Уже сам факт видання цієї книжки переповнює гордістю за українську культуру, в якій не пропадає нічого. Річ у тім, що її наклад 5000 (та й на наші тиражі – ого) примірників у 1932-му було знищено, набір розсипано. Про існування книжки пам’ятали тільки завдяки публікації уривків в українських часописах тих років, яких і вистачило, щоб харківські критики заскубли видання на злеті. У результаті всієї цієї катавасії ображений автор, журналіст кількох харківських видань, опинився в Москві, що й порятувало його від Сандармоху, і єдиний на всьому світі сигнальний екземпляр його знищеної книжки десятиліттями лежав собі в його московській домашній бібліотеці, яку після його смерті успадкували сини. Просто детективна історія, якщо доповнити її ще й розділом про пошуки тексту українськими літературознавцями в Москві в цей гібридний час, коли сліди рукопису привели до правонаступників. І знайдення цілого скарбу – отого єдиного примірника видання 1931 року. З нього цю книжку і перевидали в Києві вже у 2017 році. Через 86 років.
Як казав у таких випадках Роберт Льюїс Стівенсон:
Моряк з морів повернувся додому,
Мисливець з гір повернувся додому,
Він там, куди йшов давно.
Так, усе це про книжку Олександра Мар’ямова «Береги дванадцяти вод», що вийшла у видавництві «Темпора» 2017 року, і яка, окрім «титульних» мандрівних нотаток, містить ще збірку нарисів «Аеродроми і порти», а також незавершену повість про очаківських рибалок «Данилів» та кілька текстів, виданих раніше поза збірками.
Мандровану прозу «Берегів дванадцяти вод» про рейс криголама «Літке» з Севастополя у Владивосток доводиться читати й постійно намагатися вгадувати, за що саме набір цієї книжки в 1932 році наказали розсипати, надруковане знищити. І не знаходити жодної крамоли, як на застійні часи 1980-х. Така собі мандрівна настроєва проза, писана на тридцять років раніше від українця Леоніда Тендюка й росіянина Віктора Конецького (якщо Конецького читати в перекладі Анатолія Шевченка). Ну, можливо трапляються якісь дражливі моменти, як ось зустріч з українським емігрантом, колишнім чиновником УНР у Черкасах, на Суецькому каналі в Єгипті, де він служить поліційним лейтенантом, і несподівана розмова українською на палубі супроти лоцманської станції в порту Суец. Так і в Тендюка є якісь несподівані українські емігрантки на Гаваях, одружені з вождем племені, який «працює дикуном» у тамтешньому музеї — їсть сиру рибу, співає під гітару пісень і навіть виступає по вечорах у рестлінгу проти білих бійців. А тут — лише чиновник, який утік із Севастополя разом із чорноморським флотом і відсидів інтернованим в Бізерті, Туніс, перш ніж потрапив у Єгипет. Ну вирізали б цей епізод і замінили б на славу партії, а решту книжки надрукували б. Ні, книжку знищили повністю.
Тож питання — в чім тут була крамола, й чому Трублаїні писав приблизно те саме, але йому нічого за це не було — залишається.
Щоправда, мене кілька років тому попросили для одного проекту вголос почитати улюбленого письменника, я обрав уривок з «Лахтака» Трублаїні, очима наче був нічого, вставна новела про відкриття Північної землі — а вголос почав читати, стало соромно — стільки там у текст зашито всіляких островів Большевик, партії й комсомолу, й п’ятирічних планів освоєння Арктики. І не скоротиш, бо воно не просто для галочки згадане. Може, тому. Бо Мар’ямов точно не грав у ці піонерські ігри.
Отож один із них писав про комсомольців, які вчать старшого механіка «родіну любить», а другий — про аденських вантажників, які знають 5 мов, про міражі над пустелею й каву мокко. Цікаво читати в Олександра Мар’ямова, наскільки вільно почувалися радянські моряки за кордоном у кінці двадцятих, порівняно зі своїми колегами в середині вісімдесятих. Ну як, вільно. В усіх портах англійських колоній їх просто на берег не випускали, «англійка гадила», так. Але жодних підступів від своєї суднової адміністрації.
