Олесь, чоловік Божий

 

Цьогоріч Олесеві Ульяненку виповнилося б п’ятдесят п’ять. Сім років, як немає непересічного письменника й такої ж непересічної людини, – і скільки всього сталося за цей час, скільки змінилося. Чимало явищ прочитуються й осмислюються нині в принципово новому світлі, бо ж питання «що ми наразі маємо? що особливого можемо запропонувати? як поєднати ці два пункти для максимального ефекту?» нагальні, звісно, не тільки для культурної сфери. Інтердициплінарність і зокрема перетин мистецтв у поміч: починаємо з літератури, залучаємо кінематограф, формуємо смак, впливаємо на інформаційне поле. І, можливо, зрушуємо щось вище.

Отже, Ульяненко. Ще в травні під час Книжкового Арсеналу відбулася презентація перевидання чотирьох його повістей під новою (і, треба сказати, прекрасною) обкладинкою: «Там, де Південь», видавництво «Люта справа». Також публіці представили проекти фільмів – три екранізації («Дикі коні» Володимира Тихого, «Серафима» Марисі Нікітюк, «Наказ» Юрія Марушевського) та документальну стрічку про письменника «Олесь Ульяненко: без цензури» (режисерка – Юлія Шашкова, продюсери – Володимир Тихий, Мирослав Слабошпицький). Нові погляди, нові інтерпретації, нові смисли. І це, сподіваюся, натхненний початок, що заохотить до перепрочитання Ульяненка на різних рівнях і різними мовами вираження. Адже в його доробку чого тільки не знайдеш. Тут й інтимна урбаністика (ульяненківський Київ заслуговує на окрему увагу), і потужний детективний елемент, і містичний горор, і бридка «чорнуха», і насущні проблеми суспільства, і часто все це воднораз, грубо й поетично.

Загальне місце – погляд Ульяненка зосереджений на суспільних низах. Це так, та оповідач, утім, ніколи не ставиться до них зверхньо, не вважає себе кращим. Він поряд із ними – хіба час від часу позирає вгору, тоскно розглядаючи зоряні скупчення з дна помийної ями. Бо ж небо – воно для всіх.

Світ Ульяненкових текстів трирівневий, у християнських координатах. Нижній поверх, звісно, заселений найгустіше. Це сліпа, розбурхана стихія життя, що нездоланно вабить численними спокусами. Воно, мов, гідра, відкушує голови самому собі, одразу народжуючи потвор на зміну, і небезпечно підходити надто близько, тим паче – цілковито занурюватися: треба бути сильною, рішучою істотою, дужою насамперед фізично, слухатися первісних інстинктів, не підводити очей високо. Заслабких воно пожирає, пережовуючи разом із кістками, як-от Ірку Уварову («Там, де Південь»), змінюючи витончену дівчину під себе, зовні (її обливають кислотою через ревнощі). Балансує на допустимій відстані, мов на драбині, яка є умовним другим поверхом, персонаж, чия точка зору в оповіді переважає. Він поривається вгору, але втриматися там не здатен: бігає східцями туди-сюди й найчастіше зривається, падаючи у вічно голодну роззявлену пащу. Його позиція дозволяє маневри і дає можливість побути в ролі стороннього спостерігача, на відміну від тих, хто борсається внизу, а отже – абстрагуватися від стихії, зафіксувати її й осмислити. Не випадково це художник, письменник чи людина, яка тонко відчуває світ – через літературу, наприклад, і Святе Письмо як її абсолютний вияв. У фіналі він помирає або їде, ми бачимо персонажа у гаморі вокзалу – тудухкотіння потяга дасть перевести подих до наступної зупинки. А нагорі, куди пробитися так важко, мешкає характерний герой – такий собі «чоловік Божий» в ульяненківському варіанті. І, здається мені, автор сам прекрасно підійшов би на цю роль у кіноадаптації, якби. Це людина, яка зневажає матеріальні цінності (на противагу до двох вищезгаданих типажів), живучи у злиднях, але по правді – власній, внутрішній, пізнаній від Бога. Часто це дивак, безхатько, який виринає нізвідки, але знає все незбагненним інтуїтивним чуттям – приміром, підказує, як знайти убивцю («Дофін сатани»). Він є знаряддям у Божих руках і не відмовляє спраглим, що приходять по ковток істини, – та в нього рідко затримуються, бо насолоди тягнуть униз: «Я молодий, я хочу жити, щасливо жити, як у кіно», – жаліється Андрій у «Знакові Саваофа». Найповнокровніший персонаж такого типу – Лаврентій із того ж тексту, із темпераментом старозавітного пророка і євангельською любов’ю до ближнього. Останнє, втім, не поширюється на служителів Московського патріархату, що використовують Ім’я Господнє для зміцнення своєї земної влади. А влада й воля, здається, і визначають полюси Ульяненкової драбини цінностей і світів.

