У кожного автора бувають творчі невдачі, але не кожна така невдача претендує на «золоту бульку». Якби цю іронічну нагороду придумали у 1920-х роках, її неминуче отримали б кілька класиків. Тобто тепер вони для нас класики, а тоді це були звичайні, більш чи менш посполиті учасники літпроцесу, або ж, кажучи простіше, представники сучукрліту.
Дивно навіть, що знаменитий «Універсальний журнал», це «радісне дзеркало нашої бадьорої епохи», який умів про все на світі цікаво розповісти і не менш талановито позубоскалити про все на світі, не заснував якусь таку аналогічну відзнаку. Або ж вона могла з’явитися на сторінках «Літературного ярмарку» і її вручав би Сірий Чортик Зануда чи, може, навіть власною персоною славнозвісна Зелена Кобила.
Нині ЛітАкцент дає «Золоту бульку» за твори, які не виправдали читацьких сподівань, чиї автори раптом опустили творчу планку, або ж за твори гучні й нашумілі, коли насправді вони такої уваги не варті. У двадцятих «золоті бульки» можна класифікувати як провал, облом і пшик.
Провал
Павло Григорович Тичина «булькав» протягом 20-х років досить гучно й помітно, але всі побожно закривали очі й вуха на його непристойні звуки, тому луснула ця булька вже аж на початку 30-х.
Тичину буквально з самого переїзду до Харкова 1923 року всі знайомі й незнайомі шанобливо величали Павлом Григоровичем. Цей пієтет був щирий і непідробний. Тичина прийшов — і всі одразу зрозуміли: геній. Скажімо, на два роки молодшого Миколу Хвильовому, якому нарівні з Тичиною-поетом поклонялися всі молоді й не дуже письменники, називали по-панібратськи Григоровичем, а на рік молодшого Куліша — Гуровичем. Решта взагалі були Майк, Гриць, Сашко, Ваня.
Тичину, і без того сповненого сумнівів, бентежного і закомплексованого, ця геніальність, точніше очікування від неї, страшенно обтяжувала. Він гостро відчував свій обов’язок і далі бути «поетом для епохи», натомість писав мало і його постійно гризла думка, що все, його дар вичерпано і поет у ньому помер.
На початку 20-х вийшли його головні збірки: після «Сонячних кларнетів» (1919) — «Замість сонетів і октав» (1920), «Плуг» (1920), «В космічному оркестрі» (1921), «Вітер з України» (1924). Наступна оригінальна збірка — «Чернігів» — вийшла 1931 року. Між нею і «Вітром з України» спливло довгих, дуже довгих для автора сім років сумнівів і гризот. Час від часу він звірявся в листах до Лідії Папарук: «Сидячи тут на горах, я часто журюся: чи я верну коли до своєї юності? чи стану знову поетом?» (1927); «Посилаю “Пісню”. Я її написав днів три тому, як перечитував книгу Граціанського “Крестьянское и рабочее движения”. Досадно мені, що я такими пісеньками озиваюсь, — все хочеться щось дати, може, й дам» (1930).
Звісно, за ці сім років він дещо таки дав. Поема «Сковорода» — ця довгогральна платівка, дуже зручна, бо пишеш не пишеш, а в інтерв’ю і різних модних тоді звітах письменників можна було казати, що працюєш над складною філософською поемою про мандрівного філософа, яка вимагає часу й зусиль. Тичина так і робив: і писав, і прикривався нею.
По-друге, була поема «Чистила мати картоплю», яку він почав друкувати в журналі «Вапліте», аж тут дуже невчасно накинулися на ваплітян із партійною критикою, поема потрапила під роздачу, Тичина страшно перелякався, негайно написав пояснювальну записку товаришу Чубарю і поему закинув подалі від гріха — так і не дописав.
