Десь на німецьких теренах (в Мюнхені, якщо бути точним) живе і грає славетний нідерландський футболіст Ар’єн Роббен. Славетний він, поміж іншого, і завдяки тому, що вже понад десять років чи не найкраще в світі вміє робити простий, але ефективний трюк: проходить по правому флангу, різко зміщується в центр і б’є по воротах зі своєї вбивчої лівої. І це знають усі: партнери по команді, захисники і воротарі суперників, і, що найголовніше, вболівальники. Знають, що бодай кілька разів за матч він спробує провернути цей фокус. І навіть при всебічній готовності інших (особливо якщо говорити про суперників) йому це вдається. Але є нюанс. І полягає він у вболівальницькому сприйнятті. Коли після такого ходу м’яч опиняється в чужих воротах, усі не можуть натішитись із того, наскільки ж вправно йому вдається. Але якщо м’яч з якоїсь причини мети не досягає, в голові навіть найвідданішого вболівальника майже точно пронесеться щось на кшталт «ну скільки ж можна».
І коли ми говоримо про такого плану характерні і дуже впізнавані словесно-ідейні трюки в контексті сучасної української літератури, ім’я Юрія Андруховича зринає в пам’яті одним із перших.
Вартісність дій атакувального гравця у футболі піддається простому вимірюванню – гол є чи голу немає. І абсолютно байдуже, які трюки і прийоми він заради цього використає. Ясна річ, вартісність праці письменника в межах окремо взятої книжки визначається значно більшою кількістю чинників, добра частка з яких доволі суб’єктивні. Але все ж спробуємо з’ясувати, чи вдалося Юрію Андруховичу забити переможний гол чи бодай провести ефектну атаку.
Без жодного перебільшення можна стверджувати, що на новий роман «патріарха сучасної української літератури» давно чекали, особливо після десяти років «великоформного» мовчання, протягом якого читачі побачили тільки дві збірки – мемуарних нарисів і есеїстики. Тож саме нового роману дуже не вистачало.
І проблеми у визначення «новий роман» почалися з першого ж розділу і слова «новий». Бо перед нами постає оповідь, у центрі якої образ, котрий з’явився ще на початку 90-х як один із персонажів поетичної збірки «Екзотичні птахи і рослини» (дещо з подальших розділів також вже існує якийсь час у інфопросторі як окремі твори). І одразу мозок починає виловлювати знайомі назви й цитати читаних чи чутих колись віршів, і від сторінок починає віяти духом чогось приємного й давно забутого, але у що часом так хочеться повернутись. Ніби забираєшся на горище, де складені старі іграшки чи просто пам’ятні речі з дитинства/юності/молодості. Вдихаєш цей запах, що оживлює спогади. І на душі стає на хвильку тепліше. Але біда в тому, що лише на хвильку. А далі починаєш все активніше помічати самоцитування, які межують із самозамилуванням (наприклад, коли вірш героя, а по факту самого Андруховича, ним же самим охарактеризовано як «шедевральний акросонет»). І надто вже голосно починає в голові лунати оте «ну скільки ж можна».
Бо гра з ностальгією і на ностальгії буває доброю, і здатна сподобатись багатьом, але не призводить до жодного руху ні в межах самого твору, ні в читацькій свідомості, окрім хіба що руху по колу. Але коли, крім цієї гри, у тексті не лишається, по суті, нічого, стає дещо прикро. А для читача, не знайомого з ранньою творчістю автора, навіть і ця гра не відбувається, і дуже важлива для сприйняття частина тексту лишається порожнім звуком (чи то пак символами).
Але навіть коли гра відбувається, лишається чимало нюансів, які лишають по собі певний присмак внутрішнього непорозуміння – і в голові читача, і в тілі самого тексту. Зокрема, це те, що можна означити як «підозра на постмодернізм»: коли після описаного першого враження починає чи не всюди вбачатися можливість проґавити якусь алюзію. Що вже казати про той факт, що й сама структура роману, чи краще «роману», не що інше, як одна велика алюзія. Згодом перестаєш, звісно, зважати на такі речі, але до того моменту ставлення до тексту вже значною мірою сформоване.
