Цьогорічний Міжнародний конгрес ПЕН-центру, що відбувся у Львові, став нагодою українцям ближче познайомитися з письменниками, представниками ПЕН-центрів багатьох країн. Один із учасників Конгресу — французький письменник, віце-президент ПЕН-центру Франції Малік Діарра (Malick Diarra). В інтерв’ю для «ЛітАкценту» спілкувались про виклики й цілі Конгресу, світогляд і творчість письменника, розуміння своєї ідентичності сенегальцями, співвітчизниками Маліка Діарра.
Малік Діарра (Malick Diarra) – французький письменник, виходець із Сенегалу, країни в Західній Африці. Дитиною його було викрадено й віддано в рабство. Цей досвід відобразився у першій книжці автора – «L’Enfant de Balacoss» («Дитя з Балакоссу», 2002). Також Малік Діарра є автором книжок «Échos d’un regard lointain» («Відлуння байдужого погляду», 2006), «Le Chemin de l’oublieux» («Шлях непам’ятущих», 2009), «La rébellion des silences» («Повстання мовчання», 2009), «Échos d’un regard impalpable» («Відлуння неосяжного погляду», 2010), «Le poème de Saint-Louis du Sénégal» («Поема про Сен-Луїз у Сенегалі», 2012) У своїх текстах Малік Діарра намагається донести до читача цінність свободи думки та слова, толерантності та розуміння своєї історії.
– Ви вперше в Україні? Які ваші очікування від цьогорічного конгресу ПЕН-клубу?
– Так, я вперше в Україні, але вже вчетверте чи вп’яте є учасником Міжнародного ПЕН-Конгресу. З ПЕН-центром Франції ми приїхали висловити підтримку українським письменникам.
Мені подобається, що цьогорічний ПЕН-конгрес відбувається у Львові, бо Львів – це історичний, культурний, релігійний та інтелектуальний осередок України.
– Ви за професією механік. Що спонукало вас стати письменником?
– Це правда, що за освітою я механік, і я сам обрав цей фах. Мій батько також був механік. І я хотів працювати механіком. Але водночас завжди знав, що хочу писати.
Зрештою, робітника та інтелектуала поєднує раціональне мислення. Річ у тім, що я належу до суспільства, яке мислить переважно ірраціонально. Африканське суспільство дуже емоційне. Емоція бере гору над логікою та виваженістю. Натомість у Європі, зокрема у Франції, суспільство раціональне, розум домінує над емоціями.
– Ви хотіли писати для французів чи для сенегальців?
– Я прагнув писати в Сенегалі для африканського суспільства. І почав писати ще в Африці. Стати письменником не було моєю мрією, я думав лише про те, що Бог кожному дає свідомість, розум, і це потрібно розвивати. Це вибір кожного − наскільки він хоче бути свідомим. Людина має бути освіченою, мусить навчатись. Освічену людину поважають, і вона вчиться поважати інших, їй легше зробити правильний вибір між добром і злом.
– Ви здобули освіту ще в Африці?
– Так, я навчався вдома. Дім та сім’я – це перша і найважливіша освіта, яка здобувається. Освіта − це мати, батько й оточення. Батьки виховують. Школа дає лише знання. Коли ти бачиш, що батько читає, мати читає − тобі також хочеться читати, брати з них приклад. Ти бачиш цю їхню звичку й виробляєш таку саму.
– У своїх творах ви часто звертаєтесь до минулого − власного та колективного. У вашій першій книжці «Дитя з Балакоссу» («L’Enfant de Balacoss») ви описуєте себе в дитинстві. Вам було шість років, коли вас викрали й ви були рабом у Мавританії. Що вам допомогло пережити цю драму і що змінилось у вас через цей досвід?
– Справді, «Дитя з Балакоссу» — автобіографічна книжка. Я жив у пустелі чотири роки й утік із рабства, коли мені було десять. У рабстві я завжди згадував свою матір. Подумки повсякчас був із нею. Зв’язок із матір’ю дуже сильний. Мама носить нас у собі дев’ять місяців, народжує, годує, колисає, захищає, допоки не стаємо дорослими. Мати – це захист. Наймасштабніший. Спогад про матір давав мені силу, і це мене зміцнювало, давало мені надію. Понад те, я вважаю, що мати, ніби нитками, в’яже долю дитини. Батько − це господар, годувальник, який дбає про наші потреби. Істинна сила – це любов матері, яка дає ґрунт під ногами.
Досвід рабства суттєво змінив мене. Я став сильним, загартувався мій характер, у мені виріс певний стержень. Дитиною я був примхливим, пещеним, після пережитих подій став набагато серйознішим. Всю лють і все зло, що були в мені тоді, я вилив у першій книжці.
– Які ще теми ви висвітлюєте у своїх книжках? Які проблеми порушуєте?
– У моїй другій книжці «Шлях непам’ятущих» («Le chemin d’oublieux») я говорю про байдужість та невміння засвоювати уроки історії, про невміння визнати допомогу іншого чи бути вдячним за певний урок.
Третя книжка «Повстання мовчання» («La rébellion des silences») — про мовчання, яке «говорить». Тут описано речі, які певним чином «промовляють», зберігаючи тишу. І в центрі цього всього — людина, яка може змінити хід речей навіть своїми рефлексіями.
Мовчання здатне говорити через нас, через наші думки. Потрібно вміти дослухатися. Навіть пізнати історію, минуле можна споглядаючи тишу. Наприклад, коли ти приходиш на кладовище до прадіда, прабабці, яких не знав, але рефлексія про них творить місток до знайомства з ними. У тиші щось живе, і вона спілкується з нами. Наша інтуїція дозволяє зрозуміти це. Буває так, що, прокинувшись одного ранку, людина відчуває, що її гризе неспокій. Пізніше вона дізнається, що того дня загинув її друг. І тут ідеться про інтуїцію, здатність передбачати.
