У двадцятих роках письменники чубилися не так часто, як нині депутати у Верховній Раді, але кілька знакових бійок таки було. Декого вважали забіяками, а то й заправськими боксерами. Володимир Сосюра навіть придумав означення для таких історій — літературно-мордобійний випадок.
За що билися письменники? Парадоксально, але причини літературних бійок теж залежали від часу. У тридцятих билися від безвиході, даючи собі хоч у такий спосіб якусь психологічну розрядку, компенсуючи цими дебошами неможливість висловлюватися відкрито, не остерігаючись «слухачів».
Тодішні харківські літературні керівники від такої психотерапії в дусі бійцівського клубу дуже потерпали. Голова харківської СРПУ Юрій Смолич та секретар її комсомольської організації Степан Крижанівський проводили в міліцейському відділку не менше часу, ніж призвідці цих викликів. Ровесники Крижанівського — майже всі або робітфаківці, або призвані в літературу ударники: Ігор Муратов, Микола Нагнибіда, Арон Копштейн, Іван Калянник, Петро Дорошко, Борис Котляров, Зельман Кац, Олександр Хазін, Геннадій Брежньов — вдарилися в богему. Крижанівський згадував: «Ото був клопіт! Що то була за вольниця! Чого тільки не було! Але сходило з рук майже все, навіть бешкети в ресторанах, аби лиш не ремство на “батька Сталіна”. Були й сімейні драми. Були й елементи богеми».
Масштаби цих загулів описав Смолич у короткій історії про майбутнього Героя Радянського Союзу Сергія Борзенка: «Після того, як його гірко розкритиковано і, здається, навіть виключено (чи збирались виключити) зі Спілки письменників, Борзенко “загуляв”: щось сталося негаразд в родинному побуті (з першою дружиною), почав пиячити й хуліганити. Одного разу з компанією пиячив десь у ресторані (“Асторія”, либонь?); ресторан уже зачинявся на ніч, але Борзенкову компанію ніяк не могла адміністрація видворити з приміщення і викликали міліцію. Борзенко з компанією забарикадували двері, й міліція проникла в приміщення через вікна. Довелось мені, тодішньому керівникові Харківської організації Спілки, визволяти його з арешту».
За дівчат
Та це все в страшних тридцятих, коли можна все, що поза політикою, партією і Сталіним, а решту емоцій треба придушувати в собі ще в зародку. У двадцятих же билися за нормальні людські речі — за любов і честь.
Важко уявити, але більшість цих «бійцівських» історій пов’язані з ніжними красенями Володимиром Сосюрою і Валер’яном Поліщуком. Хоча Сосюра визнавав: «ця ніжність не заважала мені іноді ставати тим сільським хлопцем, що брав участь у “боях” із лисичанами за дівчат і за те, що вони нас дражнили: “Хахол-Мазепа!”».
Для початку вони побилися між собою і теж за дівчат. Про цю бійку знали й інші письменники. Іван Сенченко згадував про Поліщука: «З Сосюрою у Валеріана були якісь непорозуміння із-за дівчат. Я сам чув від Сосюри, як Сосюра начебто надавав Валеріанові за якусь дівчину. Так це було чи ні — Валеріан про це мовчав. Він взагалі був не дріб’язковий і не любив змішувати громадське з інтимним. Сосюра — той, навпаки, не крився; про що у віршах писав, про це розповідав і в розмовах з приятелями, завжди з пікантними подробицями…»
А проте про бійку з Поліщуком Сосюра друзям теж прибрехнув. У спогадах «Третя Рота» він чесно описав, як Поліщук відбив у нього дівчину, але про бійку — жодного слова.
Коли Валер’ян Поліщук 1921 року остаточно перебрався до Харкова, він одразу склав конкуренцію серцеїду Сосюрі: «синьоокий красень з вкрадливими манерами, які особливо впливали на дівчат, з усмішкою — собі на умі.
І було дві сестри, Ліка і Льоля, які обидві закохалися у Валерія, і він обох їх любив.
Дивно?
Але це так.
