«До глибокого розуміння мене — Валер’яна Поліщука — Україна доросте через двадцять років. Кажу це сьогодні, на початку 1929 року, коли літературна творчість наша масово росте, але з боку форм масово регресує. Я ж регресувати не збираюсь», — так писала людина, яка придумала собі псевдонім «Філософ з головою хлопчика» і постійно дратувала критиків і владників, у січні 1929-го. Україну через 20 років він не побачив, та й дивитися не було на що. Сьогодні, через 120 років після народження Валер’яна Поліщука, настав час перевірити, чи доросла Україна до його розуміння.
Критик Володимир Коряк ще 1921 року в статті «Етапи» (це вже в української радянської літератури чотирьох літ від народження були етапи!) назвав Валер’яна Поліщука Гомером Революції, не тільки за його творчість, а й за його літературну діяльність у часи громадянської війни (для Коряка збірник «Гроно» (1920) віддає «не геть пережитими націоналістичними нотками»). Після виходу трьох чисел журналу «Авангард» восени 1929 року Поліщука звинуватили в хуліганстві і порнографії, він мусив опублікувати покаянного листа в газеті «Комуніст». За ці вісім років — будемо вважати, повних — письменник видав 27 книжок!!! І це без перевидань і без перекладів. Вірші, поеми, твори для дітей, полемічні й теоретичні тексти, бризки мислі й творчості, стежки думок і алегорії людини, яку життя приперчило.
Про Поліщука не напишеш у стилі «Десять невідомих фактів із біографії» абощо. Печаль у тому, що невідома і його біографія, і — за великим рахунком — його творчість. Тому пропоную вам десять найцікавіших історій і фактів із його життя і творчості його власними словами, бо переказувати Філософа з головою хлопчика — невдячна справа. Ці історії трохи пояснять, чому «в житті краще бути настирливо прикрим сахарином, аніж солодкою тягнучкою», як він уважав.
Російська мова й супрематизм
Валер’ян Поліщук народився в простій селянській родині на Волині, в селі Більче Дубенського повіту, тобто в Російській імперії. До школи його віддали в сусіднє село Малів. Школа дала хлопцеві багато, насамперед він став запоєм читати.
«Я читав про бідного хлопчика Вана-китайчонка, про планети, вчив байки Крилова, такі трудні, бо я їх мало розумів: “Увидя, что мужик, трудяся над дугами, их прибыльно сбывает с рук”, — що воно значить, як це “увидя”, як можна збивати з рук якесь “прибыльно”, коли збивати можна батогом молоду гречку чи коноплі, киями яблука в діда Антона. Звичайно, байка не вивчена і тебе залишають од компанії самого в зачиненому класі вчити її. Як я плакав, як я заходився, аж поки не пускали».
Саме завдяки книжкам Поліщук великою мірою прийшов до розуміння авангарду. Угруповання «Авангард», яке об’єднувало літераторів і митців, він організував 1926 року, а сам став авангардистом, ще коли й читати не вмів.
«Книжки я дуже любив. Ще в ранньому дитинстві я любив пісенника, який був у мами. Вона вміла трохи читати, але не вміла писати зовсім. […]
Бувало, я візьму пісенника, найду по формі сторінку з потрібною піснею і прохаю співати. Там були найбезневинніші малюнки чорним. Одного я особливо боявся, виключно через розполіг чорних і білих плям, не вважаючи на те, що зміст там був такий: при місяці парубок з дівчиною лагідненько собі милуються. Мені були цікаві чи вражали фарби, плями і їх розміщення — вони й давали відповідну емоцію, а не зміст.
Того малюнка я завжди старався обходити, не розкриваючи тих сторінок. Тепер я через те саме визнаю супрематизм у малярстві особливо щиро».
Математика й поезія
В українській поезії Валер’ян Поліщук започаткував новий напрям — конструктивний динамізм, та так і залишився його одиноким представником. Особливо яскраво конструктивний динамізм реалізовано у збірці віршів «Металевий тембр» — це справжній гімн архітектурі і машині. Обидві зачаровували Валер’яна з дитинства.
Машина справляла на нього враження таємного дива. Хлочик годинами біля них сидів, стежив за їх роботою, аж поки йому в молотилці не розчавило руку — він так уважно дивився, як працюють машини у млині, що забувся про все на світі і про себе теж. Руку вдалося врятувати завдяки наполегливості люблячих батьків і допомозі фельдшера: «Фершал мав гостинця — гуску, і матиме завжди мою подяку за те, що врятував мене чи од смерті, чи од жебрацтва — і зараз я цією рукою пишу всі свої твори і навіть б’ю декого, коли вривається терпець».
