В Україні і світі все частіше стали говорити про «нову щирість» — течію в літературі, кіно, музиці та філософії. Чим же особливий новий тренд для мілленіалів?
Зараз простежити виникнення даного культурного феномену досить складно, адже він розвивався майже одночасно в усіх видах мистецтва. Однак відомо, що головним маніфестатором і популяризатором став письменник Девід Фостер Уоллес.
То що ж таке нова щирість? Це напрям у культурі, який об’єднує письменників, музикантів, режисерів, філософів та інших арт- і культурних діячів зі схожими поглядами. Основна «заповідь» нової щирості — подолання всепоглинаючої іронії і пошук нових (або відродження старих) людських цінностей, таких як любов, дружба, вірність тощо.
Проблему руйнівної іронії виявили в кінці XX століття. Дослідники нової щирості припускають, що іронія змусила забути про фундаментальні цінності. Так, після Другої світової війни іронічний підхід у мистецтві був єдиним можливим виходом сприймати реальність для тих, хто пережив жахи того часу. Як можна бути в чомусь упевненим і мати надію на майбутнє, коли світ помирав у кривавій м’ясорубці війни? Рани того часу люди мистецтва заліковували за допомогою іронічного відсторонення від усього.
Через 50 років те, що здавалося рятівним, почало ставати фарсом. Іронія стала занадто захоплена сама собою і постмодерністськими іграми з реальністю, забувши своє справжнє призначення – полегшувати біль. Виявилося, що на цинічному підході до реальності складно будувати майбутнє. Нова щирість була покликана покласти початок епосі нових цінностей.
Вона допомагає визначити, які питання слід ставити самому собі. Вже зараз ми сприймаємо себе інакше, ніж двадцять років тому. Николин Тіммер у своїй книзі «Ви теж відчуваєте це?» каже, що якщо раніше перед людьми постало питання «Що таке людина?», то зараз воно звучить так: «Що означає бути мною?». Чи можете ви відповісти на це питання, не вдаючись до опису вашого щоденного походу в крамницю, роду занять і стану банківського рахунку?
Одне з основних понять, яким оперує нова щирість — наївність. Бути людиною, значить бути наївним, відкритим, вразливим, недосконалим, чуттєвим. Чи можете ви уявити, що одна людина може довіритися іншій, не ставши при цьому вразливою? Абсолютно точно, що такого не може бути. Однак наша вразливість — ціна, яку потрібно заплатити, щоб знову знайти в собі людське і відродити віру в світ. Дослідник літературної журналістики Джонатан Д. Фіцджеральд у статті для The Atlantic зазначає, що серед поп-культури стало без іронії крутим піклуватися про духовність, сім’ї, сусідів, довкілля та країну. А Девід Фостер Уоллес, автор знаменитого роману «Нескінченний жарт», говорив, що проза — це про те, що означає бути чортовою людиною.
Приклади нової щирості можна побачити в найрізноманітніших прошарках культури. Подивіться на «Коня БоДжека» — серіал про людиноподібного коня, колишню телезірку, який сумує за часами своєї слави, повними веселощів і безтурботності, ставить діагнози всьому нашому поколінню. Ностальгія, наївність, добро (яке робиться, незважаючи на загрозу здатися слабкістю), — це те, до чого ми приходимо зараз, коли намагаємося подолати власний цинізм і недовіру до світу, намагаємося вибратися з власної горіхової шкаралупи, де ми самі собі королі. А тепер згадайте «Південний парк» із постійною іронією, цинізмом, культурними та політичними референціями. Ні, це хороший серіал, але він висміює негативні й абсурдні явища, нічого не пропонуючи натомість. Можливо, по завершенню десятиліття, нашому світу вже не потрібно ставити діагноз, тому що він визначений, а варто запропонувати ліки. І ними може стати щирість.
З культурних діячів і громадських активістів варто звернути увагу на актора Шайю ЛаБафа, багато з акцій якого можна віднести до нової щирості.
Якщо ж говорити про літературу, то напряму нової щирості дотримуються такі автори та авторки: Девід Фостер Уоллес, Джонатан Франзен, Дейв Еггерс, Зеді Сміт, Майкл Шейбон, Тао Лінь, Марі Каллоуей та інші. Ось декілька вартих уваги творів:
«Нескінченний жарт», Девід Фостер Воллес
Твір-маніфест нової щирості та ідей, що пізніше почнуть відносити до метамодернізму. Написаний у 1996-му році, він запропонував новий погляд на довколишній світ із тягарем повсякденності, іронії, реклами, нудьги та іншого.
Сюжет розгортається в декількох локаціях, основні з яких: Енфілдська Тенісна Академія, Реабілітаційна клініка Еннет та скелястий обрив над Тусонською пустелею. Дії роману охоплюють альтернативні 2000-ні роки, де США, Мексика та Канада об’єдналися у єдину наддержаву O.N.A.N. (Організація Північноамериканських Націй), назви років субсидуються крупними корпораціями, у провінції Квебек розгорнуто сепаратистський рух, а вся Америка шукає загадкову плівку «Нескінченний жар» від якої будь-яка людина в прямому сенсі помирає від сміху.