Скажімо, в індонезійському невеличкому порту, де приймали вугілля (тоді голландська колонія) якийсь радянський кочегар за спиною полісмена на причалі тікає через дірку в квартал «червоних ліхтарів». А підбадьорений його прикладом Мар’ямов тікає через ту саму дірку, наймає автомобіль (!) і цілий день їздить по острову та слухає байки шофера. В повоєнному Радянському Союзі такий «випендрьож» міг собі дозволити лише капітан-директор китобійної флотилії «Радянська Україна» Олексій Соляник, але й той свою машину «Волга-21» в Нову Зеландію привозив на борту плавбази з Одеси, а не розсікав на таксі — економив валюту.
А на Тайвані, який тоді ще японський острів (Формоза), він узагалі знайомиться зі шпиком, який до нього приставлений, розпитує його дорогу, коли не знає, де театр, грає з хазяїном якогось ресторану в го, замість битися з данськими матросами порожніми пляшками від пива, шпик «відпрошується» в нього ввечері додому, просячи ні у що більше не встрявати й повертатися на пароплав. Наступного дня з місцевим учителем їздить (знову винайнявши авто) на екскурсію по місту й навіть просить у поліційній управі дозвіл на поїздку поїздом у столицю острова (відмовили).
І жодних згадок про помполітів, ходіння по місту «в складі групи» — «російської трійки» (3—5 осіб), політінформацій, інструктажів про міжнародну ситуацію й переваги соціалізму тощо.
удь-якої зі згаданих Мар’ямовим матроських вольностей у 1980-ті вистачило б на довічне закриття візи. А будь-який моряк, який в умі перераховував усі ціни в інвалютні рублі, а потім у джинси, люрексові хустки й перуки, повісився б, а не тринькав гроші на гейш. Це теж не, що ви подумали. Мар’ямов наводить і як називаються японською ті, про кого ви подумали, а гейші — то балет. От що значить, до 1933 року радянські моряки належали до міжнародної профспілки моряків. Їм платили нормальні зарплати. В архіві збереглися розписки Мар’ямова та Трублаїні за отримані на зарплатню долари. З урахуванням тодішнього курсу — можна жити.
Мені здається, харківські критики зробили стійку, як мисливський пес, саме на оцю «не положену» невимовну легкість буття, моряцьку вольницю, якою просотано весь текст. Можна було викреслити будь-який крамольний епізод сам по собі, Але волю посеред океанських хвиль, яка впливала на пурхання й лет думки, не викреслиш. Тільки всю книжку під ніж. Можемо сприймати книжку «Береги дванадцяти вод» як штрафного моряка, якому закрили візу й списали в каботаж, як, мабуть, учинили із самим Мар’ямовим, відправивши з Владивостока до Харкова потягом (Трублаїні поплив далі, на острів Врангеля, записавшись у кочегари).
Бо наступні нариси й повість «Данилів» присвячені шаландам, дубкам, шхунам та Бугсько- Дніпровському лиману, Очакову, Кізомису й острову Тендра. На них працюють рибалки, які ніколи не виходили за кордон. А їм і не треба. В них саме оселедці в Дніпро йдуть на тирло.
Усім, хто шукає морський родовід нашого народу, або навпаки, його заперечує, раджу прочитати цю повість про очаківських рибалок. Власне, я колись казав на одному радіо, що справжні наші Азово-Чорномоські рибалки розрізняють бичка за сортами, між тим, як у чехів немає окремої назви для тюльки, кільки, хамси й ставридки, але був не готовий до конкретики. Ось у Мар’ямова можна почитати, чим ті сорти бичків відрізняються. І взагалі — дуже повчальна повість про путину (це не те, що ви подумали) на острові Тендра, де збиралися рибалки з усього північно-західного кутка Чорного моря на свої шаландах.