З Льолею до Валерія у мене була любов. Тільки коли я йшов від неї, то після її пестощів почував себе так, ніби по мені проїхав з гуркотом і дзвоном трамвай.
Я знав, що це не любов, але нічого не міг з собою поробити, бо її очі були такі містичні й таємні. Вона завжди їх так томно, по-східному мружила. Та ще вона причарувала мене піснею:
Это было на радостном юге,
в очарованом мире чудес,
где купается розовый лотос
в отраженной лазури небес.
Льоля співала цю пісню на мотив “Слышен звон бубенцов издалека”.
І ще я узнав, що Льоля мружить свої темні єгипетські очі не тому, що в неї така містична душа, що випромінюють її сливоподібні очі, а тому, що вона близькозора.
І чари розвіялися.
Я розлюбив Льолю.
А тут з’явився Поліщук, — прийшов, побачив і переміг.
Льоля безоглядно закохалась у Валер’яна, перемогла свою сестру і стала його дружиною».
Інший герой бійки — Валер’ян Поліщук — описав її не у спогадах, а в щоденнику, щоправда, через півроку. 9 січня 1923 року він сидів в офісі, тобто в управлінні сельбудинків, де тоді працював, і нудився : «Я сиджу і читаю “Саніна”. Якраз місце, де Санін побив Зарудіна. Як правдиво. І пригадалось, як я побився з Сосюрою з-за Йолочки. Так просто, глупо, смішно, але побились. Сказав пошлятину про Йолку. (А я ж тоді більше любив Ліку. Володька ж Йолку страшенно. Та мене любила, а Володьку гнала. Звичайно, лють на мене.) Так от я йому на це: коли ти ще скажеш, я тобі дам по морді. Крапка. Чую чутки, що Сосюра пускає, начебто я не відважився тоді його вдарити, а він начебто у вічі мені повторив її. Зустрілись, питаю і додаю, що те, що обіцяв, зроблю, коли він навіть зараз скаже. Володька почервонів і — “А ти протягуєш Льолю?” — А я його в морду. Та й зчепились. На вулиці перед домом нашим. Я Володьку взяв за голову під руку, а він, видираючись, розірвав сорочку (було літо).Нас розборонили. Я постояв трошки й підходжу до Володьки знов. — А бач, кажу, я ж тобі говорив. — Взяв його під руку, і ми пройшлись по тротуару перед оторопілою публікою, що зібралась. А через хвилин десять зі сміхом зашивала Йолка мені сорочку. Їй було приємно, як і мені».
У другому такому літературно-мордобійному випадку красуня Наталя Забіла відлупцювала закоханого в неї Сосюру через книжку Валер’яна Поліщука, до якого той досі відчував заздрощі і ревнощі. Сосюра зайшов до редакції журналу «Червоний шлях» по гроші: «Я зайшов за гонораром до редакції, але гонорару не видавали, а перед тим я отруївся бананами і зі мною було, як при холері. Це — психологічна підготовка. Ну, і ще я купив хутряну доху, яка теж елемент психологічної підготовки.
В редакції були Іван Дніпровський, Панч, Тичина, Наталія Забіла і її другий чоловік, поет Шмигельський.
Тоді вийшла нова збірка поезій Поліщука “Громохкий слід”. Забіла і Шмигельський були в захопленні од “Громохкого сліду” і казали, що книжка геніальна. Я сказав, що вона геніально видана, але всередині в неї г… Шмигельський і Забіла напались на мене, що я нічого не розумію в поезії і т. ін. Я сказав, що їхня інтелігентська думка для народу не характерна. Тоді Забіла:
— Если ты хочешь знать, так в партии тебя держат потому, что ты поэт, а так тебя давно уже надо вышвырнуть из партии.
Я не знав, що вона була вагітна на третьому місяці, і крикнув:
— Ах, ты, беспартийная идиотка!
