«Нічого не бійтеся». Краківські конспекти

 

Ключова порада, так чи інак повторювана кожним з професіоналів книжкової сфери, з якими нам пощастило говорити під час відрядження до Кракова, – «не бійтеся» (власних помилок; чужої оцінки; простих – «невишуканих» – механізмів діяльності).

Пропозиція завітати до Кракова в грудні та дослідити методи роботи Польського інституту книжки надійшла незабаром після Франкфурту – як наслідок розмов, які відбулися за ініціативою УІКу «на полях» ярмарку. Лист від Аґнєшки Расінської-Бубр (кураторки перекладацьких програм та програм для іноземних видавців Інституту) був дуже простим і дружнім за формою – настільки дружнім, що спершу я навіть подумала, а раптом листа відправлено мені помилково.

Помилки не було, і після звичних формальностей подорож стала реальністю – 19 грудня, у передріздвяний тиждень, ми з Анастасією Левковою – заступницею директорки УІКу – приземлилися в аеропорту Кракова (Польський інститут книжки має представництво у Варшаві, так само як і низку розгалужених редакцій часописів по всій країні, але головний офіс інституції від самого початку діяльності – у Кракові, місті, яке історично вважається літературною й книжковою столицею Польщі).

Мокрі від снігу з дощем, ми приїхали за вказаною в листуванні адресою (центр Кракова, 10 хвилин пішки від вокзалу, 10 хвилин пішки до площі Ринок) після пізнього рейсу. Під час Різдвяного посту нічне життя у Кракові завмирає, але на нас чекали: щиро усміхнений охоронець провів нас до окремих номерів на другому поверсі сучасної двоповерхової будівлі. Не стану приховувати неофітського захвату – і най це буде перше вразливе місце для закидів: ми були приємно вражені якістю цих номерів, чотириметровими стелями, білосніжною постіллю з вишитими літерами ІК, повним облаштуванням (від блискучих каструль, найгостріших ножів та мікрохвильовки до наборів ганчірок та пакетів), яке робить ці номери повноцінними квартирами для тривалого проживання.

Під час ранкової зустрічі з командою Польського інституту книжки дізналися: нас поселили в резиденції для перекладачів (програма резиденцій називається Kolegium Tłumaczy (Translator’s Collegium). Щороку інститут закладає 15 ґрантів на проживання для перекладачів із польської мови, одночасно в резиденції живуть до 4-5 осіб, тривалість їхнього проживання та роботи над перекладами – від 1 до 3 місяців (найтиповіший «запит» – 6 тижнів), найгарячіший «сезон» – літо (оскільки йдеться переважно про людей з академічної сфери, які намагаються ефективно використати університетські відпустки).

Резиденція, а також високотехнічна бібліотека з рухливими стелажами, у якій зберігаються всі примірники книжок, виданих у рамках відомої The ©POLAND Translation Programme (програма, що повністю або частково відшкодовує іноземним видавцям вартість прав та/або перекладу польських книжок), – розташована у будівлі, збудованій спеціально для Інституту на фундаменті колишніх чи то складських, чи то технічних приміщень. Поруч, за кілька метрів, – основна будівля Інституту книжки, також двоповерхова, – колишній будинок власника мильної фабрики.

Посеред холу стоїть височенна прикрашена ялинка, двері кабінетів на обох поверхах відчинені (і відчинені постійно, як ми пересвідчилися за три дні). Нас перестрів директор Інституту книжки Даріуш Яворський, потиснув нам руки, усміхнувся – і побіг далі, бо мав встигнути на літак до Варшави. Далі й до кінця перебування нами займався відділ міжнародної діяльності – вже згадана Аґнєшка, а також Ельжбета Венжовська (курує, зокрема, програму перекладацьких резиденцій) та Ева Войцеховська (координаторка The ©POLAND Translation Programme, виставкової діяльності, організаторка літературних подій за кордоном). Оскільки я, на жаль, не говорю польською, ми всі спілкувалися англійською – нас, до слова, вразила ідеальна британська вимова Ельжбети, яка, як ми згодом дізналися, паралельно роботі в Інституті отримує ступінь з англійської філології.

