казав мудрий Албус Персіваль Вулфрик Браян Дамблдор: «Світ не поділяється на смертежерів і хороших людей». Не варто про це забувати.

…Ось так, зовсім нещодавно мені довелося писати про використання авторами героїв для «транслювання ідеологічних повідомлень». І ось – лічені тижні минули, й мені на стіл лягли одразу дві тепленькі ще книжки, у яких діти потрібні для того, щоб було кому тримати транспаранти. Обидві книжки – від знаних авторів, і обидві  мають силу-силенну чудових рис, багату мову, вигадливі сюжети, дотепні ходи… Але про них нехай пишуть інші, я ж хочу додати лише кілька слів: «Бовдур! Булька! Кулька! Круть!»