На весну покладають не тільки пов’язані з таненням снігу надії, але й великі плани з розширення каталогу іноземної перекладної літератури, яка скоро переливатиметься новими палітурками на весняних літературних подіях. Роман італійського сучасного автора Франческо Пікколо “Бажання бути таким, як ВСІ” міг би стати хорошим сусідом для “Якщо подорожній однієї зимової ночі” Італо Кальвіно (ВСЛ) та “Єва спить” Франчески Меландрі (Нора–друк) й ілюстрацією до тих подій, які після виборів до парламенту 4 березня 2018 змінять сучасну історію Італії.
В Україні процес декомунізації проходить у свій дещо номінативно вулично–проспектний спосіб, до якого починають долучатися й українські письменники, наприклад, Вікторія Амеліна у “Дім для Дома”, Сергій Жадан в “Інтернаті” або ж свого часу Оксана Забужко у “Музей покинутих секретів”. Потреба рефлексії художнім способом минулого аби зрозуміти теперішнє, створює тексти, які починають говорити від цілого покоління для цілих поколінь. В італійській літературі таким текстом безперечно виступає роман–переможець найпрестижнішої літературної премії Стрега 2014 року “Бажання бути таким, які ВСІ” (Il desiderio di essere come TUTTI) письменника та сценариста Франческо Пікколо.
Український читач, а швидше за все глядач, знає Франческо Пікколо за сценаріями до фільмів Нанні Моретті “Habemus Papam”, “Кайман” (Il Caimano) та Паоло Вірдзі “Людський капітал” (Capitale umano). За свої сценарії Пікколо, чиє прізвище перекладається з італійської “маленький”, отримав чимало великих нагород, зокрема нагороду Італійської кіноакадемії “Давід Ді Донателло” та “Срібну стрічку” (Nastro d’argento) від Національної асоціації італійської кінопреси. Сценарист, постійний дописувач однієї з найбільших італійських газет “Corriere della sera”, автор декількох телевізійних форматів у 2014 році, коли йому виповнюються значимі 50 років, публікує роман, що узагальнює, структурує та в дечому пояснює його життєвий та творчий шлях. Написавши роман–сповідь від першої особи, Пікколо говорить від цілого покоління італійських інтелектуалів, які сформувалися у період вісімдесятих та починали творити у бурхливі дев’яності.
Перед нами історія хлопчика з південного міста Казерта біля Неаполя, чиє дорослішання та формація тісно переплітається з історичними подіями в його країні. Власне, назва “Бажання бути таким, як ВСІ” вже наштовхує нас на політичний контекст роману. Саме ці великі червоні букви ВСІ (TUTTI) з’явилися на перших шпальтах газет 14 червня 1984 року на наступний день після похорону секретаря Італійської комуністичної партії Енріко Берлінгуера, в якому взяло участь більше одного мільйона італійців: “Там були ВСІ” — майорили італійські газети. Перша частина роману Пікколо так і називається “Непорочне життя: Я і Берлінгуер”, в якому маленький Франческо 22 червня 1974 року на сімдесят восьмій хвилині матчу між Східною (НДР) та західною (ФРН) Німеччинами стає комуністом. Франческо, не зовсім усвідомлюючи, хто такі комуністи, інтуїтивно приймає сторону слабших, а італійська комуністична партія завжди буда партією слабших та переможених, оскільки за весь період свого існування жодного разу не приходила до влади. З того вечора дорослішання маленького Пікколо тісно переплітається з комуністичною діяльністю PCI (Partito comunista italiano), навіть його перше кохання — сусідка за партою Елена — виступає активною агітаторкою–комуністкою. Українському читачеві, якого вже оскома взяла від слова “комунізм”, текст Пікколо дещо роз’яснив би особливість італійського комунізму та чому найвідоміші літературні імена країни Італо Кальвіно, Альберто Моравія, Сібілла Алерамо, Наталія Гінзбург, П’єр Паоло Пазоліні, Джанні Родарі, Сальваторе Квазімодо мали червоний партквиток.