З цієї підозри випливає також іще один наслідок – недовіра до фактажу, точніше, навіть до його внутрішньої стрункості. Все можна було б списати на «альтернативність» описаної історії, адже вписувати вигаданих персонажів у реальні події – практика загалом поширена. Але, скажімо, у тексті, в якому йдеться про першу половину XVII століття, згадано «кілька випущених обойм». Усе б нічого, якби до цього не було згадки, що головний герой їздить на велосипеді власної конструкції. І якби була така сама згадка про зброю власної не характерної для тієї доби конструкції, жодної претензії навіть не виникло би, бо ж тоді це просто та сама «внутрішня стрункість», а так, виходить, лишається домислювати те, що ж іще в тому світі відрізняється. Цей епізод, насправді, може, і не вартує аж такої прискіпливої уваги, однак він задає тон сприйняттю всього тексту, створює одну з тенденцій «роману».
Взагалі в плані створення тенденцій перший розділ здається ключовим. Тому, власне, і основний акцент зроблено саме на ньому. Хоча з тим самим успіхом можна було б екстраполювати чи не всі його риси, крім хіба такої активної апеляції до того, що окреслене як «ностальгія», на весь текст. За винятком розділу без номера, який позначений просто як «останній». Десь більше реальності, десь більше вигадки; десь стиль більш документальний, десь – більш художній; десь герої свідомі свого вибору, десь – жертви обставин. Але всі ключові злодії, розбишаки, харцизяки, зарізяки, зловмисники, шахраї, зрадники, перелюбники і просто малоприємні для суспільства типи – всі вони в душі поети, перейняті тим, що сам автор назвав «демоном сексу». Долі в них різні, але оця вловима спільність робить їхнє розрізнення дещо ускладненим. Крім хіба одного з головних героїв аж восьмого розділу, який за свою мотивацію і дії в одному моменті таки змушує в голові сказати «вау» і зняти віртуального капелюха. Щоправда, капелюх повертається на голову вже чи не в наступному абзаці, коли в героєві прокидається совість, і він встає в уже згаданий ряд так само різко, як і щойно замахнувся, аби вийти з нього.
Взагалі, оця «спільність» – одна з тих небагатьох речей, які змушують замислитись, чи брати у лапки слово «роман», говорячи про «Коханців Юстиції», адже такі типологічно схожі історії цілком могли би стати і просто збіркою оповідань. І, правду кажучи, так сприймати цей твір було б органічніше.
Ясна річ, кожна з історій могла і мала власну інтенцію, ідею і втілення, які можна було б аналізувати окремо. Але якщо вже пішло на те, що ми маємо щось, заявлене як «роман», то і сприйняття така книжка провокує відповідне.
Неодноразово лунали репліки про те, що цей «роман» (хай буде все ж у лапках) писався 27 років, причому з такою конотацією, ніби це його беззаперечний плюс. Однак вийшло радше навпаки – через свою внутрішню різність текст розпадається, не лишаючи по собі якоїсь цілісної картини. Це схоже на альбом музиканта на зразок «Невидане» (або «Дещо з цього видане в іншій версії»), на якому опиняються речі, які з певних причин не потрапили на інші альбоми. І останній трек із якого ніби пояснює, що це все не просто так, а з концепцією. Але про це трохи пізніше.
Якщо ж продовжити трохи музичну аналогію, то варто згадати ще одну з тенденцій, яка то тут, то там зринає у тексті. Мова про раптові і якісь геть недоречні згадки, скажімо, ютуба і акцій з гештегами «Je suis» і «MeToo». І навіть попри всю актуальність і зрозумілість для сучасних читачів, їхня поява саме у цих текстах схожа на ситуацію, коли важкий рок-гурт раптово випускає пару треків із семплами трендового колись танцювально-електронного напрямку «дабстеп».