Розмови тривали в робочому кабінеті міжнародного департаменту, де дві стіни повністю зайняті стелажами з книжками. Комунікація – підкреслю – абсолютно відкрита й толерантна. Факт молодості нашої інституції не вплинув на жанр спілкування: ми поставили близько чотирьох десятків розгорнутих запитань, на кожне з яких мали розгорнуту партнерську відповідь (і жодного разу не зауважили скептичної усмішки чи зверхнього погляду). Я ретранслюю тут кілька тез, які відклалися в голові як найважливіші, – а також інформацію, яку не знайти поки ніде в україномовному сегменті Інтернету:

Людина, яка запустила серце майбутнього Інституту книжки в Польщі, – перекладач Альбрехт Лемпп (Albrecht Lempp), німець, відданий Польщі, найвідоміший промоутер польської літератури в Німеччині. У 1999 році, коли Польщу запросили стати почесним гостем на Франкфуртському книжковому ярмарку, Міністерство культури та національної спадщини зрозуміло, що в країні немає структури, яка здатна була би підготувати країну до цього завдання, сформувати національний стенд і програму тощо. Команду, котра взяла це на себе, очолив тоді Лемпп (згадана вище Ельжбета Венжовська була на той час секретаркою Лемппа – уявімо собі багатошаровість досвіду, який за дальші 17 років накопичила пані Ельжбета; оцінімо мудрість спеціаліста, який говорить на рівних із тим, хто формально лише починає свій шлях). У 2000 році, після успіху Польщі у Франкфурті, місію, здавалося б, можна було вважати виконаною, але Міністр культури вирішив, що це ще не кінець. У 2003 році було прийнято офіційне рішення про створення Інституту книжки (доти його фактичні функції виконувала Літературна група (Zespół Literacki) на чолі з Альбрехтом Лемппом), 2004 року інституція запрацювала формально. Ця історія важлива як ілюстрація механізму формування живої та потрібної інституції, – на думку спадають аналогії з методом створення публічних парків у деяких країнах, де газони спочатку повністю засівають травою, а потім роблять доріжки саме там, де люди витоптали стежинки (тобто там, де це буде доцільно й ефективно).

У відповідь на більшість наших стривожених запитань про обмеження чи критику, окрім детальних практичних відповідей, ми чули таке: «немає ідеального способу розв’язати завдання»; «не бійтеся»; «а чого боятися?»; «у вас завжди виникатимуть ті чи інші проблеми»; «ви так чи інакше скоїте певну помилку, і це нормально»; у професії не існує рівної дороги, ви мусите бути гнучкими; якщо ви бачите, що список книжок, який формується після експертного відбору, не влаштовує вас як команду Інституту, шукайте варіанти. Нагадаю, Польський інститут книжки двічі на рік випускає каталог New Books from Poland чотирма мовами. Так от, в останні роки менеджерка проекту збирає шістьох експертів, які добирають книжки для каталогів, на очну фінальну зустріч, під час якої у вільному режимі під час обговорень формується фінальний список; директор Інституту також бере участь у цьому обговоренні. Це схема, яку почали використовувати регулярно саме тому, що вона виправдала себе на практиці.

Польський інститут книжки організував для нас заздалегідь низку зустрічей, кожна з них могла б знайти своє втілення у статті чи цікавому інтерв’ю. Але у фіналі цього тексту я хочу використати приклад однієї з них – тієї, що вразила, мабуть, найбільше. Йдеться про зустріч із Урсулою Хвальбою – очільницею літературного департаменту програми «Краків – місто літератури ЮНЕСКО» (для довідки – статус «місто літератури» було впроваджено ЮНЕСКО у 2004 році, Краків долучився до мережі у 2013 році).

