Що таке історична проза?

Нещодавно я замислилася над внутрішньою статистикою часів роботи з рукописами: автори-початківці найчастіше пишуть фентезі, любовні історії та історичні романи. І якщо з першими двома жанрами сяк-так зрозуміло, то коли в синопсисі чи анотації вказано «історичний роман» – можна чекати на що завгодно. На щастя, дедалі більше українських науковців і літкритиків говорять про жанрові межі та поетику історичної прози, незрідка апелюючи до іноземного досвіду. Тож я вирішила теж долучитися і стала слухачкою курсу Брюса Гольсінґера, професора університету Вірджинії, з багатообіцяючою назвою «Війни, відьми та моровиці: світи історичної художньої прози». Ділюся конспектом.

Частина перша: що таке історична проза, з чого вона складається і як виникла?
За робоче визначення пропонується таке: історичний роман – це жанр вигаданої оповіді про події в минулому, автори якої докладають зусиль для ретельного відтворення обставин, культури й особистостей, віддалених у часі, якомога точніше, глибше та правдоподібніше.

Але кожен автор у процесі роботи послуговується своїм визначенням і розставляє свої акценти. Поза тим, певні усталені характеристики жанр усе-таки має.

Оповідь вигадана – бо письменник, не історик і не мусить достеменно відтворювати описувану добу. Натомість «робота історичного письменника полягає в тому, щоби ввести читача в оману, примусивши повірити у вигаданий світ, створений у романі замість реального. Історичний світ, який претендує на те, щоб автентично представляти конкретний час і місце в історії. І на цьому базується решта визначення».

Рамки часової віддаленості від описуваних подій для історичного тексту (за Вальтером Скоттом і його послідовниками) – 60 років, щоб усі очевидці подій встигли зникнути з цього світу і не могли закинути авторові недостовірність. Існує і протилежна думка: тоді, мовляв, будь-який художній текст про невідоме минуле можна назвати історичним. Професор у рамках курсу не претендує на розв’язок цього питання.

Зображення обставин і людей достовірно, правдоподібно і глибоко. Про достовірність багато буде далі. Правдоподібність дуже важлива для читачів, за нею вони визначають «великий історичний роман». «Але перевірка правдоподібності полягає у тому, щоб переконати вашого читача, що саме цей діалог міг відбуватися у цій кімнаті, яка має саме такий вигляд, запах, як описано. Думаю, більшість авторів історичної прози погодяться зі мною, що правдоподібність – це планка значного вищого рівня, ніж достовірність. Легко розшукати архітектурні особливості, щоб визначити, що це маєток 18 століття, і ретельно описати його у художньому творі. Значно складніше – уявити й описати людську взаємодію, яка може відбуватися в тому будинку, і зобразити її переконливо. Достатня міра правдоподібності – ось що підтримує художню ілюзію у романі.

Читайте також: Конкурс історичного оповідання “ProМинуле”
У багатьох відношеннях саме в цьому й полягає суть історичного роману: створювати і підтримувати стійку ілюзію минулого, достатньо переконливу та правдоподібну для того, щоб читач продовжував перегортати сторінки».

«Якось Стівен Кінг написав, що художня проза – це правда, загорнута у брехню. Але як авторам історичної прози, нам би хотілося обернути навпаки цю тезу й зауважити, що для історична проза – це брехня, загорнута у правду. Іншими словами, стійка ілюзія, заснована на відомих історичних подіях і фактах».

Три формотворчі елементи історичного роману:
– мультичасовість (написано в один час, відбувається в інший, читається ще в третій), історичний роман як діахронічний жанр;
– жанрова гібридність (на півдорозі між фікшн і нон-фікшн, є те, що автор знає достеменно, і те, чого не знатиме ніколи), історичний роман як змішаний жанр;
– історичний мімезис (відтворює у наративі історичну дійсність, складність людини і тотальність епохи, розрив між реальністю та наслідуванням виникає там, де приходить критик і/або читач), історичний роман як міметичний/імітативний жанр.

Походження історичної прози
Перша праця про історичний роман: George Saintsbury, журналіст, літературний критик і знаменитий винний експерт, 1895 рік, The Historical Novel. Вважав прототипом історичного роману «Кіропедію» Ксенофана, 4 ст до н.е. , однак визнавав, що грек писав політичний трактат, філософський твір, а не роман у сучасному розумінні. Через ісландські саги, середньовічний епос він виходить на сера Вальтера Скотта. Далі його міркування часом збігаються з сучасними поглядами на походження історичного роману, а часом сучасники пішли далі. Однак саме Сейнтсбері першим описав прикметну рису історичної художньої прози: її самоусвідомлення у стосунках з нехудожньою. На думку Джорджа Сейнтсбері, історична тематика у худліті цікава авторові, а ще більше читачеві, наявністю поважного історичного матеріалу і можливістю публічного знайомства з ним. Іншими словами, щоб створити історичний фікшн, культура потребує чіткого історичного чуття і матеріалу. Щоб відрізнити історичну прозу від власне історії, автор і читач мають уміти чітко відокремлювати: де факти, а де авторське художнє бачення.

