Вчора, 2 квітня, у світі відзначали День дитячої книги. А буквально на днях в Італії звершився 55-й Болонський ярмарок дитячої книжки (Bologna Children’s Book Fair) – одна з наймасштабніших книжкових подій у світі, яка об’єднує видавців, авторів та ілюстраторів дитячих книжок з усього світу. Саме вона задає тренди, окреслює напрямки, в яких рухається дитяча література та ілюстрація в світі, відзначає найкращих та є професійним майданчиком для обміну досвідом та ідеями. І це – добрі приводи поговорити про дитячу книжку.
Останніми роками українська дитяча книжка стає все помітнішою закордоном. Книжки українських авторів перекладають та видають в інших країнах, ілюстратори та видавці отримують професійні нагороди та відзнаки, і українські ЗМІ про це пишуть. Проте, чи бачимо ми повну картину того, якою є сьогодні дитяча література в України, як вона розвивається і куди рухається, як змінюється і що на неї впливає?
Ми вирішили розпитати про це безпосередніх учасників процесу, тих, хто, власне, і творить сучасну дитячу літературу – письменників. Вони можуть оцінити ці процеси і явища зсередини, з іншого ракурсу, привідкрити нам речі, які часто залишаються «за кадром», непомітні читачам та критикам.
«ЛітАкцент» поставив письменникам, що пишуть для дитячої та підліткової аудиторії, два питання:
1. Як це – бути дитячим письменником в Україні?
2. Якою, на ваш погляд, сьогодні є українська дитяча книжка (література)?
Цікаво, що дехто з авторів відмовився від опитування, пояснивши це страшенною зайнятістю, що теж є штрихом до портрету сучасного дитячого автора.
Отже, пропонуємо вам першу частину відповідей. У ній – роздуми п’яти сучасних українських письменників, які активно пишуть для дітей та підлітків.
«Видати книжку тепер зовсім просто»
Леся Воронина, письменниця:
1. Сьогодні бути дитячим письменником набагато цікавіше й приємніше, ніж років п’ять чи десять тому. Хоча б через те, що з’явилися нові дитячі видавництва, які шукають класні тексти – такі, що будуть продаватися. І навіть цілком «дорослі» видавництва звернулися до дитячої літератури, бо на неї сьогодні найбільший попит. Тож конкуренти-видавці намагаються заманити до себе і вже відомих та популярних авторів, і перспективних новачків, спокушаючи їх чи то вищим гонораром, чи можливістю презентувати свої книжки на міжнародних ярмарках. Або просто тим, що такі «кити», як «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» чи «Видавництво Старого Лева», вже перетворилися на супербренди і стати їх автором означає одразу потрапити до вищої письменницької ліги.
Я вже кілька років спостерігаю, як розумно й хитро розкидає свої «тенета» ще зовсім молоде видавництво «Фонтан казок», де головним редактором працює Іван Андрусяк. Щороку вони друкують цікаві тексти переможців конкурсу «Напишіть про мене книжку!», і це – реальний шанс для зовсім молодих і ще нікому невідомих письменників реалізувати свої амбітні творчі задуми.
До речі, ви помітили, що і «СтарЛев», і «А-БА-БУ» і «Фонтан» очолюють талановиті письменники, які мають абсолютний слух до слова, не терплять халтури і при цьому добре розуміють потреби сучасного ринку дитячої літератури? І взагалі, більшість професійних видавців (на відміну від самовпевнених дилетантів) вже добре усвідомили, що видавати графоманські псевдопатріотичні віршики чи занудні повчальні історії сьогодні не вигідно. Діти цього просто не читатимуть.
Що ж до мене, то минулого року у видавництві «Знання» вийшла моя повість «Таємне Товариство Ботанів» – продовження фантастичних історій, перша з яких зветься «Таємне Товариство боягузів», а друга – «Таємне Товариство Брехунів». Зараз у друкарні книжка «Пригоди голубого папуги», яка має вийти до «Книжкового Арсеналу», а видавництво «Ранок» вже підготував до друку мій дитячий іронічний детектив «Суперагент 000», яким я колись, ще на початку 90-х, шокувала шанувальників традиційної української дитячої прози. А ще от-от з’явиться зовсім маленька казка «Знайомий сніговик», якого я страшенно чекала взимку, але й зараз дуже радію, бо хоч він з’явиться навесні, але там такі неймовірні ілюстрації Каті Штанко, що книжка просто не може не сподобатись.
Більшість професійних видавців (на відміну від самовпевнених дилетантів) вже добре усвідомили, що видавати графоманські псевдопатріотичні віршики чи занудні повчальні історії сьогодні не вигідно. Діти цього просто не читатимуть!