Малий Франческо рятується від землетрусу 1980 року з епіцентром у місті Ірпінія, де загинуло майже три тисячі осіб, на його очах акторку Софі Лорен доправлять до жіночої в’язниці Казерти, де вона проведе цілий місяць через ухиляння від сплати податків, він стає свідком запланованого так званого історичного компромісу, коаліції двох протилежностей між комуністами PCI та християнськими демократами DC (Democrazia cristiana), але очільника DC Альдо Моро вбивають, єврокомунізм серетаря партії, спрямований на віддалення від політики СРСР не отримує належної підтримки, та і сам Енріко Берлінгуер, якого дехто називає останнім італійським політиком, вражений крововиливом у мозок під час публічного виступу у Падуї 11 червня 1984 року, через декілька днів потому помирає у лікарні. Разом з Берлінгуером відходять у минуле юнацькі надії Пікколо та “ВСІХ, хто там був” на непорочне, сповнене ідеалів, життя.
У дитинстві, тобто у першій частині роману, Франческо з друзями любив перелазити високі стіни королівського палацу Казерти і спостерігати у ролі Актеона за Діаною, яка біліє мармуровою шкірою всередині фонтану архітектора Паоло Персіко. 1994 року на Актеонів перетворилися лідери країн, учасників самміту Великої сімки, де Італію представляв прем’єр–міністр Сільвіо Берлусконі. У другій частині “Порочне життя: Я і Берлусконі” Пікколо шукатиме компроміси між собою–вірним–своїм–ідеалам та собою–громадянином, чиї інтереси у світі представляв Берлусконі. Багатьом українцям буде знайоме це відчуття сорому, адже від масних дурних жартів італійського прем’єра та фотографій, на яких він “ставить ріжки” політичним лідерам світу не так вже і далеко до “проффесорських” карамельок та обмовок про Анну Ахметову. Ідеали розбиваються, політика перетворюється на бізнес, італійці тонуть в консюмеризмі. І в цій Італії Пікколо, одружується, виховує дітей та починає писати важливі сценарії та колонки, опиняючись серед тих, хто в італійські дев’яності почував себе переможеними футбольними гравцями східної Німеччини. Але будуючи сім’ю, Пікколо будує її тут і тим самим продовжує себе, продовжує свою боротьбу і не збирається тікати від відповідальності і свого громадянського обов’язку.
Одним із зв’язних прийомів сюжету та безперечним елементом формування будь–якого інтелектуала виступають прочитані книжки та переглянуті фільми. Франческо Пікколо ділиться з нами своїм списком, чудово інтергрованим у текст, адже треба мати неабиякий художній талант, щоб розповісти цікаво про те, що вже інші розказали до тебе: стрічки “Такими, як ми були” (The way we were) Сідні Поллака, “Тераса” Етторе Скола та “Суспірія” Даріо Ардженто, тексти “Нестерпна легкість буття” Кундери, “Так багато води за два кроки від дому” Карвера, “Політика як професія” Вебера дуже влучно доповнюють образ автора на сторінках його роману–щоденника.
Пікколо створює текст, який нам українцям, послугував би прикладом рефлексії над минулим, спробою прийняти суперечливі епізоди в нашій історії. “Бажання бути таким, як ВСІ” осмислює власну мікроісторію через історію ВСІХ та всієї країни, пропонуючи впізнати себе між рядками. До перечитання цього роману італійському читачеві доведеться повернутися знову, тому що на сотанніх виборах до парламенту 4 березня 2018 перемогли праві сили, серед яких Берлусконі, хто б міг подумати, буде найменшим злом.
викладачка української мови та літератури в Міланському державному уіверситеті, кураторка культурних проектів, перекладачка, членкиня Італійської Асоціації Українських студій — AISU.