Однак окремі дослідники визначають джерела історичного роману ще у Ренесансі, називаючи «Кентерберійські оповідання» Вільяма Чосера, написані наприкінці 14 ст, та історію «Томас Редінг», написану сучасником Шекспіра Томасом Делоні, шовкопрядом і співцем балад, а заодно вже й автором роману, та опубліковану 1599 року. «Сісілі, або Народна троянда» була написана Агнес Масгрейв і видана в Англії 1795 року. Свого часу книжка була дуже популярною. У передмові авторка описувала нині добре відому історію знайдення щоденника леді Сісілі, чию історію нібито переказано в книзі. Агнес Масгрейв нібито переконали друзі: розкажи цю історію, не змінюючи ні подій, ані стилю, але так, щоб це було цікаво зараз. Вийшла суміш відомих історичних фактів із коханням і пригодами. На цю книжку у 1796 була опублікована рецензія в The Critical Review. У ній ішлося, зокрема, про таке: «Як зазначалося часто і справедливо, та суміш правдивих речей, яка робить роман цікавим, робить його водночас оманливим. Звісно деякі факти, вплетені у канву художнього твору, спантеличують недосвідченого читача. Відповідь на це питання досі трохи софістична, однак хіба автор, який поринаючи у простір фантазії, пробуджує до викликає до дії вищі, яскравіші енергії людської психіки, то хіба не кращі здобутки отримує зі своїх творчих особливостей, ніж той відвертий оповідач, чиї брудні й огидні факти так часто плямують сторінки історії»?

Читайте також: Ірина Даневська. Ефект доктора Фокса: іще раз про «історичне» в історичному романі

Брюс Гольсінгер звертає увагу слухачів на те, що вже наприкінці 18 століття анонімний рецензент, говорячи про геть новий жанр, порушує питання правди і вигадки, розуміння історичного роману як форми брехні. Що для нас краще: читати історичні романи з усіма їхніми вигадками, чи історичні розвідки з усіма брудними подробицями? Іншими словами, чи є художня проза більш достойною, вищою формою, ніж нон-фікшн? Ці питання залишатимуться актуальними впродовж двох наступних століть розвитку історичної художньої прози і в наступних лекціях професор обіцяє дослідити їх на прикладі двох романів.

Частина друга: хто і як починає писати історичну прозу?
Насамперед автор береться вивчати матеріал, «архіви», як каже професор. Архів уданому контексті – це і буквально сховище документів, і переносно – сукупність усіх свідчень, які можуть бути використані, як першоджерела: листи, зображення, книги, аж до природних урочищ, де розгорталися ті чи інші епізоди. Письменник має право художньої їх переосмислювати, а відтак – може змінювати емоційну тональність описуваних подій. Як приклад наведено лист тюремника Анни Болейн до Томаса Кромвеля, де описана її поведінка у день перед стратою та знаменита фраза про тонку шию. Судячи з листа, Анна Болейн поводиться дивно: «Вона викликала мене запискою, а коли я прийшов, запитала: «Містере Кінгстон, я дізналася, що помру не раніше полудня, і мені вельми прикро, бо я сподівалася до того часу вже бути мертва і пережити весь біль. Я заперечив їй, що болю не буде, хіба що геть трохи. А вона відповіла: «Я чула, що кат вправний, а у мене тоненька шия». Узяла себе за шию обома руками і щиро розреготалася. Я бачив багато чоловіків і жінок перед стратою, всі вони переживали глибокий смуток, а ця леді, наскільки мені відомо, дуже тішилася своєю смертю», – писав про неї сер Вільям Кінгстон, констебль лондонського Тауера. Можна собі уявити: тендітна панночка жартома бере себе за шию і приказує, що не завдасть клопоту катові, бо ж шия у неї тоненька.

Гіларі Мантел у романі «Заносьте тіла» описує цю сцену очима Кромвеля, персонажа-наратора, який транслює авторську точку зору в оповіді. Кромвель вважає Анну Болейн гідною дочкою свого батька, яка ніколи, за жодних обставин, нічого не зробить усупереч своїм інтересам. Мантел має тільки лист до Кромвеля і мусить уникнути перекручування історичного факту, й водночас показати справжню сутність героїні. Вона для цього робить 2 речі: 1) повідомляє вустами Кінгстона, що Анна періодично повторює цей жест; 2) додає порівняння like a strangler. Буквально іменник strangler позначає дросельну заслонку, а дієслово strangle – душити, стискати, задихатися. (Цікаво, як цю гру слів відтворять в українському перекладі, його вже анонсувало видавництво «Фабула», у російському ж написали просто, що вона стискає собі горло руками, наче душить себе.)