2. Найпомітніші зміни у тому, що з’явилися молоді, талановиті письменники, які пишуть для дітей і для підлітків в зовсім різних жанрах. Вони не підлаштовуються під чужі смаки, не копіюють «розкручені» світові бестселери, а пишуть про те, що захоплює саме їх, що видається найголовнішим. Я, наприклад, дуже радію з того, що у нас з’явилася власна цікава література фентезі. Жанр ще недавно табуйований і зневажений офіційною критикою. Що книжки Сергія Іванюка (Оксеника), Наталі Щерби, Володимира Аренєва, Катерини Штанко, Марини Муляр, Мії Марченко – це твори цілком повноцінні й сучасні. Радію, що книжки Романи Романишин і Андрія Лесіва рік у рік отримують призи на престижних міжнародних виставках, їх перекладають і видають в різних країнах.
Наша дитяча література на очах позбувається комплексу меншовартості і присмаку вторинності. А головне – видати книжку тепер зовсім просто. На відміну від радянських часів, письменникові не потрібно стояти в довгій черзі, сподіваючись потрапити до видавничого «тематичного плану», а потім проходити крізь цензурні фільтри й заборони. Від сучасного автора вимагаються зовсім прості речі: його книжка має бути страшенно цікавою, фантастично талановитою та неймовірно оригінальною.
«Хочеться, щоб ми ішли шляхом балансування»
Оксана Лущевська, письменниця, перекладачка, докторка наук у галузі дитячої літератури:
1. Сьогодні українські дитячі письменники потрібні видавцям, але й вдосталь ними не задіяні. Є багато ніш в український дитячій літературі, які необхідно заповнювати творами саме українських авторів. Адже дитяча література країни – це культурний маркер, культурна свідомість та культурна ідентифікація. Насамперед, українська дитяча література подаватиме дітям бачення себе у країні. Ставатиме дзеркалами. Пропонуватиме рецепції глибші і особистісніші. Діти знатимуть авторів, зустрічатимуться з ними. Це буде такий, за браком кращого слова, здоровий та цілісний котиниум, якого досі бракує. Перекладами цієї ніші не заповнити.
Надмірність неякісних перекладів, ми це спостерігаємо сьогодні, – фактор досить несприятливий для розвитку української дитячої літератури. У нас з’являється багато перекладів, але чимало з них не виважені. От навіщо нам кілька книжок про Коко Шанель чи Фріду Кало, коли діти не знають Приймаченко чи Білокур? Тобто, хочеться бачити виваженість на цьому ринку. В США, до прикладу, лише 2% дитліту – в перекладі, а все інше – американське. Отже, вони дуже рідко купують права на перекладні книжки, лише на якісні. Хочеться, щоб ми теж ішли шляхом балансування.
Надмірність неякісних перекладів, ми це спостерігаємо сьогодні, – фактор досить несприятливий для розвитку української дитячої літератури. У нас з’являється багато перекладів, але чимало з них не виважені. От навіщо нам кілька книжок про Коко Шанель чи Фріду Кало, коли діти не знають Приймаченко чи Білокур?
Щодо минулого року і мого власного досвіду, то в мене вийшло 7 книжок: повість для читацької групи 9+ «З води у воду», яку оформила Оксана Була («Видавництво Старого Лева»), повість для читачів читацької групи 6+ «Бігль-старший» з ілюстраціями Наталки Гайди («Віват»), книжка-білінгва для читацької групи 4+ «Русалки» / Mermaids з ілюстраціями Віолети Борігард («Братське»), книжка для читацької групи 5+ «Велет нам програє!» з ілюстраціями Альони Брайлової («Ранок»), три книжки-картонки для читацької групи 2+ «Пташина колискова» з ілюстраціями Світалани Балух, «Пливуть кораблі» з ілюстраціями Катерини Степаніщевої, «З равликом на прогулянці» з ілюстраціями Даші Ракової (всі три в «Читаріумі»). Я також переклала «Місце на мітлі» Джулії Дональдсон і Акселя Шеффлера, «Дім з метеликами» Сари Л. Сміт, «Будинок уночі» Сьюзан Марі Свонсон – усі для «Читаріума». І ще переклала кілька українських книжок для Болонського дитячого книжкового ярмарку.