Урсула – спокійна молода жінка, проста у спілкуванні, уважна до запитань, зацікавлена в репліках гостей (щиро радіє, коли бачить розуміння або чує влучне уточнююче запитання, вигукує «так, так, ви абсолютно праві»). На посаді – чотири роки. З її слів ми дізналися про принципи роботи офісу (формально структура називається «Краківське бюро фестивалів»), зокрема, про те, що статус міста літератури ЮНЕСКО не означає коштів від цієї всесвітньої організації – бюджет затверджується Міністерством культури та національної спадщини, але цей статус передусім діє в площині престижу та іміджу – і це дуже важливо. Бюро фестивалів називає себе парасольковою структурою, вбачаючи свої функції перш за все у тому, щоб надавати організаційну та інформаційну підтримку, поєднуючи та спрямовуючи в ефективний бік зусилля та інтереси різних гравців книжкового ринку. Одна з головних тез Урсули: «наша сила, причому не лише у стратегічному аспекті, але й у щоденній, рутинній роботі, – це співпраця, партнерство; якби ми не співпрацювали, то не змогли б зробити жодного кроку вперед».

Шестеро працівників літературного департаменту втілюють у життя програмне координування більш ніж десятка книжкових програм – тут і популяризація читання, і літературні фестивалі (прозовий Фестиваль Конрада в жовтні та поетичний Фестиваль Мілоша в червні), і регулярні літературні інтервенції в життя міста тощо. Колега Урсули, Міхал Коза, розповідав нам, зокрема, про величезну – вище людського зросту – книжку, яку розташували в публічному просторі, щоб кожен міг підійти та погортати сторінки, бо ж «це цікаво»; у цей момент я подумала, що наші польські колеги не бояться простих засобів популяризації читання, причому деякі з цих засобів можуть балансувати на межі з «попсовістю»; втім, відсутність нездорового снобізму допомагає бачити ефективність цих методів і не боятися їх втілювати. Масштабний проект Бюро під назвою Czytaj PL («читай польське»), започаткований у 2015 році, спрямований на промоцію читання в Польщі – більш ніж у 15 містах країни раз на рік встановлюють стенди із QR-кодами, завдяки яким будь-хто може завантажити собі на телефон 12 книжок, наданих різними видавництвами у тимчасове користування (коли спливає місяць, спрацьовує спеціальна програма, яка видаляє файли з ґаджетів). До списку книжок, які можна завантажувати, потрапляє зазвичай популярна література. Бюро не боїться того, що поляки читатимуть прості книжки, бо націлені на те, щоб поляки – взагалі – читали. У програмі діє додатковий механізм промоції: літературний департамент анґажує собі “амбасадорів” серед учнів шкіл – старшокласникам, які зголошуються стати довіреними особами Бюро, роздають футболки з яскравою та помітною інформацією про книжки; решта учнів помічають ці футболки, підходять та розпитують про них. Іншими словами: успішна, молода та сучасна інституція не боїться говорити з людьми їхньою мовою та використовувати коди, які працюють у тому чи іншому середовищі.

…Ми повернулися до Києва натхненні, але зосереджені. Робити висновки щодо поїздки, метою якої визначально було накопичення чужого позитивного досвіду, – апріорі складно: щире запрошення, умови проживання найвищого рівня, абсолютна відкритість (свідомо прописую це вкотре) з боку польських колег, усвідомлення того, що зараз ми не можемо запропонувати у відповідь майже нічого, крім широко відкритих очей та сердець (ну й цукерок і книжок, привезених з Києва), – словом, оцей фільтр вдячності, крізь який ми сприймали події та висловлювання, фактично унеможливлював 100%-ву об’єктивність сприйняття. Втім, нам багаторазово радили боротися зі страхом, тому я вирішую, що ці рефлексії (хай суб’єктивні, хай, можливо, романтизовані) можуть бути висловлені на загал. А все почуте й побачене ще тривалий час допомагатиме в роботі над рутинними справами, даватиме віру й сили під час формулювання завдань стратегічного рівня, – словом, стане частиною досвіду. Дякую, Кракове!