– Мені здається, ваш роман «La rébellion des silences» несе меседж, який перегукується з цьогорічною темою Міжнародного ПЕН-конгресу. Велику увагу цього Конгресу приділено ув’язненню Олега Сенцова. Навіть якщо ув’язнені мовчать, це мовчання містить у собі слова, сенс яких люди розуміють і підтримують .
– Так, саме так. Мовчання Сенцова кричить, це правда. Це повторення репресій, які відбувались у минулі століття в Росії, коли людей відсилали на Сибір. Деяким людям невигідно, щоб звучала правда. Через це вбита Анна Політковська, через це сидить у в’язниці Олег Сенцов.
– Що спонукало вас написати вашу найновішу книжку «Поема про Сен-Луїз у Сенегалі» («Le poème de Saint-Louis du Sénégal»)? Ідеться ж про ваше рідне місто?
– Був час, коли французи, британці, голландці колонізували території Африки. Тоді історію цього континенту писали ці народи, але народи Африки мали власну історію ще до початку колонізації. Книжка розповідає про три періоди в історії ще до зведення на острові Ндар (Ndar) міста Сен-Луїз у 1659 році, коли почалось проникнення іноземців і загарбання територій Африки. У цій роботі я проливаю світло на фатальні події, які відбувалися в період між 869 роком та 1659 роком, і які тривалий час були замовчуваними. (довідка: У 1659 році територія Сенегалу стала базою для колонізації всієї Західної Африки, у 1946 році Сенегал отримав статус заморської території Франції, а його населення отримало цивільні права. Офіційно незалежність держави проголошено 20 червня 1960 року).
– Як, на вашу думку, на прикладі вашого народу, знання історії може змінити ментальність людей?
– Мислити про історію потрібно з дистанції, щоб оцінювати її об’єктивно. Колонізатори запровадили не тільки негативний досвід, а й позитивний, але помітити це можна лише з дистанції, через переосмислення, і для цього потрібен час.
– Вашу першу книжку «Дитя з Балакоссу» («L’Enfant de Balacoss») не опублікували в Сенегалі. І видали аж через 16 років у Франції. Чому видавництво відмовилось опублікувати книгу на батьківщині?
– Книжку не опублікували на моїй батьківщині, бо суспільство сенегальців є категоричним: якщо ти робітник, то твою книгу не опублікують. Якщо ти робітник, то йди працювати на заводі, а не писати книжки.
– Якщо так, то чи не хотіли здобути освіту в університеті?
– Я не здобував освіту в університеті. Я приділяв час самоосвіті, постійно розвивався, вчився. Працював механіком. Зараз, коли я є віце-президентом ПЕН-центру Франції, буває, що люди з дипломами, професори з університетів не можуть зрозуміти, чим я займаюся, про що говорю. Тому я вважаю, що головне – це не диплом, а те, що ти тримаєш у голові. Бо ж часто буває, що хтось закінчив університет, отримав диплом, але в голові у нього порожньо.
– Чи змінилось усе-таки мислення сенегальців за ці роки?
– Я пишу тільки правду і зображую дух часу. Молоде покоління є більш відкритим до нових поглядів, зміни мислення. Воно може зрозуміти і прийняти більше речей, ніж старші покоління. Деякі речі можуть змінитись, але я не знаю, чи моє покоління буде готове прийняти той факт, що живе у брехні. Мої однолітки й старші люди не готові зректися своїх цінностей, для них таке зречення означає зраду своїх поглядів, того, чим вони жили завжди.
– Ви сповідуєте іслам, при цьому живете у Франції з християнським бекґраундом, а ваша дружина сповідує римо-католицизм. Чи є для вас важливою тема релігійної толерантності?
– Справжні мусульмани завжди толерантні. В Європу мусульмани прийшли з Іраку й живуть у різних її частинах. Моя дружина − християнка, і вона ходить до церкви. Я до мечеті не ходжу. На мою думку, мечеть — це ніби політична партія, яка не прищеплює цінностей. Бог − тут, він є повсюди. Понад те, релігія − це справа особиста. Це тільки між тобою і Богом. Не потрібно ходити до церкви тільки тому, щоб інші бачили, що ти ходиш до церкви. Коли ти ще дитина, тебе виховують батьки, водять у мечеть, вчать віри. Але коли тобі виповнюється 18 років, ти сам робиш вибір − потрібно тобі це чи ні.
– Над якою книжкою ви працюєте зараз? Про що вона?
– Зараз я працюю над книжкою про Жуля Верна. Я побачив його фотографію і захотів написати про нього. Жуль Верн − неймовірна особистість, талановитий письменник, який написав понад сотню творів. Нам належить його багата творча спадщина — романи, повісті, п’єси, поезії, есеї. І я подумки веду діалог із ним, дивуючись, як він міг написати стільки книжок на такі широкі теми.
– Яке вміння, на ваш погляд, для письменника є головним?
– Найважливіше для письменника − це вміти дивуватися. Момент здивування дає силу і натхнення писати. Головне – навчитися спостерігати й помічати речі, які дивували б, змушували б замислюватись про новий бік звичного і рефлексувати над ним. Це насправді здатність виходити за рамки свого звичайного буденного мислення. Якщо ти письменник, ти мусиш цьому вчитись.
Спілкувалась Оксана Радзіховська.
Інтерв’ю зроблено в рамках Школи літературної журналістики за підтримки Львівського медіафоруму та 83-го Міжнародного ПЕН-Конгресу.
Оксана Радзіховська (1996р.) народилась у м. Червоноград, Львівська обл. Студентка Києво-Могилянської академії, спеціальність - теорія, історія літератури та компаративістика.