«Математика мене вражала своєю логікою і послідовністю в житті. […] Я завжди брався до найтрудніших задач, поперед усіх самотужки вивчав теореми й придумував докази та рішення і, навіть готуючись до конкурсних іспитів у вищу архітектурну школу, без допомоги розбирався в початках вищої математики. Я серед труднощів завдання з геометрії вирішував “в умі” […]. Теореми доказував, не дивлячись на чертеж. […] Архітектура мене захоплювала найбільше тим, що тут повинна бути гармонія межи мистецтвом і математикою у найбільш показовому вигляді. Не штука намалювати гарну вежу на папері, а ти збуду її так, щоб вона не розвалилась, а міцно стояла, підіпри красу математикою — ось справжнє мистецтво.
В силу різних обставин я архітектуру зрадив, бо більше і таємніше любив поезію, але конструктивного принципу ніколи не зраджу, пам’ятаючи слова Канта, що в речах та явищах є стільки істини, скільки в них математики. І в поезії я увесь час дошукуюся тієї внутрішньої математики».
Босота й революція
Та попервах архітектура без зусиль брала гору: влітку 1917 року випускник Катеринославської чоловічої гімназії Валер’ян Поліщук вступив до Петроградського інституту цивільних інженерів — так красиво тоді називався інженерно-будівельний виш. Звідки у селянської дитини, заради гімназії якої батько продав корову й шмат землі, гроші? А нізвідки. Продавати на вищу освіту вже не було чого.
«Перші два тижні ходив по музеях і галереях, а потім, коли не лишилося ні копійки, почав шукати роботи. Роботи немає, і от я ще зі своїм товаришем-студентом попадаємо в артіль грузчиків на морську пристань на Канонерський острів. Цілий день тягаєш швелі (шпали), а ввечері в інститут. Там попрацюєш до 11–12-ї год. ночі, коли є сила — йдеш додому, а немає — на чертьожному столі засинаєш, а на ранок знову на край міста з босотвою вигружати англійський пароплав “Ціцеро”. У спільному казані зваримо якоїсь юшки ми, портова голота, поїмо та з матюками, ну, одні — травити лебедкою бруси, а ми — тягати їх у штабеля. Найтяжче було возити тачкою дрова. Ті, що тачку возять, так і звалися каторжниками. Спину ломить, руки в мозолях, попідтікають кров’ю, а ввечері розламанаий ідеш-таки в чертьожку. А там панки шиплять на діяльність Совєта. Звичайно, загнеш їм, — я й був єдиним більшовиком для них в інституті».
Панки й більшовик — це класове протистояння. Насправді ще в Катеринославі Валер’ян Поліщук потрапив у марксівський гурток українських соціал-демократів, що його вів Ісаак Мазепа, згодом міністр внутрішніх справ в уряді Директорії. Та от грянув Лютневий переворот у Петрограді, і почалася політично-ромадська діяльність Поліщука. «З революцією моє селянське походження кинуло мене в ряди українських есерів», — писав він. Валер’ян із товаришами-гімназистами почав організовувати український молодіжний рух, його обрали першим головою Юнацької Спілки на Катеринославщині.
Жовтневий переворот він зустрів у Петрограді свідомим есером. «Пам’ятаю, перед самим Великим Жовтнем хтось повів мене на районовий мітинг кадетів. Рисс — є такий кадет, журналіст — розпинався: “Россия пала!” Якийсь товстопузий банковець собі крізь сльози декламував про загибель культури, гукаючи до спасителя Корнілова. І от я не витримав і собі виліз на трибуну.
— Я — представник визволеного українського народу!
— Браво, браво! (думали, мабуть, свій).
— Але ми кажемо, що корніловщину і керенщину треба роздушити… Вони не дають Україні вільно самовизначитися…
Піднявся страшний галас. Як мене там не били, не знаю. Думаю, що ліберальна буржуазія тоді ще не могла піти на таке брудне діло, адже ж вони були за волю слова».
Поліщук був свідком жовтневого перевороту в Пітері. Та «коли Центральна Рада ув’язалася у війну з більшовиками, мої національні струни голосно забриніли. Я поїхав на Вкраїну, щоб там на місці брати участь у революції».
На батьківщині Поліщука обрали головою Боремельського волосного земельного комітету. Під час гетьманщини йому довелося тікати від арешту в Київ, а потім від голоду — на Полтавщину. Дізнавшись про повстання Директорії, Поліщук вступив до Чорноморського коша, який стояв тоді у Ворзелі під Києвом. Там він був секретарем Микити Шаповала в адміністративному відділі, а коли встановилася влада Директорії, повернувся до Катеринослава. Працював у редакціях, брав участь у повстанському рухові проти денікінщини. Поліщука арештувала денікінська контррозвідка, але він зумів утекти з-під арешту і добрався аж у Румунію. Там його арештувала спершу жандармерія, а потім сігуранца. Визволили юнака представники місії УНР — помили, нагодували, дали пальто, грошей і як хорунжого відрядили до Варшави. На кордоні його арештували поляки, потримали добу і відпустили.
