Я відкриваю вордівський файл. Мені треба написати рецензію.
Один поважний викладач одного популярного серед могилянців-бакалаврів (що характерно – не лише філологів) вибіркового курсу любив говорити: автор, який думає, що він пише «ні для кого» чи «ні для кого конкретного», нескінченно обманює сам себе. Пізніше вже на своїх високочолих філологічних курсах, куди зась простим смертним (спойлер: не зась, але вони туди вкрай рідко записуються), ми читали й сперечалися на семінарах, сиплючи цитатами й аргументами, про концепції «Зразкового Читача» Еко, про структури «імпліцитного читача» Ізера, про рецептивну естетику й горизонт очікувань, про Бахтіна й діалогізм. І добре воно було, й цікаво віднаходити й відчитувати ці моделі явних і прихованих адресатів у творах, які ми читали на n+1 курсів літератури.
З усіма цими теоріями й безліччю інших, казали нам наші високочолі викладачі, мусить бути обізнаний і добрий письменник. Особливо сучасний. Він мусить уявляти собі, для кого він пише, мусить свідомо й розумно вибудовувати інтерпретативні структури в своєму тексті. Мусить, – і оглядали таким критичним оком нашу аудиторію. Дехто навіть говорили після цього: мені приємно думати, що тут серед вас сидять зараз майбутні українські письменники. Майже ніхто, втім, не додавав: і майбутні літературні критики. Бо, власне, чи потрібна критика там, де на пальцях можна перерахувати добрих сучасних письменників? Отож-бо.
Існує (ще й досі, ага) стереотип, що літературний критик – то такий собі Сальєрі. Заздрісний, озлоблений, дріб’язковенький такий. Ніби й теорій поначитувався, ніби й знає все і більше про те, як написати добре оповідання, роман чи хоч і вінок сонетів – а от не пише, а тільки читає й докопується до Моцартів, які змогли. Все йому не догодиш, все йому щось не так і не подобається. Все він… критикує. Адже ж «критикувати» – це «говорити щось погане»? То замість критикувати, візьми й досягни. Напиши і видай, а не просто критикуй. Це не твір поганий, не письменник і не література погана – це ти невдаха. Хочеш писати сам, а не пишеш. Тільки й вмієш, що критикувати.
Деякі з наших високочолих викладачів цілком собі на повному серйозі транслювали цей стереотип в аудиторіях. Може, й досі транслюють, бо, може, й досі в це вірять. Попри те, що частина їхніх студентів, у яких їм так хотілося бачити письменників, узяла та й поставала критиками. І критикує – часом літератури, які точно є (британську, американську, французьку, вписати потрібне), часом рідну українську, яка ще невідомо, чи є. Але критикує. А не пише. Поняття «писати» й «критикувати», на диво, теж чомусь звикло сприймаються в нашій культурі – як академічно-аудиторній, так і фейсбучно-загально-локальній – як антоніми. Причому перше з цих понять сприймається й оцінюється явно більш позитивно, аніж друге.
Ну добре, якщо критик «критикує», а не «пише», то стосовно літературної критики мали б діяти якісь інші правила. Про них нам теж трошки розповідали на наших парах, звісно. Казали, що критика, як і журналістика, має бути насамперед реакцією на найсвіжіші книжки й на останні події в літературному світі. Казали, що вона, як і літературознавство, має оперувати методологією (бути розумна), але, як блог чи колонку (тоді вже знали такі слова), її має бути легко й приємно читати. Але от хто її читає – письменники, інші критики, високочолі викладачі, студенти філологічних факультетів, чи хто? – нам не сказали. І правильно зробили.
2017 рік. Із «фахових журналів» (коли ми закінчували навіть магістерку, стосовно критики ще оперували такими термінами), найчастіше паперових, які треба було передплачувати, а для цього треба було піти на пошту – ну ви зрозуміли, довгий і марудний процес – літературна критика остаточно й безповоротно перебралася в онлайн. «Тоді» онлайн вона була лише на ЛітАкценті – принаймні для високочолих філологів; тепер вона онлайн скрізь. На онлайн-платформах, журналах чи просто сайтах, що позиціонують себе як присвячені літературній критиці й будь-чому іншому, у відкритих і закритих постах на сторінках у Facebook, Instagram, Twitter – де ще? З’явилося безліч нових видів і жанрів критики – їх колись опишуть теоретики літератури (або не опишуть). Проте чи не найважливіше – все ж те, що визначити, «для кого» вона, стало вкрай легко. І так, це дуже мало має до діла з методологією й авторським стилем критика.