У якийсь момент прочитання основної частини «роману» починаєш намагатися вчепитися бодай за щось, що могло би створити умовну внутрішню міфологію, що поєднала б усі історії. Але ні, вони майже до самого кінця лишаються розрізненими. І тільки мандрівний цирк «Ваґабундо», ніби через кротові нори, подорожує крізь час і простір, виринаючи в кожній історії, ніби біла нитка.
Але все ж протягом перших восьми розділів неуникно переслідувала думка, що це не все, що має бути ще щось. Щось, здатне об’єднати всі розділи у щось більш притомне, ніж монстр Франкенштейна, який вимальовувався до того. Такий собі доморощений саспенс.
І розділ, позначений як «останній», втілив цю підозру у життя більш ніж сповна. В ньому (увага: спойлер!) виявляється, що ці історії вигадані ліричним героєм (який дуже проситься на ототожнення з автором) під впливом різного штибу кримінальних історій, чутих ним у дитинстві навіть упіввуха. І от по черзі починають виринати якісь примітні деталі з попередніх історій, навпроти яких мозок сам собою ставить відповідні галочки і стрілочки: «Так, це – сюди, а це – туди». Хоча цей прикінцевий розділ читається загалом жвавіше за попередні. Можливо, цьому сприяє те, що автобіографічні речі Андруховичу завжди вдавались із якимось особливо щирим поетизмом, а це загалом просто підкупає.
І оце розкручування цілих сюжетів із якихось деталей сприймається подвійно. З одного боку, це нагадує те, як детективи відпрацьовують різні версії, щоб зрештою дрібниця за дрібницею розплутати справу; або як якась міні-історія чи навіть деталь, пропущена через призму різноманітних чуток і домислів людей, перетворюється на повноцінний сюжет. А другий бік сприйняття продиктований специфікою всього тексту, та й творчості автора загалом. Полягає він у тому, що всі вісім розділів стають схожі на вправу з письма, або, наприклад, того, як у письменника можуть народжуватись сюжети. В такому разі, за аналогією до однієї праці, назву «Коханці Юстиції» можна було б сміливо замінити на «Як писав [живий] класик».
Власне, весь попередній текст демонструє, що не лише з авторської фантазії деталі стають сюжетами. Так, в одному з розділів для головних героїв найважливішим із мистецтв є кіно: вони передивляються фільми, намагаються наслідувати персонажів і так далі. Автор декларує важливість кіно і для себе вже самою лише структурою. І водночас у «Коханцях юстиції» можна запросто впізнати і «Загадкову історію Бенджаміна Баттона», і «Безславних виродків», і в останньому розділі (знов спойлер) – «Звичайних підозрюваних».
І все ж саме останній розділ робить найбільше, аби врятувати цей «роман» і за змогою позбавити його лапок. Бо навіть монстр Франкенштейна краще хай буде зшитий білими нитками, аніж не буде зшитий жодними (хоча справжнього монстра краще взагалі ніяк не зшивати). І як би не дратувало, коли письменник у явному вигляді озвучує головну інтенцію твору, тут це виглядає несподівано доречним, оскільки дає змогу переконатись, що «Коханці Юстиції» – не просто чергова гра заради гри, від якої вже всі добряче втомилися.
«Крім того, тут багато початого й незавершеного. Ви вже зауважили критичним оком не одну деталь чи лінію, з яких нічого не розвинулось. І навіть велику літеру F Оповідач не витатуював собі на грудях у фіналі. Бо фіналу немає.
Незавершена історія перестає бути історією. Але більшість історій цього світу саме незавершені. Тобто ні, не об’єктивно незавершені. Вони незавершені для нас. Ми не можемо охопити ні початків, ні кінців, завжди перебуваючи десь поміж, на якомусь випадковому відтинку».
Зрештою, попри все (і значною мірою завдяки останньому розділу), роман «Коханці Юстиції» перетворився із геть провальної атаки, якою здавався майже весь час, хай не на переможний, але бодай на гол престижу, забитий у фірмовому стилі.