Поліщук завернув на Волинь провідати батьків, у Дубно його знову заарештували і відвезли батькам на поруки. «Це було в січні 1920 р. Я не мав права виїздити за межі волости, через день повинен був заявлятися в Боремель на пост жандармів. А це за десять верстов од Більча та назад десять — та й товчися цілий день. Так я промучився півтора місяця, день удома сиджу, а день по завірюсі та холоді на явку. Бідний батько мусив возити. Іноді з болем казав: “Ніяк я, сину, од тебе не можу відчепитися. Найбільше з тобою було і є мороки”. Нарешті мене інтернували в концентраційний петлюрівський табір у Рівне».
Нарешті український письменник!
У концтаборі погано годували, інтерновані тисячами вмирали від тифу. Поліщук правдами й неправдами звідти вирвався і через Варшаву подався до Кам’янця-Подільського, де вступив в університет. Коли місто зайняли більшовики, він на третій же день рушив на Київ, одразу почав збирати довкола себе людей і незабаром заклав групу і збірник «Гроно».
«Бувало, щодня наш гурт, чоловіка з 15, коло обіда збирається в Сельбудинку в “гроністській” кімнаті редакції і, поїдаючи “шрапнель” — ячну кашу без нічого (тут була столовка, де нам давали позачергово обіди) та хлебчучи пшоняний крупник, ми висували лозунги синтезу між індивідуумом та колективом, мистецтва для життя і зачитували та критикували свої твори. […] Тоді вийшла моя перша книжка віршів “Сонячна міць”. Вона вийшла саме в той день, коли я довідався про трагічну смерть брата: думав, що збожеволію». Поліщук поїхав у Катеринослав, але могилу брата ніхто показати вже не міг.
«Як я бідував у Катеринославі тоді, та і всі ми, — про це є що розповісти. Їли ми юшку, де плавало кілька галушок. Купить було ні за що. У місто заглянула холера. Проте я з Єфремовим тягнули “Вир революції”, — він правив коректу, я випускав, сам перевозив тачкою синій цукровий папір, на якому було надруковано “Вир”, містив Нарбутівські кліше, що набрав у Києві, а Підмогильний передруковував на машинці нечитабельні тексти, бо збірник набирали учні друкшколи і не могли інакше розібратися. Паралельно я випускав книжку “Вибухи сили” тиражем 200 примірників.
Ходив я в штанях із мішка, подертих по саме неможливе, відпустив бороду, яка тягнулася на шиї з розхристаної брудної сорочки. Босий і без шапки, я, мабуть, мав вигляд дуже мальовничий, бо, коли мене зрідка зустрічали мої товариші по Катеринославській першій гімназії, вони мене або не впізнавали, або з подивом запитували, чим я займаюсь, і я, свідомий своєї гідности, відповідав: “Я — український письменник”. Мабуть, бльше дискредитувати в їхніх очах українську літературу більше вже ніхто не міг».
Гей-клуб, нездорова еротика й веганство
Валер’ян Поліщук — один із перших трьох письменників, кого наприкінці 1924 року випустили за кордон представляти українську радянську літературу. Компанію ййому складали Павло Тичина й Олесь Досвітній, всі троє — представники Спілки пролетарських письменників «Гарт», якій протегувало чимало партійців, переважно колишніх есерів (у середині 1920-х вони мали потужний вплив у КП(б)У). Досвітній залишив про ту поїздку один нарис, Тичина — нічого, і тільки завдяки Поліщук щедро поділився враженнями з читачами, рідними і нащадками.
У капіталістичну Європу радянська делегація потрапила через Ригу — пливли Балтійським морем у Німеччину, бо Польща не дала віз! У Берліні письменники познайомилися з комуністами, Йоганнесом Бехером і українськими емігрантами. Та Поліщукові цього було мало, і він пішов шукати контрастів.
«Шлявся кілька день по кафе, щоб спостерігати буржуазію в різних виглядах. Фу, яка гадость. Наприклад, на Нюрнберг-штрассе кафе, де хлопці продають себе, щоб усяякі рила займались педерастією. Хлопці напудрені, жіночі рухи, потім жінки з жінками… В мене морда нічого, то й на мене з вожделінням поглядали, хотілось всіх їх бити, щелепи розвертати, але сиди й чемно пий чорну каву. Ве! Потім де одні проститутки й ті, що заходять їх купувати. Цілою чередою йдуть. Далі страшенна жалость до тих бідних дівчат, яка кожна хотіла б вийти заміж, тихо пожити, не голодувати, не мучитись на випадкових брудних заробітках. А тут накурено, аж очі їсть, подачка вином. Тичиноза, звичайно, боїться зайти й побачити й нічого не знає. Був у кафе біргерів. Насуплені й тупі сидять, чавкають та тягнуть пиво. А морди які!