Ні, вона не для письменника, на книжку якого написана – бо це в кращому разі +1 перегляд і невеликий срач у коментарях. Не для всіх інших письменників, бо вони пишуть, у них немає часу читати критику навіть якби вони всі читали рецензії бодай тільки на свої твори, їх теж занадто мало. Не для студентів-філологів. Не для інших критиків. Не для дипломованих літературознавців, не для кандидатів філологічних наук, не для PhD з літературних дисциплін. Бо якщо навіть усі вищеперераховані категорії систематично читали б усі підряд рецензії й огляди, в 2017 році це аж ніяк не гарантія їхнього успіху. А от коли рецензію читають студенти-правники, кандидати біологічних наук, а ще краще колишні однокласники й колишні колишніх однокласників автора/-ки, які потім постять цитати з рецензії у себе в Instagram під гарним фото з книгою – отоді це успіх.
Колеги-філологи радо відчитають всі алюзії, розгадають метафори, зацінять методологію й широту контексту, похвалять авторський стиль (якщо він є) – і це завжди приємно. Проте sorry, guys: Зразковий Читач рецензії в 2017 році – це людина без філологічної освіти. Людина-професіонал із будь-якої іншої сфери, крім філології чи й зовсім непрофесіонал, невизначеного віку, добре б, якби ще й невизначеної статі, але неодмінно власник/-ця акаунта в Facebook, Instagram чи Twitter. Чи краще всіх трьох. Людина, перед якою варто виглядати розумним (бо інакше вона тобі не повірить), але не занадто (бо вона роздратується й не дочитає до кінця твою офігенну рецензію).
Оці всі свої метафори, методології й локальні жартики (надто їх) краще приберегти для посиденьок за пивом із письменниками, критиками, однокурсниками й культурними менеджерами (так, із цими двома, з ким шановний критик кожного разу ходить на пиво). А Зразковим Читачам рецензій нашого часу треба що? Правильно, інформпривід. Чи радше контент-привід. Привід для репосту. Привід для цитати. Привід для фото з книжкою. Привід для відгуку на книжку – якщо прочитана рецензія таки спонукає її/його прочитати цю книжку. Чи бодай розділ із книжки. Чи бодай піврозділу.
Уявляти з себе Ортегу-і-Гассета й просвітителя мас легше (і приємніше, гвахаха), аніж намагатися влізти в шкуру Майка Йогансена і наочно й зрозуміло показати, як воно тут у нас все влаштовано, але можна спробувати. Так, лайки, репости й перегляди – то капітал навкололітературних онлайн-ресурсів. Так само, як і будь-яких інших онлайн-ресурсів. Дух часу, ну ви зрозуміли. Проте мета критики все ж трошки більш далекоглядна, аніж лайк і репост.
Мабуть, кожному критикові (який, як ми пам’ятаємо, просто письменник-невдаха) іноді хочеться побути Моцартом і потішитися з того, що його впізнають на вулицях, на події за його участю приходять «на ім’я», а його матеріали незмінно в топах за кількістю переглядів. Проте в одному наші високочолі могилянські викладачі точно були праві: слава критика – річ украй хистка. А от те, що рецензію таки прочитають, а після неї, можливо, навіть куплять і прочитають книжку, може докластися до значно вагоміших процесів. До розвитку українського книговидавництва, наприклад. До популяризації читання. До попиту на літературну критику. До вищих гонорарів…
Я прокидаюсь і підіймаю голову з клавіатури. Все ж треба намагатися спати трошки більше, ніж 4 години на добу. Намагаючись не думати про відбитки клавіш на своєму лобі (а вони там точно є), дивлюся у відкритий вордівський файл. Ctrl+A. І потім Backspace. Все-таки «пкуіолпоаьвдльмджвбмж» – не найкращий початок гарної рецензії. Хоча це цілком щиро. А, може, навіть проканало б як фішка авторського стилю.