Тоді вона, як розлючена кішка, кинулася на мене і почала бити по обличчі. А її чоловік, Шмигельський, замість схотіти Наталю за руки, схопив за руки мене, щоб дати їй набитись. У боротьбі одірвався рукав моєї новенької дохи. Ви уявляєте? Отруївся бананами, не дають гонорару та ще й б’ють по морді. Хоч, признаюся, мені не так боліло, як було приємно, що мене б’є людина, в яку я ще був і тоді закоханий. Але при чому її чоловік?
Коли Наталія набилася, вона, вся червона і захекана, вибігла з кімнати. Тоді Дніпровський як прекрасний психолог спокійно підійшов до дверей і защіпнув їх на гачок. Наче він знав. що буде далі.
А Шмигельськпй дивиться на мене й сміється. Я зі словами “муж и жена — одна сатана” підійшов до нього та як чесону його в обличчя з правого боку… А він мене як свиснув, та так, що я полетів на стіл, стіл на стілець, а стілець на Тичину, який присів у кутку, закрив лице руками, але лукаво і спостережливо дивиться крізь розтулені пальці…
Я подумав: “Прямая линия самая короткая”, — і почав бити Шмигельського прямим ударом у вилицю коло правого ока. Тільки це робилося швидше, ніж я пишу. Шмигельський так більше і не міг влучити мене своїм залізним кулаком. Такий я був швидкий і сердитий.
Словом, од моїх прямих ударів і все в одну точку правою рукою Антона одкидало на шафу, а шафа його кидала на мене, і я став відчувати, що б’ю не в обличчя, а в мокру і слизьку подушку, що росла і пухла на моїх очах. Антон уже почав безвольно схиляти голову, але в цей момент хтось гарячкове і швидко постукав у двері. Вбігає Йогансен.
— Що? Сосюру б’ють?
— Ні, — сказали йому, — навпаки…
Але я через те, що мені не дали добитися, сів на канапу і розплакався. Де взявся Хвильовий, гладить мене по голові й примовляє:
— Не плач, Володю, не плач!
Панч сказав:
— А ти, Володю, пішов не по своїй спеціальності. Тобі б треба було бути боксером.
Другого дня в коридорі тієї ж редакції Шмигельський мені сказав:
— А ти, Володю, здорово б’єшся. У мене й досі голова гуде…»
За літературу
А побили Валер’яна Поліщука за літературу. І побив його, відомого вже тоді поета, літературний критик Володимир Коряк, який перед тим назвав Поліщука «Гомером революції».
Іван Сенченко, яки був свідком бійки, назвав її кулачною розправою. Сталося це десь у грудні 1921 року або взимку 1922-го в колишній домовій церкві видавця газети «Южный край» Юзефовича, де тепер збиралися на літературні вечірки українські радянські письменники. Приміщення не опалювалося, всі сиділи у верхньому одязі. Там-то ще молодий і зелений Сенченко побачив Хвильового, Йогансена, Сосюру й інших.
«У зовнішньому вигляді Коряка було щось мишаче чи крисяче. Можливо, цього вигляду надавав йому довгий ніс. Але був це талановитий промовець, талановитий журналіст-імпресіоніст. Слухати його було приємно та й корисно. Поліщук був красень, юнак з відкритим красивим обличчям, красивим лобом. Поліщук постійно горів, постійно витав у хмарах якихось нових ідей.
Так ось сидів я на одній з таких вечірок у тій холоднійй церкві, слухав захоплено виступи промовців, — не пам’ятаю вже кого саме, — аж враз почув біля себе якісь викрики, якийсь ґвалт. Глянув і побачив розлюченого Коряка. Він стояв лицем до Валеріана Поліщука і молотив його по голові маленькими кулачками. Валеріан сидів на лаві, закривши голову руками. Шквал як швидко налетів, так швидко й згас. Коряк похапцем вискочив з приміщення. Поліщук залишився сидіти. Сидів і тихо плакав, як хлопчик».
За порядком у літературній організації «Молодняк» пильнувала партія в образі ЦК ЛКСМУ. Серед ортодоксальних комсомольських літераторів товариський і веселий Леонід Первомайський уславився як талановитий поет і принциповий товариш.