А якось 7 листопада 1927 року в газеті «Комуніст» традиційно розбавили газетні матеріали віршами, і були то переважно вірші ваплітян: Олекси Слісаренка, Майка Йогансена, Павла Тичини. Підбадьорений Тичина тицьнув той самий вірш у журнал «Вапліте», п’яте число якого саме готувалося до друку, — скромний і правильний віршик у народнопісенному стилі, що його дедалі частіше практикував поет, «І од царів і од вельмож зоставсь якийсь огидний дрож…». По ньому вже чути було, що до «одна одна турбація традицій підрізація колективізація» залишається якихось півкроку.
А ще вірші Тичини «І од царів і од вельмож…» та «На вбивство Сакко і Ванцетті» відкривали п’ятий, як виявилося, останній номер «Вапліте», а слідом ішли «Вальдшнепи» Хвильового. Це була зла іронія долі.
Вельми скромно проминули «Чернігів» 1931 року, і аж ось — нарешті! — збірка, на яку чекали всі: у 1934-му виходить «Партія веде». Партія таки дочекалася від поета, чого хотіла, і масштаби промокампанії були просто космічні.
Поет Дмитро Ніценко (Нитченко), який тоді працював у видавництві «Література і мистецтво», згадував: «У 1933 році навіть Тичина, боячись арешту, почав писати пропагандивну халтуру. У 1934 році він подав до видавництва “ЛіМ” нову невеличку збірку віршів під промовистою назвою “Партія веде”. Яка тоді була метушня у видавництві з тією збірочкою, тяжко змалювати: дзвонили дзвінки з ЦК, нашвидку замовили обкладинку, дзвонили до друкарні, щоб відразу склали і прислали коректу, і за три дні книжечка була готова. Правда, в ній було всього 13 сторінок, але темпи друку були рекордні. Видали її тиражем 25 тисяч примірників. Того ж року у видавництві “Радянська література” видали вже збірку “Партія веде” на 56 сторінок, тиражем 2 500 примірників. Того ж 1934 року цю збірку видали втретє, теж 56 сторінок, але вже тиражем 24 600 примірників. Потім кожного року видавали цю пропагандивну збірку — у 1935 році тиражем 15 000, у 1936-му — 14 000, а в 1937 році вже на 71 сторінку з тиражем 10 тисяч».
Збірка не була оригінальним явищем і містила переважно давно відомі й не раз друковані вірші. У книжечці на 55 сторінок (на 56-й уже зміст надруковано) містилося 15 віршів: чотири нових, а решта — якраз 20-х років, ба й раніші, як-от знамениті «На майдані» та «Як упав же він з коня» (обидва — 1919).
Облюбований партією вірш про її керівну роль зіграв з Тичиною злий жарт, а збірка «Партія веде» породила загальнонародну зневагу до її автора. Той-таки Дмитро Ніценко свідчив, що після виходу збірки на стіні туалету в Київському університеті хтось залишив експромт:
Тичина також наш поет,
Він часто ходить у кльозет,
Та він не сам туди іде —
Його скрізь партія веде.
І «Партія веде», і «На майдані» стали жертвою безкінечних пародій. Зі збірки «Партія веде» паралельно з офіційною літературною репутацією Тичини як народного геніального поета зароджується його альтернативна літературна репутація — поета псевдонародного, бездарного й фальшивого, якого народ зневажає й не любить.
Облом
А інші читачі довго закривали очі на Тичинин провал. У 1979 році Інститут літератури в Мюнхені видав «Три збірки» Євгена Плужника, і один читач із Нью-Йорка написав, мовляв, досі ми вважали, нібито перше місце в нашій поезії належить Тичині, аж тепер я бачу, що найвидатнішим серед поетів був тоді Плужник.
Читачі справді могли не помітити появу в українській літературі поезії Плужника, адже за життя він видав дві скромні збірки віршів, але літературні побратими його поетичний геній усвідомили одразу. Плужник належав до літературної організації «Ланка»—МАРС, де «панували» прозаїки, ба й видатні: Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович. І навіть менш маститі Борис Тенета і Марія Галич писали прозу. Віршували тільки Плужник і Осьмачка.
Самому ж поетові кортіло спробувати себе в усьому, амбіції не давали йому спокою. А якось зайшла суперечка, що легше писати — поезію чи прозу. Підмогильний і Антоненко-Давидович доводили, що вірші, мовляв, писати легше. От і побився Плужник об заклад із товаришами, що напише хороший і популярний роман. І написав.
