Прижиттєві записки літакцентівського читацького клубу

Я люблю анекдот про ідеальний газон – оцей, де «і так триста років». Щоразу асоціативно запускає міркування про британський роман. Добротний, витриманий, відшліфований, неперервний і розмаїтий. Про традицію зібрань у форматі клубу, що дозволяє однодумцям гуртуватися довкола будь-чого, хай і відверто божевільних штук (воно й цікавіше, зрештою). Про те, яких людей об’єднує подібний майданчик, чим він для них є і що з цього в перспективі може вийти.

Торік, на початку жовтня, відбулося перше засідання читацького клубу «ЛітАкценту», присвячене обговоренню «Шуму часу» Джуліана Барнза. Відтоді ми збираємося щомісяця. Дивовижно, як швидко (здається, уже на третій зустрічі) читклуб обріс ритуалами, привабив певні типи людей і став чимсь більшим, ніж вечірньою камерною дискусією про хороші книжки під гостинним дахом книгарні «Є» на Лисенка. Кожне зібрання запам’ятовується, вносить новий штрих до того, що згодом можна буде сміливо назвати традицією. Мабуть, позначка «рік» символізуватиме, що початковий етап її формування пройдено. Поки це ще магма, що кипить у колбі трансмутацій, готова прийняти в себе нові елементи – і, ймовірно, якийсь із них виявиться вирішальним для майбутньої структури.

Який ви учасник/ця читацького клубу “ЛітАкценту” (тест)

Певні сталі компоненти, втім, уже встигли виокремитися. Будень, 18:00, люди сходяться й розсідаються на розставлених колом стільцях. Після вступу модераторки відбувається знайомство: присутні, передаючи одне одному іграшку (вона щоразу інша й нею прикольно кидатися, коли слово переходить до наступного оратора), стисло відрекомендовуються, кажуть, чому прийшли, наскільки ознайомлені з текстом тощо. Уже на цьому етапі завсідницьке око ділить учасників читацького клубу на умовні типи – наразі їх одинадцять. Експресивних індивідів (часто це письменники, яких ніхто не знає) помічаєш одразу. Вони голосні, нав’язливі, запальні: часом настільки, що йдуть іще до початку засідання, а хто лишається, поривається декламувати власні опуси. Один такий пан завітав якось (ми саме запланували обговорення короткого списку «ЛітАкценту–2016»), із провокацією в голосі порозпитував, чи всі зазначені тексти ми читали й чи будуть присутні письменники, тоді демонстративно зауважив, що він – автор 20 книжок, після чого попрощався й пішов сваритися з касиром «Є» – чого, мовляв, якихось шмаркачів видають, а його нє. Інша категорія, що фігурує під кодовою назвою «індоарійці», доволі підступна. Це люди, що спершу нічим не зраджують своєї місії, та коли беруть слово – вас приголомшують розмах думки, велич чину, сила некерованого польоту у вічність. Політ цей важко перервати: по десяти хвилинах спічу зібрання сумнішає, утуплюється в телефони, модераторка нервує, єхидні старожили роблять фб-трансляцію з місця події, – а над усім цим пливе священне знання про Будду-українця, доцільність читання Рушді нащадками Адама і Єви й інші не менш захопливі речі. Є також мовчазний представник «грошовитої» професії: банкір, фінансист, айтішник. Після знайомства вони не говорять нічого й дві години сидять аніруш, уважно слухаючи, – екзотичний тип, надто на тлі двох попередньо згаданих. Трапляються випадкові люди, які забрідають під час дискусії, дрімають, читають газету, балакають по телефону й зникають так само раптово, як прийшли. Неодмінно присутня Безголоса Людина в Кутку. Це особа, що сидить не в загальному колі, а на дивані чи табуретці біля стелажа, пильно слухає, не відводячи очей від чергового промовця, і паралельно робить щось своє – наприклад, роззувається. Котрийсь із працівників книгарні «Є» (це також тип) флегматично фотографує засідання, вмикає / вимикає кондиціонер, приносить спраглим каву.

Найбільшу групу становлять усе ж ті, хто книжку читав (не обов’язково повністю) і хоче про неї поговорити. Присутні гуманітарії поділяються на фахівців і студентів. Перші – це кістяк читклубу: критики, редактори, перекладачі, кандидати наук і проча наволоч, які приходять не так задля обговорюваної книжки, як для того, щоб потусити з собі подібними. Іноді вони забувають, що не всім відвідувачам комфортно в товаристві парадигм і дискурсів, – це не навмисне, повірте, як і наліт професійного цинізму. Безнадійні істоти, коротше. Студенти-гуманітарії здебільшого мовчать: або уважно слухають, або нудяться, або конспектують так завзято, що серце тішиться: хоча б хтось матиме з цього дійства практичну користь. Що ж до щирих, добросовісних книголюбів, не травмованих гуманітарною освітою, вирізняємо дві категорії: читач пересічний і читач зі сформованим смаком й уподобаннями. Перші сприймають текст і дискусію емоційно, із захватом слухають промовців, самі рідко наважуються говорити; другі ж займають критичну позицію, ставлять розумні запитання, пропонують несподівані ракурси сприйняття і збагачують процес власним професійним досвідом із певної сфери. Пам’ятаю, на Барнза до нас завітав музикознавець – розповідав довго і цікаво. Ну, й останній тип, найвеселіший. Це мужчина з гуманітарного академічного кола, якому пофіг на предмет обговорення: він приходить, щоб зав’язати романтичне знайомство з розумними жінками, що виходить вельми незграбно, – правдивий ходячий мем. Утім, його можна зрозуміти: сапіосексуальність нині в моді. Reading is sexy, про це ще казав незабутній містер Дарсі.

Окрім того, літакцентівський читклуб має власне прокляття (а це солідно й цілком у британському стилі): не щоразу, але в більшості випадків, коли ми засідаємо, щось стається, на кшталт апокаліптичної грози, мегаожеледиці чи обрання нинішнього президента США. Також завше відбувається афтерпаті – продовження спілкування у найближчому пабі, де, можливо, колись повісять меморіальну табличку, якщо ми остаточно не обриднемо зсовуванням столів і нестримним реготом. До речі, із кількома любителями й любительками літератури, що завітали на дискусію про конкретну книжку (бо зазвичай люди приходять саме на певний текст / автора, за будь-якої погоди), постійні учасники клубу заприятелювали, нині ми радо зустрічаємося й на інших культурних заходах, упізнаючи одне одного, наче спільники, члени таємного товариства. Як показує практика, читання притягує і тих, кому просто хочеться поговорити чи послухати, розповісти про наболіле, хай і зовсім не дотичне до літератури (наприклад, якось ми чули про рейдерське захоплення під’їзду в контексті «Сатанинських віршів», тут є про що подумати:). До слова, надзвичайно приємно, що Володимир-Волинський перейняв естафету читацьких зібрань у книгарні «Є» – чим не взірець для інших міст? Та головне, що читацький клуб (наш, приміром, має неофіційну назву «Нічого святого») – це середовище, де народжуються сюжети. А чого ще бажати книголюбам і (потенційним) письменникам?