Найбільше мене тішить в цій повісті –
КОРОТКИЙ СЛОВНИК рибальської термінології, що вживається на лиманах та на Тендрі й що зустрічається в «Данилові»
Баламут — скумбрія
Банка — лава в човні
Баран — прилад накручувати кодолу невода, витягаючи невід із моря
Барбет — піджак
Бунація — штиль, тиша на морі
Ванти — дротяні чи линвові драбинки коло щогл
Венцерада — насичена олією рибальська кирея
Вітри (місцеві назви)
Тремунтан — північний
Грего-тремунтан — півн-півн-східний
Грего (або горішняк) — півн-східний
Грего-лівант — півн-східно-східний
Лівант — східний
Широко-лівант (сироко-лівант) — південно-східно-східний
Широко (сироко) — південно-східний
Острій — південний
Остро-гарбій — півд-півд-західний
Гарбій (або низовий) — півд-західний
Гарбій-пунент — півд-зах-західний
Пунент (або одеський) — західний
Маїстро-пунент — півн-зах-західний
Маїстро (або молдуван) — півн-західний
Маїстро-тремунтан — півн-півн-західний
Галанка — рибальські «спецштани»
Горстей — ставити шаланду у вітер (круто до вітру)
«Гуляти у хліба» — їсти
Кінець — мотуззя чи линва
Клотик — найвища частина щогли
Клівер — гострий, косий трикутний парус, що відходить від основного вітрила в носову частину судна
Пожа — ставити шаланду за вітром (по вітру)
Прова — носова частина судна
Топсель — невеликий парус, що ставиться під клотик, над велике вітрило
Травити — попускати кінець; друге значення — брехати
Шаланда — тип рибальського великого човна Шкертик — короткий «кінець»
Шпронтова — нижня рея на шаланді, що тримає вітрило знизу.
Щогли: грот — середня; фок — передня; бізань — задня
Цей словник уже сам по собі звучить, як поезія. Не дивно, що вірш з усіма словами в той же час написав сам Майк Йогансен. За браком місця не наводитимемо цей вірш, він доволі великий, але безсумнівно, що без Мар’ямова, який у кількох книжках і репортажах романтизував очаківських рибалок, не обійшлося.
Ясно, що це не всі необхідні для вдалої риболовлі на бичка слова, але лише ті, яких не знав Мар’ямов. Спеціально для бригадирів зазначимо ще таке — до 31 року бригадирів рибальських артілей називали отаманами. Головний герой цієї повісті плюнув і списався на берег у хлопководи, коли його хотіли записати бригадиром і встановити йому план по бичках. Ще й якогось салагу з Сибіру головою рибколгоспу призначили. Ось такий каботаж
В «Аеродромах і портах» частково тривають ці історії, що розпочиналися в так і не дописаному «Данилові» — наприклад, надісланий із Сибіру голова рибколгоспу, якого зневажають отамани за те, що закачується в морі, одружується з дочкою маячного наглядача на острові Тендра, на якому тоді проживало лише чотири людини, всі родичі, тому наглядачеві приглянувся в зяті хай навіть закачаний на шхуні сибіряк, і неодруженим з острова той уже не вибрався. А частково — історії, появу яких спонукало відрядження Мар’ямова до Ірану й розвиток радянської авіації. Ну, про літачки я вам переповідати не буду, нехай якийсь льотчик пише.
Можна й далі писати про тексти Олександра Мар’ямова, порівнюючи їх, скажімо, з «Планетою людей» Екзюпері (все ж таки пишу про літачки), але просто коротко зауважу — ті, хто хотів знищити цю книжку в 1930-х, просто вкрали в української літератури 30 років розвитку. Добре, що їм нічого не вдалося й ці тексти повернулися домів хоча б зараз.