Читайте також: Софія Філоненко. Історія в тренді: автор і читач іще зустрінуться

Професор Гольсінгер коментує: «Саме це порівняння повідомляє все, що треба знати про те, як велика історична [художня] проза працює з архівами, шануючи домовленості з читачем щодо історизму, але продовжуючи загравати з межами художнього задоволення. Цей приклад показує нам, як автор може залишатися вірним історичному джерелу і водночас використовувати його як відправну точку для вигадок і припущень. Ширше кажучи, один із найпоміркованіших способів аналізу історичної прози, випливає з ознайомлення з першоджерелами. Наскільки точні архіви автор збирає, творячи свою оповідь? Адже відтворення фактів на сторінках художнього тексту є одним із найбільших викликів історичної прози. Сподіваюся, розуміння та інтерпретація цього стануть для вас одним із найбільших читацьких задоволень».

Як усе починалося: розмежування історичної художньої літератури та історії у 18-19 століттях
Досі Брюс Гольсінгер вів мову про вивчення історичної прози, а тепер вирішив поговорити про тексти, з яких виросли сучасні історичні романи, що насправді спричинило їх появу і чому на межі 18 – 19 століть автори і читачі зацікавилися історією?

Звісно ж, першими були готичні романи. У лекції згадуються Горас Волпол і «Замок Отранто» (1764), Анна Радкліф «Таємниці в Удольфо» (1794). Цим та іншим готичним романам сучасний читач завдячує появою «знайденого рукопису» – нотаток, листування чи старої книжки, з якої нинішній автор буцімто переповідає історію. «Відтак сама готична проза стає формою історичною, лишень зосереджує увагу не так на точності та правдоподібності, як на романтичному, жахливому, напівзруйнованому».

Символічним містком між готичними й історичними романами виступає твір Софіі Лі The Recess (1783-1785). Тут знову гра слів: recess – це і потайна схованка, і перерва у роботі (суду або між уроками у школі). Серед головних героїв – дівчатка-двійнята, вигадані позашлюбні дочки королеви Марії Стюарт. Матильда й Елеонора листуються між собою, відтак це ще й роман у листах. Лектор звертає увагу на художню стратегію Софії Лі: замість просто описувати вигаданих герцогів і графів у романтичному дусі, вона пробує перетворити офіційну історіографію на справді художню історичну прозу. Ось є відомі історичні персонажі та події: Марія Стюарт і Єлизавета Перша, стосунки католиків і протестантів, інтриги, ув’язнення і страта Марії, зрештою. І її єдиний спадкоємець, який потім став королем шотландським королем Джеймсом Шостим. А тепер уявіть собі, що королева Марія мала ще двох дочок, які ховаються від гніву Єлизавети у потайному підземеллі.

Щоб читач у все це повірив і піддався своїй уяві, авторка використовує два прийоми:
– витворює правдоподібну канву твору, чим викликає довіру у читача;
– залишає читачеві можливість самому домислювати там, де бракує логічних зв’язків або фактів.

Перше досягається у рекламному описі та в особливостях оповіді. Авторка не розповідає, як знайшла рукопис, але достовірно і переконливо описує місцевість, де відбуваються події, та свої враження від неї. Персонажі у книжці говорять сучасною Софії Лі мовою, вона це пояснює тим, що зумисно наблизила їх таким чином до читача. В анотації вона пише про «дивовижний збіг подій, відтворений у розповіді з усією правдоподібністю». Брюс Гольсінґер коментує це так: «збіг відомих історичних фактів і вигаданої історії, яку ви знайдете у The Recess, передає наративові вирішальну компетенцію правдоподібності, утверджуючи твір як повноцінний історичний роман із потужною заявкою на істинність і правдивість». І ще й, за словами професора, створює Софіїну власну, і цілком робочу, теорію історичного роману. Вона немовби малює ескіз, позначає основні контури, а решту тільки намічає розмитими мазками, залишаючи читачеві – який уже довіряє їй і власній фантазії! – домалювати решту в уяві. Це і є роль художньої літератури – заповнити лакуни та провалля і, як каже Лі, завершити історію.