Плужників роман «Недуга» вийшов 1928 року — в один рік із «Містом» Підмогильного — тиражем 2500 примірників і загалом здобув успіх серед читачів. Уже наступного року «Сяйво» перевидало роман тиражем 3150 примірників. Здавалося б, автору тільки тішитися і тріумфувати, бо вдалося.
А проте парі з друзями-прозаїками Плужник не виграв. Суворий і водночас делікатний Підмогильний ніколи жодного слова не сказав йому про «Недугу»: просто щоб не критикувати і не кривдити. І Підмогильний, і Антоненко-Давидович роман не сприйняли, поставилися до нього дуже прохолодно. Їх підтримала критика.
Київський критик Фелікс Якубовський уважав спробу Плужника дати зразок великої прози невдалою, ба навіть назвав «Недугу» низькопробним романом. На його думку, автор не зміг опанувати матеріал для прозового твору. Дратувало Якубовського і те, що нині дослідники називають «інтелектуальним романом»: герої Плужника переважно нічого не роблять, а ведуть нескінченні балачки. Мабуть, тому критик найкращим місцем у «Недузі» назвав новелу про п’яничку, яка на тлі нудних інтелігентських рефлексій видавалася недоречною, зате барвистою. А під кінець просто припечатав автора: «Так ставити й розв’язувати проблеми може тільки Євген Плужник, поет-лірик, що й сотої частки, певно, не проробив тої роботи для вивчення життя, що є обов’язок кожного прозаїка, а поготів романіста».
Письменник Василь Чапля шкодував, що стилістично роман зовсім далекий від лірики Плужника, розмовний і сухий. Чапля навіть порадив молодим белетристам не писати так, як Плужник. Володимир Державін загалом похвалив, але завважив на прикладі Плужника, що писати двома художніми способами одночасно не можна, за винятком випадків навмисної стилізації.
Критики помітили і примітивні сюжетні схеми, і загальники, і абстраговані й надумані типи, і відсутність живих героїв, і їхню бездіяльність, здатність хіба просторікувати цілими сторінками, і брак життєвих спостережень, і млявий темп, який заледве можна назвати рухом у романі. Одним словом, критика була нищівна.
Хтозна, вплинули на Плужника закиди рецензентів «Недуги» а чи мовчазна критика друзів-прозаїків, але прилюдно він про свій роман відгукувався зневажливо. Казав: «Спробував ото, як пишуть прозу. Більш не буду». А то й узагалі зізнавався, що це «халтура, зроблена для заробітку». Хоча з іншого боку, в газетних письменницьких звітах Плужник не раз розповідав, що працює над новим романом. Та й «Недугу» він охоче дозволив перевидати. От тільки перед друзями, яким доводив, що геніальний поет може писати блискучу прозу, було ніяково.
Пшик
Це була найшикарніша і найграмотніша промокампанія однієї книжки у 20-х роках. Сава Божко, про котрого жартували, що він профілем і поставою схожий на Бонапарта, свій масштабний в усіх сенсах слова роман почав писати ще в середині двадцятих. Уже перша частина, яку Божко видав у розпалі творчого процесу, 1927 року, перевалила за сотню сторінок, а за п’ять років він накатав ні багато ні мало 52 розділи.
Коли на початку 1930 року роман привезли з друкарні, Божко отримав у Державному видавництві України свої законні 20 авторських примірників. Він ту-таки пішов у центральну книгарню на Сумській і докупив ще 20 штук. Жив він у першому письменницькому будинку (ще до «Слова») на Холодній Горі по вулиці Токовій, 100. На розі вулиці завжди стояли «ваньки», як називали харківських візників, тогочасних «таксистів».
Божко умовився з одним із «ваньків», той «підігнав» бричку до будинку, Сава виніс сорок масивних томів, повантажив і сам усівся біля цієї гори. «Куди зібрався?» — весело сміючись, гукають йому друзі й сусіди. «Поїду з візитом по начальству», — поважно відказує Божко.