Власне, ствердження й утримання влади – силою, сексом, примноженням статків – суть першого й основного зрізу, потужний, безжальний вир із дикими законами, що стимулює жагу до життя, примножує страждання і перекриває шлях до волі. Найглибше, мабуть, у нього занурює повість «Там, де Південь» (торік опублікована чеською мовою, тріумф Ульяненкового стилю) – спекотне місто гріхів, розкішна м’ясоїдна квітка із трупним запахом; «персонажа-святого», до речі, тут немає, та й не може бути. Диктат владних взаємин мучить персонажа, який жадає правдивої близькості з коханою жінкою, напевне сам цього не усвідомлюючи, – не прийнятого у спільноті зв’язку «я тебе трахаю ¬– ти моя самиця», що закріплює статус і позначає територію, а вищого, людського, який обіцяє невичерпність, волю у виявах, солодощ взаємного пізнання. Героєві страшно «втратити свободу бути справжнім чоловіком», вийти за межі проголошення-себе-головним, проявляти вразливість і ніжність, коли їх прагнеться: «Я нахилився і поцілував їй між лопаток». Загалом, звісно, ульяненківські тексти жахливо мізогінні й зображують два типи жінок: податливо-обслуговувальних, нерідко безіменних, чия основна функція – забезпечувати чоловікам секс, і загрозливих своєю силою і гострим аналітичним розумом жінок із нестандартними іменами – Серафима, Іва, Ілона, Ліліт, – які беруть активну участь в ієрархічних іграх і часто перемагають (тим паче цікаво буде побачити екранізацію «Серафими» від режисерки й письменниці Марисі Нікітюк). Утім, і вони не вільні, на «другому поверсі» узагалі не бачимо жінок, – а от на висоті, здається, є просвіт. Уже згаданий Лаврентій знайомиться в лікарні з сестрою Юлією, монахинею греко-католицької церкви, і між ними зароджується божественна любов – без бажання володіти, хіба ділитися радістю упізнавання, взаємовідчування й розуміння («що Бог послав, не може бути блудом»). Наведу розлогий фрагмент: «Він подумав, що ловить слова її, як вітер, вслухається в її ходу. Навіть запах простого вбрання викликав якийсь радісний, майже дитячий зойк у душі. Він спостерігав, як вона йшла, легко, без напруги, і говорила слова, сидячи на плямі світла, легко, без плотоядності усміхаючись; так усміхалися не для когось одного, а для всього світу, а світ у Біблії був Божим, хоча і страшним. Він радів її появі, як радіють діти вітрові, як дитина, він відкривав у її словах щось більше, ніж було вкладено в його голову, принаймні йому так видавалося; він почував себе незграбним, пихтів, червонів, коли мова заходила про сторонні речі. […] Юлія жила не серед показних, не серед яскравих парникових квітів цього блискучого, як скло, світу, готового тріснути, розлетітися на друзки, зрізаючи все живе на шляху; вона невідривно була живою істотою в ньому самому, вона була не частиною його, а його прихистком, з якого він не пив ані крові, ані наснаги; він носитиме те тремтіння в собі, знаючи, що воно довіку житиме в ньому, і нічого світ не зможе зробити з тим животворним, бо їх поєднало те, що люди називають Богом, те, що є початок і кінець, що є безкінечністю, яка владарює над усім живим, що має дух […]». Чи не оранжерейні отруйні квіти Серафими прозирають із майбутнього («Знак Саваофа» написаний роком раніше)? Та вони не владні над рідкісними в ульяненківському просторі персонажами, які живуть у світлі, чисті як діти, чиє Царство Небесне. Ті, що пізнали правду, і вона зробила їх вільними.

Безсумнівно, в Ульяненка дуже багато відчаю. Нетамованого розпачу від концентрації зла, невігластва, життя, що його осяває проблиск усвідомленості хіба перед кінцем. Та, попри все, надія є, хоч і крихітна. Ульяненківський персонаж, як і його читач, іде в мороці, орієнтуючись на вогник, що з’являється раптом – і зникає. А тоді ще раз, і ще. Спогад і незрадливий дороговказ, навіть якщо на шляху спіткає смерть. Пригадуючи «Сталінку» – хто жив у темряві, той бачив світло.