2. Розвиток сучасної української дитячої літератури – помітний. Я оптимістично налаштована. Та я за те, що нам треба виважити добре, які книжки необхідно перекладати, а які творити самим. Валентина Вздульська в своїй статті «Дитяча література: час говорити про стратегію» зазначила багато основних моментів. Мені хочеться, щоб видавці краще виважували літературу для перекладу і задіювали українських авторів, даючи по суті замовлення на те чи те (формати, жанри, теми). Я професійно вивчала дитячу літературу в США (в магістратурі і докторантурі) і знаю, як йшов історичний розвиток на цих берегах. З 1965 по 1990 роки американські письменники випрацювали свій базис і ринок, який нині процвітає в експансії. Думаю, що нині MUST-ЧАС задіювати українських авторів на ті ніші, які необхідно заповнювати сьогодні.
«Потрібно вміти працювати багато і на перспективу»
Сергій Гридін, письменник:
1. Бути дитячим письменником в Україні – почесно і просто круто. Не встигнеш написати новий твір, як видавці починають сперечатись, хто із них першим його видасть. За гонорари особливо не пошикуєш, однак на невеличкий будиночок в Каліфорнії вистачить. А там, під шелест океанських хвиль, пишеться в кілька разів плідніше, тож письменник може дозволити собі подорожувати, зустрічатися з читачами і не заморочуватись над тим, за який кошт утримувати сім’ю.
Це в мріях! Реальність трошки інша, тому молодий письменник має бути налаштований на те, що його довго не помічатимуть. Коли ж нарешті видавець ним зацікавиться, то перших гонорарів вистачить хіба що на дорогу з провінційного містечка до столичного видавництва. Тому потрібно бути наполегливим і вміти працювати багато і на перспективу, яка можливо таки з’явиться на горизонті.
З дитячих книжок минулого року у мене вийшло дві. Першою була «Відчайдушні» (ВЦ «Академія»), написана спільно з моїм сином Олександром. Це містично-детективна історія, головні герої якої троє друзів-хлопчаків і чарівна дівчина. В такій компанії легко бути справжніми детективами і розслідувати дуже дивні злочини, а всі справи лагодяться і мають чудовий результат. За нею з’явилася книга «І паралельні перетинаються» («Видавництво Старого лева») про підлітка, який вирішив покінчити із своїм життям, але доля розсудила по-іншому, звівши його з чудовими людьми, що і допомогло вирішити усі проблеми. Крім того, по одному оповіданню увійшло до збірок для майже дорослих «10 історій для хлопців» («Видавництво Старого лева») та «Така любов» (ВЦ «Академія»).
Молодий письменник має бути налаштований на те, що його довго не помічатимуть. Коли ж нарешті видавець ним зацікавиться, то перших гонорарів вистачить хіба що на дорогу з провінційного містечка до столичного видавництва.
2. Дитяча література, на мою думку, зараз поживає досить непогано. Що би ми не думали про наших дітей, які ніби не люблять читати, але кількість читачів не дуже швидко, зате постійно зростає, про що говорить статистика продажів. Протягом останніх кількох років значно додалося саме підліткової літератури, якої раніше було обмаль. З’явилися досить сміливі для України книжки про одностатеве кохання, ранній секс дівчини з дорослим чоловіком та іншими темами, які раніше були під жорстоким табу. Ми вже починаємо розуміти, що 13-14 років для підлітків – це іноді вік перших серйозних стосунків, і не пропонуємо своїм читачам дитячі казочки, які їм вже не цікаві. І це є проривом! Якщо тема, що її підіймає письменник, актуальна, то вона легко сприймається тими, кому адресована.
«Бути письменником – втішно та відповідально»
Катерина Міхаліцина, письменниця, перекладачка:
1. Це запитання заступорило мене , бо, подумавши, зрозуміла: мені досі складно ідентифікувати себе з поняттям «письменник». Я пишу, бо це моя насущна потреба, мій спосіб пізнання світу і вияву вдячності та любові до нього. Зараз я поруч з дітьми практично постійно, тому писання – це ще й форма існування мене-окремої, яка постійно ж таки вчиться розуміти й приймати і своїх дітей, і себе-маму і свою внутрішню дитину. Сісти і писати – це пікова точка тривалого відрізку усвідомленого буття, «роботи душі». І величезна втіха. А те, що результати цієї роботи достукуються до інших великих і малих людей – це окрема радість і все ще трохи диво для мене. Отож бути письменником, і дитячим зокрема, – це втішно та відповідально.
Минулий рік для мене був таким собі накопиченням буття, набуванням, яке цьогоріч поволі виливається книжками. Якщо ж говорити про «видимий бік» письменства, то у рідному «Видавництві Старого Лева» вийшла наша з Оксаною Булою «Хто росте у саду» – дуже важлива для мене історія про дерева як спосіб пам’ятання. Книжка потрапила до коротких списків Літакценту. А права на «Хто росте у парку» тим часом придбало кілька іноземних видавництв. Цей рік заповідається значно бурхливішим.