Літературознавиця Анна Стівенс пише про роман Софії Лі таке: «Портретуючи чарівних і суперечливих персонажів-улюбленців на зразок Кромвеля, Ворбека чи Марії Шотландської, історичний роман займає позицію літературного поля для змагань з історіографією: він змінює домінанту наративу історичних праць, пропонуючи альтернативну версію минулого». Літературна версія, за словами Стівенс, не обов’язково має бути аж такою опозиційною. Часи, описані в романі, запалили довкола себе стільки суперечок серед нащадків, що практично кожна подія царювання Марії Стюарт викликає дискусії та обговорення. Відтак «легкий дух контроверсійності швидко розкриває все і без доказів, але куди більш автентично і безпристрасно, ніж це роблять історики, хоча й вони, безумовно, мають стовідсоткову впевненість. Але саме цей дух контроверсійності в сучасній інтерпретації історичного минулого, як каже Робертсон, і зробив роман Софіі Лі The Recess миттєвою сенсацією».
Розглядаючи перший роман сера Вальтера Скотта «Веверлі», професор Гольсінґер акцентує на тому, як автор обирав між «романом про людину» і «звичаєвим романом», а також, як обіграв у тексті часову віддаленість описуваних подій – уже згадувані 60 років. Науковець коментує такий вибір: «Обставини є достатньо давніми, щоб установити відчутну дистанцію до читача, але й достатньо впізнаваними, щоб їх можна було назвати знайомими. 60 років часового проміжку дозволяють обрати таку часову відстань, щоб минуле залишалося минулим, не перетворюючись водночас на загадковий край, далекий від сучасних Вальтерові Скотту читачів». Ще одна риса його романів – надзвичайна кількість історичних деталей і їх переконлива достеменність, включно з усіма словниками, поясненнями та зносками. Але й така ретельність ще не гарантує прихильності читачів. Скажімо, Джейн Остін у листі до однієї з сестер писала: «Вальтер Скотт узагалі немає права писати романи, особливо добрі. Так не чесно. Він має доволі слави і вигоди з поезії, і не мав би відбирати чужий шмат хліба. Я його не люблю, і його «Веверлі» не любила б так само, але нема на то ради, боюсь, що мушу».

Але не Вальтером Скоттом єдиним. Лектор виходить за межі англомовної літератури і пропонує розглянути 3 романи на історичну тематику, написані приблизно в той самий час, але іспанською, арабською та південноафриканською мовою сесото. Усі вони – приклад того, що будь-які історичні події та факти можуть стати основою для літератури.

Томас Мафоло, уродженець Лесото, написав історичний роман «Чака» (Шака) про легендарного войовничого вождя племені зулу ще у 1909 році мовою одного з племен банту – сесото. Книжка була видана аж у 1925 році, однак завдяки вибору мови автор увійшов до пантеону світової літератури як один із найвизначіших (якщо не най-най) представників південноафриканської літератури. Герой його оповіді – об’єднувач дохристиянської Африки, відомий своєю жорстокістю. Однак автор проявляє чимало гуманізму й ухитряється створити образ, про який пізніше Сол Белоу напише так: «Це глибоко, нестерпно трагічна книжка про туземного Ахіллеса, який власноруч зарізав тисячі людей, включно з власною вагітною дружиною». Творчу манеру Мафоло ріднять із вальтерскоттівською дві речі: використання усних джерел матеріалу та, відповідно, усвідомлене «охудожнення» дійсності. «Я пишу не історію, а казку», – каже Мафоло, і продовжує: – «Я описую те, що справді відбувалося, але чимало випустивши і чимало додавши».

Геть іншу манеру співвідносити вигадане й реальне у творчості бачимо у Юрі Зайдана, ліванського письменника, автора понад двох дюжин історичних романів. Їх він писав із неабиякою точністю та прихованою дидактичною метою – розповісти світові про іслам і його історію, зокрема, на Близькому Сході та в Андалусії.

Ще один приклад історичного роману – анонімний «Хікотинкаль» (Jicotencal), опублікований 1826 року іспанською мовою в Філадельфії. Це історія про війну конкістадора Ернана Кортеса з ацтеками, коли іспанець залучив на свій бік плем’я тлашкаланців і це зіграло чи не вирішальну роль для перемоги завойовників. Натомість головний герой Хікотинкаль Другий, реальна історична постать, прагнув продовжувати боротьбу, і якби переміг, історія Південної Америки склалася б по-іншому. Книжка вийшла в часи, коли Мексика, Куба та інші тодішні колонії воювали за свою незалежність, тож не дивно, що вона була анонімною, а щодо реального авторства дискусії точаться досі.

На прикладі згаданих творів професор Гольсінґер підсумовує: «Історична проза як метажанр ставить нас перед фактом багатокомпонетності та складності стосунків між минулим і майбутнім. І вчить нас, що вважати минуле тільки минулим – помилка. Історична проза є частиною довготривалої незгасної суперечки стосовно минулого. Чи, радше, стосовно множини минулих і тих інтерпретацій, які ми застосовуємо до них».