Його молодший товариш Терень Масенко і через багато років не стримував захвату: «Це була історична мандрівка молодого письменника, може, єдина на століття. Бо не кожен був здатний на таку багатющу фантазію».
Отже, спочатку вигадливий автор поїхав на майдан Тевелєва (нині — Конституції) до будинку ВУЦВК. Через секретарів попросив про прийом у Григорія Петровського. Божко прекрасно знав про непідробний демократизм всеукраїнського старости, який щодня пішки ходив на роботу і вітався абсолютно з кожним зустрічним, хто до нього звертався. Тим більше секретарював у Петровського теж письменник Іван Кириленко. Та й самого Божка колись офіційно представив Петровському голова Спілки селянських письменників «Плуг» Сергій Пилипенко. Тепер Божко дарує Григорію Петровичу примірник свого нового роману із заздалегідь зробленим шанобливим і стриманим дарчим написом. Той питає, чим відповісти на такий дорогий подарунок, адже він любить книжки. І Божко звіряється, що як письменнику йому хотілося б іще більше мандрувати рідним краєм, чи не можна йому дати постійним квиток на залізницю, з яким їздять депутати Центрального виконавчого комітету… І Петровський розпоряджається виписати Божку право на безкоштовний квиток по всіх залізничних шляхах України…
Божко розкланюється, сідає на свого «ванька» і їде далі по Сумській. Зупиняється біля Народного комісаріату освіти, тут дарує свій роман наркому Володимиру Затонському, принагідно скаржиться, що його недавно під час чистки вигнали з партії. Затонський гортає товстелезну книжку й дивується, радить заїхати в Контрольну комісію…
На Сумській «ваньку» доводиться спинятися ледь не біля кожного будинку: то видавництво, то редакція якоїсь газети чи журналу. Божко роздаровує книжки редакторам, секретарям, навіть друкаркам і просто читачам. «Ванько» покірно чекає, бо йому подобається цей веселий безшабашний пасажир, який заплатив за півдня одразу.
Друзям Божко казав, що вирішив їздити до останньої книжки, а їх же було сорок штук. Том роману справляв враження, автора скрізь приймали ввічливо, поважаючи його солідну працю — майже 600 сторінок тексту. Гора книжок на бричці невмолимо зменшувалася.
Нарешті Божко добирається до Центральної контрольної комісії і дарує книжку з довгим шанобливим написом «старому революціонерові», «прекрасній людині» Миколі Олексійовичу Скрипнику. Менше як за тиждень Божка відновили в партії. Він казав, що переміг його сумлінний труд, велика книга і щирість.
Та залагодити кілька життєвих незгод за допомогою роману для Сави Божка було мало. Недаремно товаришам він нагадував Наполеона: невисокий, самозакоханий і трохи самовпевнений, він прагнув справжньої популярності у читачів, у масах читачів.
Терень Масенко пригадував історію з романом «В степах», що її із захватом переказував не один мемуарист: «Пропагандою свого твору на якийсь час Савка був заполонений цілковито й популяризував книжку з неабиякою турботливістю. У новому домі на Холодній Горі, де він одержав маленьку кімнатку, щойно відкрилася теж нова, добре обладнана перукарня. Він через кожні два дні заходив туди голитися. Одного разу Сава Захарович приніс до майстрів перукарні свій грубий роман, сам гвіздком пробив біля корінця книжки дірку, як ото пробивають “швидкозшивачем” канцелярські папери, і попросив прив’язати роман, якщо вже нема залізного ланцюжка, до ніжки столика, де лежать газети для одвідувачів. Щоб книжка лежала біля газет і всі могли бачити й проглядати товстенний роман, чекаючи черги на гоління, але щоб ніхто не міг “помилково” або з любові захопити тую книжку додому… “Бо я оцих холодногірських читачів добре знаю”, — казав перукарям Божко і весело реготався».
І відвідувачам не буде нудно, і авторові популярність, — пояснював він друзям і знайомим. А проте з усієї промоції і Божкового самопіару вийшов пшик: читачі забували про його томище-романище, щойно виходили з перукарні.