Сісти і писати – це пікова точка тривалого відрізку усвідомленого буття, «роботи душі». І величезна втіха. А те, що результати цієї роботи достукуються до інших великих і малих людей – це окрема радість і все ще трохи диво для мене.
2. Українська дитяча література зараз, як на мене, в активному процесі росту. Вона спотикається, набиває синці та гулі, але росте. Синхронізується зі світом, хоч і поволі. Так, ніш, не закритих питомо українськими авторами, ще дуже й дуже багато, але вони потроху заповнюються. Взяти хоча б нестандартні абетки чи тематичні картонки для малючат (двомовні картонки від Олени Забари та серія «безсловесних» історій про родину Кучерявих від Мар’яни Прохасько (ВСЛ), «Вертка абетка» від Каті Перконос («Маміно»), картонки з текстами Оксани Лущевської («Читаріум») та ін.
Або такий популярний нині нон-фікшн, якого ще дуже небагато, зате він помітний навіть у світі: перемога книжок Романи Романишин та Андрія Лесіва «Голосно, тихо, пошепки» і «Я так бачу» від ВСЛ в номінації «нон-фікшн» на конкурсі Bologna Ragazzi Award – це гігантський стрибок у напрямку нас-помічання. Залишилося ще «простеньке» завдання: помітити і прийняти самих себе, без пафосу, ні з ким зайве не порівнюючи, вірячи і розуміючи, де і на чому стоїмо.
«Ми рухаємося у правильному напрямку»
Олеся Мамчич, письменниця:
1. Бути дитячою письменницею в Україні – набагато оптимістичніше, аніж дорослою поеткою. Знаю, бо суміщаю в собі обидві «ролі». Дитяча література має в рази ширшу аудиторію. Мало того, представники цієї аудиторії малюють тобі малюнки, дарують улюблені іграшки й підходять поторкати пальчиком. Це дуже вдячні читачі, що там казати.
На відміну від «дорослого» літпроцесу, дитячі письменники чомусь набагато доброзичливіші одне до одного. Тут справді підтримують своїх колег, переймаються спільною справою. На якусь глобальну «гризню» між дитячими авторами я ще жодного разу не натрапляла. Така різниця між середовищами впадає в око.
Бути дитячою письменницею в Україні – емоційно виснажливо. Це передбачає нескінченні виїзди до шкіл, де діти сяють очима від побаченого й дуже сміються, але ніколи в житті не встигнеш до всіх. Якщо просвітницька ідея «літературу в маси» десь жевріє у тобі – все, ти пропала. Ходиш і ходиш, щоб укотре почути сакральну фразу «А що, письменники бувають живими?» – і вкотре її спростувати. Вичавивши себе, бо виступати перед дитячою аудиторією – це справжній марафон.
А ще бути дитячою письменницею смішно. Коли я пишу для дітей – часто пирскаю сміхом або й зовсім регочу на повен голос, як дурна. Збоку це має дивний вигляд. Особливо – якщо творчий процес раптом включився у переповненій маршрутці.
Цього року я випустила дві книжки у «ранківській» серії «Читальня»: «Електромобіль Сашко» та «Хто з’їв мою піжаму», а ще понаписувала купу абсурдних оповідань на середній шкільний вік. Я «розкуштувала», як це цікаво – створювати дитячу прозу – і, здається, маю нове хобі: підслуховую дитячі репліки й перетворюю їх на історії.
На відміну від «дорослого» літпроцесу, дитячі письменники чомусь набагато доброзичливіші одне до одного. Тут справді підтримують своїх колег, переймаються спільною справою.
2. Дитяча література, услід за світовими трендами, почала надолужувати брак мотивуючої літератури для дівчаток, більш чи менш вдало. Коли я подорожувала цього року у Каліфорнії, то звернула увагу, що у книгарнях там під такого роду літературу відведені цілі полиці. Мені здається, наша дитлітература бурхливо розвивається і починає, нарешті, заповнювати ті ніші, які досі світили білими плямами – наприклад, вже є що порекомендувати підліткам, урізноманітнюються стилі ілюстрацій. Дуже приємно, що багато дитячих авторів так чи так долучаються до міжнародних книжкових ярмарків, виросло покоління, яке вже вільно читає англійською і моніторить новинки у глобальному контексті. Для мене це дуже позитивна тенденція. Звісно, зростати є куди, але ми рухаємося у правильному напрямку.
Підготувала Марія Семенченко
Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.