Новий 1925 рік українська трійця зустріла в Празі в товаристві празьких авангардистів, що утворили групу «Деветсил», а її лідер, поет Вітезслав Незвал, щойно вступив у Комуністичну партію.
«Познайомились втрьох з групою чеських письменників “Дев’ять сил”. Вони кажуть, що вони комуністи й пролетпоети. Але така розкладена й несвіжа публіка, такі непевні для пролетаріату, що що наш совслужбовець твердіший од них у сто разів. Учора на вечорі Пролеткульта, де зустрічали Новий рік, було стільки всякої нездорової еротики, властиво, непролетарської (правда, були й дуже міцні речі), що мені було неприємно. А може, вони й по-своєму мають рацію. Тут всюди таке блядство, що, мабуть, це їм здається невинністю. З “дев’ятьсилівцями”, звичайно, прийшлось п’янствувати, бо тут вдома не зустрічаються, а все в кафе. Вони в цій обстановці богеми декламували свої вірші і то найкращі, як от Незвал чи Тайге».
Прага Поліщукові не сподобалася, всі надії він покладав на Париж: «Коли й він гімно, то з радянських республік коли й поїду куди, то тільки на схід». Проте Париж не розчарував! З нього Поліщук писав дружині: «Пишу тобі з чудової столиці світу, мого любого (вже мого, бачиш?) Парижа. Це, здається, єдине місце в Західній Європі, де я можу жити, не скучати, почувати себе веселим, бадьорим і любити всіх і вся, крім буржуазії, яка тут, як і всюди, але в рухах м’якша і лагідніша, і ритмічніша, щоб бути більш через те саме й жорстокою. Французи мені прямо до серця йдуть. Така чудесна нація, весела. Йде й свище, робить і співає, їсть і компліменти до печені додає та присипає перчиком словечок. Цілу зиму в Парижі квіти і мій укоханий салат. Ти розумієш, я зараз їм салат, щодня дві миски. Пригадуєш, що я не хотів їсти м’яса в Померках без салату? Так я тепер їм».
«Побачимо ще, чий буде верх!»
І тут несподівано обіцяна десятка закінчується. Рахуйте: російська мова, супрематизм, математика, поезія, босота, революція, український письменник, гей-клуб, нездорова еротика, веганство.
Однак історії-то не закінчилися! Про міцну дружбу і таку саму палку вражду з Миколою Хвильовим, про велике серце та взаємну любов із сестрами Йолкою і Лічкою Конухес, про втечу з денікінської контррозвідки, про конфлікт з Іваном Огієнком у Кам’янці-Подільському, про холеру в Катеринославі і Валер’яна Підмогильного, про роман із Роною Черняхівською, чий батько був проти зятя-більшовика, про 200 крон, цапнутих у мадам Коллонтай в Осло, про те як книжку «До серця Азії» двічі набирали і розсипали верстку через те, що вона націоналістична, про Леніна і поцілунок у голу грудь, про джаз-банд і фокстрот, про слово «назадники», придумане Поліщуком, про його вміння будь-яку ситуацію спостерігати збоку оком сторонньої людини, про біляву фрекен і фатальне питання до товариша Сталіна, про поему «Дума про Бармашиха», яку РАТАУ розсилало телеграфом для публікації в усіх газетах України, а сам автор її цінував украй невисоко, і про поему «Ньютон», яку Поліщук читав на літературній вечірці і в паузах між розділами було чути, як літають мухи, цигарки загасли у слухачів між пальцями, а після читання ще десять хвилин стояла тиша.
24 квітня 1927 року Валер’ян Поліщук записав у щоденнику: «Цікаво аж мені самому, як це так сталося, що в мене з нашим суспільством уже третій рік розлад і війна. До чого ж запекла війна, прокляття крізь заціплені зуби, духовна ізоляція, нерідко й голодування мої і сім’ї. І все ж чорта з два, щоб щоб я скорився, коли воно — це суспільство — помиляється у формах поступу. А може, то я для цього суспільства нееластичний у вислові культурних форм? Може, воно шукає собі більш посередніх виразників, більш поміркованих пророків? Може, йому треба літературного Дантона, а не Бабефа? Може, я задалеко рвонувся і воно — суспільство — мене хоче віжками стиснути, загнуздавши?
Невже для того, щоб ватажкувати масою в літературі, мені разом із життям треба відступити назад після доби воєнного комунізму? Ніколи! Хай краще зменшити вплив сьогодні, але дальше впливати в майбутньому, ніж піддавшись, робитись приступним… Побачимо ще, чий буде верх!»