Первомайський не терпів примітиву, був наділений винятковим почуттям справедливості, мав гострий язик і дотепне перо, з-під якого сипалися колючі епіграми. Посередній прозаїк Іван Кириленко вибився в літературні вожді і незабаром видав роман «Аванпости». Первомайський, котрий постійно глузував з Кириленка, тут-таки відгукнувся нецензурною епіграмою, заримувавши назву нового роману: «Аванпости – Іван поц ти». Звісно, у нього завжди було чимало недоброзичливців і заздрісників.
Якось поет Іван Гончаренко з київської філії «Молодняка» написав рецензію на книжку Первомайського, ну, як рецензію, радше наклеп. Уже був початок 1930-х, у критиці брали гору методи доносу, обвинувачень, політичних інсинуацій. Первомайський зажадав від Гончаренка спростування в пресі, однак той нахабно відмовився. Розгорівся конфлікт між двома комсомольськими поетами.
Невдовзі Гончаренко приїхав у справах до Харкова і, звичайно, завітав до редакції «Молодняка». І треба ж було, щоб йому так не пощастило: там саме сидів і переглядав свою коректуру Льоня Первомайський. Побачивши Гончаренка, він підвівся й привітався. І спокійним тоном перепитав, чи Гончаренко й досі не відмовляється від свого пасквіля. Кляузник трохи розгубився від несподіваної зустрічі, але зухвало спитав, яке Первомайському до того діло. Первомайський терпляче пояснив: та брехлива рецензія зачіпає його твір, його ім’я, його честь, і він вимагає прилюдного вибачення. Гончаренко вже зовсім нахабно і навіть виклично відказав, що підтверджує все раніше ним написане. І в цю саму мить повалився на редакторський стіл від сильного удару кулаком в обличчя. Первомайський рвонувся бити далі, але його вже вхопили за руки і почали докоряти за самосуд. Він тільки кинув крізь зуби, що Гончаренко мусить знати: література — це не наклепи і не доноси.
Скандал у шляхетній комсомольській родині докотився до Контрольної комісії ЦК ЛКСМУ. Первомайського суворо засудили, вилучили з редколегії «Молодняка», але вигнати з комсомолу на наважилися: він був уже відомим комсомольським поетом, а крім того, правда була на його боці.
За стілець
Із якимось невідомим комсомольцем у травні 1924 року в Лівадії під Ялтою побився Валер’ян Підмогильний. І не десь там на пляжі, а в їдальні будинку відпочинку Харківської партійної школи. Побився за стілець!
Письменник поїхав у Крим відпочивати і писав звідти докладні листи своєму близькому другові Євгену Плужнику. Важко уявити, як Підмогильний б’ється. Йому теж було важко: і уявити таке, і підняти руку на людину, хай навіть грубого й необтесаного комсомольця. Підмогильний відчував до нього просто класову ненависть, він, як той професор Преображенський, не любив пролетаріат.
«Я на хвилинку якось спізнився — дивлюся, моє місце зайняв якийсь молодик. Треба сказати, що хлопці ці такі далекі від примітивної навіть ввічливості, як я від них. Я і він — представники різних, глибоко ворожих світів. Він це виявив одразу, як я йому зауважив, що місце це — моє. Однословно, любий і мудрий Євгене, справа кінчилась тим, що я вдарив його в обличчя. Але бити я, самі знаєте, не вмію, та ще й стояв я так, що було незручно. Удар не мав досить звуку для морального задоволення. Тому я вдарив його ще раз, уже краще. Ви уявляєте мене в цій ролі? Я — ні. Хлопець той навіть не одразу схопився. Підійти до мене йому не дали. Якби він підійшов, діло кінчилося б смертним боєм, бо один селюк із сумської газети, мій співмешканець, уже шукав стільця, а Вася Вражливий і досі, здається, жалкує, що справа не пішла далі. Не бити я не міг, хоч мені й важко було це зробити. Сьогодні представник профспілки нас мирив, але який тут мир? Я сам тепер не ходжу, бо на хлопця це справило колосальне враження. Вася Вражливий і селюк ласкаво поділяють скрізь зі мною товариство. Але, як він мене займе, то нас виселять обох. Це спочинок! Знову і знову я виступаю в невластивих мені ролях!»