«Нескінченний жарт» має багато рис літератури постмодернізму: фрагментарність твору, багата кількість другорядних персонажів, сюжет із параноєю про таємну змову. Але, на відмін від постмодерністів, Воллес використовує свій творчий метод не задля іронічного висміювання, а заради того, щоби відродити цінності, які роблять нас вразливими для зовнішнього світу, але більш людянішими. Ця книга виглядає дуже інтерактивною завдяки письменницькому таланту автора. Громіздкі речення, насичені академізмами, термінами та неологізмами, довгі описи звичних та нудних речей — це не графоманство та вади твору, а спланована інтерактивна взаємодія автора з читачем. Воллес, завдяки максимальній деталізації буквально всього, створює метафору залежності від розваг у масштабі всього роману. Другий приклад — майстерне використання виносок. В тексті їх аж 388, деякі — розміром із цілий розділ класичної книги. Автор хотів, щоби читач відчував та взаємодіяв із книгою не тільки на духовному, а й на фізичному рівні, постійно перегортаючи сторінки з середини до кінця твору. Хочеш розваг — доклади зусиль. У сучасному світі це, звісно, досі звучить дуже дивно, адже ми вже звикли до схеми «Один клік — миттєве задоволення».
Девід Фостер Воллес нічого не приховує від читача, всі інструменти словотворення, стилістичні покручі та тригери інтерактивності відкриті для вивчення і споглядання. Підхід автора в якомусь сенсі можна назвати мета-підходом: ця книжка відверта в своїх порадах, цілях та стилю. Врешті, Воллес знав, що спілкується з читачами, які чекають на найвідвертішу та найщирішу розмову у своєму житті про те, що означає бути людиною. І ми її отримали.
«Поправки», Джонатан Франзен
Magnum opus сучасного американського автора, якого вже назвали «відроджувачем жанру сімейної саги» та «американським Львом Толстим». Роман розповідає про сім’ю Ламбертів із Середнього Заходу США з їх проблемами, перемогами й невдачами. Місіс Ламберт хоче зібрати в батьківському будинку всю родину на Різдво, що з часом перетворюється з бажання на одержимість. Роман препарує американську мрію разом із стереотипним уявленням про ідеальну американську сім’ю, звертаючись до простих проблем людей. Щодо формальної частини, твір написаний у літературному стилі реалізму, але його духовна частина тяжіє до нової щирості.
«Твої Батьки, Де Вони? І Пророки, Чи Живуть Вони Вічно?», Дейв Еґґерс
Невеликий твір, що виявляє розгубленість та втрату орієнтирів сучасної людини. За сюжетом, чоловік на ім’я Томас робить серію викрадень людей заради того, щоби відвести душу та отримати відповіді на питання про несправедливість цього світу. В романі є уривок, де головний герой висловлює думку, що в суспільстві нема місця ні для кого. Цей твір має питання, але не має відповідей, проте їх можна отримати самому, якщо спробувати відповісти на них ідеалами нової щирості. Можливо, тоді в суспільстві знайдеться місце для кожного.
Назва твору є цитатою з Біблії, а також, можливо, референцією на відому цитату Девіда Фостера Воллеса з інтерв’ю з Ларрі Маккефрі 1993-го року, що блискавично визначає розгубленість культурних нащадків іронії постмодернізму:
«У мене пара останніх років ери постмодерну викликали таке відчуття, як коли ти в середній школі, твої батьки поїхали на дачу, а ти закочуєш дико огидну надзвичайну вечірку. І якийсь час це круто, свобода та визволення, владу батьків скинуто, діонісійський бенкет на кшталт кіт-із-дому-миші-в-танок. Але потім минає час, і вечірка становиться дедалі гучнішою, і закінчується «дурь», і ніхто не має грошей, щоб її купити, і все ламається й розвалюється, і на дивані пропалене місце від сигарети, і ти хазяїн, це твій будинок, і ти поступово починаєш мріяти, щоб батьки повернулися й відновили чортовий порядок. Не дуже ідеальна аналогія, але моє покоління письменників, інтелектуалів і так далі викликають у мене відчуття, що зараз третя ранку, і диван вже пропалено у трьох місцях, і когось знудило на стійку для парасольок, і ми вже прагнемо завершення бенкету. Батьковбивча праця засновників постмодернізму — велика, але батьковбивство залишає сиріт, і жодні бенкети не виправлять того факту, що письменники мого віку протягом усього формуючого дорослішання були літературними сиротами. Ми ніби хочемо, щоб повернулися батьки. І звичайно, нам ніяково, що ми хочемо їх повернення — в сенсі, що з нами не так? Ми що, такі слабаки? Нам дійсно потрібні влада й кордони? І найнезручніше, що ми поступово починаємо розуміти, що батьки не повернуться — а це значить, «нам» доведеться стати власними батьками».
Підбиваючи підсумки, насамперед варто зрозуміти, що нова щирість не є громадянським рухом або керівництвом до правильного та свідомого життя. Це напрям у культурі, що належить до ширшого поняття «метамодернізм». Він дає зрозуміти, що іронія, застосовувана буквально до всього, вичерпала себе. Основний заклик нової щирості: не бійтеся бути більш людяними, а значить наївними і вразливими, довірливими і співчутливими. Ми знаємо діагноз людства, настав час робити світ кращим.
Народився 1996 року на Донеччині. Закінчив Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля за спеціальністю «Видавнича справа та редагування». Працюю SMM-менеджером, захоплююсь вивченням теорії метамодернізму, феноменом нової щирості та літературною компаративістикою.