Сосюрі ж довелося зіткнутися зі справжніми бандюками. І він знову продемонстрував свої пролетарсько-лисичанські таланти битися. Недаремно художник Сашко тоді ж таки намалював Сосюру в образі хулігана.
Якось 1922 року Сосюра з дружиною пішли в кіно. Тоді місця не нумерували, і хто яке місце захопив, той на ньому і сидів.
«Віра була вагітна, і юрба так стиснулась, що придавила нас із Вірою до одвірка. Я закрив Віру собою і схопився за ріг дверей рукою, стримуючи юрбу, щоб вона не роздавила живіт Вірі. “Пробка” розсмокталася, і ми з Вірою побігли до моряка-інваліда на дерев’яшці, що стояв з краю ряду стільців, у якому він захопив чотири місця. Три були порожні, а коло четвертого він стояв сам, затуляючи нам прохід. Я спитав його, чому він один захопив стільки місць. Він же на чотирьох стільцях не сидітиме.
“Это для товарищей”.
Я (одсовуючи моряка вбік):
— Места не нумерованы. Садись, Вера!
Але ззаду кілька парубчаків почали мене лаяти, і особливо один із них, худий, з нахабним обличчям в матроській смугастій тільняшці. Видно, що він ніякий не матрос, а тільняшку надів для форсу і залякування “фраєрів”.
Він брудно мене облаяв, пославши до однієї матері… Я йому відповів тим же, тільки додав:
— Бандит!
— Он его назвал бандитом… Он его назвал бандитом, — загомоніли його, як видно, захоплені поклонники, а він, мабуть, був їхнім отаманом.
Між іншим, я, купаючись на Дінці під Чугуєвим, розпанахав собі вказівного пальця правої руки об розбиту бутилку. Так що права рука у мене висіла на перев’язі. І от переді мною підвелась довга верста з маленькою гадючою голівкою і поцілює мені кулаком у обличчя, хоч і бачить, що я можу битись тільки лівою рукою проти його двох довгих рейок.
Він розмахнувся із-за спинки стільця, але я уважно стежив за ним і вчасно одсахнувся од удару, що сплющив би мене у млинець, і страшний кулак якось скоса, згори вниз, пролетів повз мого носа. Хуліган по інерції перегнувся і повис животом на спинці мого стільця головою вниз. Тоді я ударом середньої сили лівою рукою зацідив йому ребром долоні під ложечку. Він кілька разів тіпнувся і залишився висіти на стільці, як порожній мішок.
Майже вся публіка стала ногами на стільці і мовчки дивиться. А хуліган, очунявши, як сповите дитя, знову поцілює мене своїм кулачищем, і знову я заспокоїв його ребром долоні. Тоді члени його банди, які із своєрідного благородства не втручалися в наш двобій, стягли свого зів’ялого отамана зі спинки мого стільця і, як неживу ляльку, посадовили біля себе.
Погасили світло, і почалося кіно.
А ззаду я чую:
— Всунь ему перышко.
Та я спокійно дивився кінокартину, бо знав, що в кінотеатрі вони мені нічого не зроблять, а от на вулиці…
Я сказав Вірі:
— Ты иди к центральному выходу. Они будут думать, что я с тобой. А я пойду через запасный выход. Как женщину да еще беременную, они тебя не тронут.
Так і вийшло. В метушні вони не помітили, що мене нема з Вірою, а думали, що я десь близько від неї, і йшли за Вірою. Біля центрального виходу утворилася “пробка”, і хулігани застрягли в ній. Я спокійно пройшов через майже вільний запасний вихід.
Іду повз центрального, а хулігани бачать мене, та “пробка” їх не пускає, і вони в безсилій люті тільки загрозливо махають на мене кулаками. Я зняв кепку, глузливо попрощався з ними й швидко пішов додому. Далеко пізніше прийшла бліда Віра. Вони йшли за нею до самого нашого дому».
