Бурлеск, балаган і буфонада повертаються. Якщо ви встигли засумувати за 90-ми, карнавальними витівками Бу-Ба-Бу, книжками, всуціль зітканими з цитат та різноманітних відсилань (інтелектуальних, актуальних і сумнівно-інтелектуально-актуальних), то Олександр Ірванець поверне вам ностальгійну радість. Щоправда, дуже ймовірно, що у процесі читання ця радість обернеться ностальгійним роздратуванням і розчаруванням.
Перед нами альтернативна історія України: Українська Робітничо-Селянська Республіка, яка постала після перемоги в 1920-му у війні з СРСР, є могутньою державою на мапі Європи з планами повернути Крим, який поки під Врангелем, Замосць у Польщі, Стамбул у Туреччині (причому всі ці експансивні наміри прозорі – усі названі географічні точки зображено на національній валюті). Українська культура на висоті: Довженко знімає кіно з Лені Ріфеншталь, повсюди в УРСР говорять українською, Хвильовий не застрелився; під Крутами все добре закінчилось і голодомору в УРСР не було (щоправда, він був у інших регіонах). Краса та й годі! Але це процвітання не заважає основному сполучному елементу всіх епізодів і персонажів тексту, полковнику СБУ Юрію Коцюбі, чекати на появу в Україні когось дуже небезпечного, блукаючи між численними впізнаваними постатями книжки.
Тут так і кортить сказати, що «Харків 1938» – це роман-кросворд. Не дарма Ірванець залишає незадоволені коментарі під рецензіями, де його персонажів (що в романі не мають прізвищ) рецензенти прізвищами наділяють (ну бо очевидно ж, хто за ким ховається!) А обурюється автор справедливо. Бо рівно 50% кайфу, який можна витягнути з читання цього тексту, ви отримуєте від впізнавання і вгадування. Коли розумієте, сином кого є Коцюба чи хто такий Сергійко зі Старобільска. А оскільки кросворд цей легенький, покайфувати може кожен. При цьому Ірванець не обмежує тематику свого кросворд, додаючи туди іще й меми, трошки політики, Порошенка і такого іншого. Рівно на стільки, щоб ані сторінки не минало без потенційного внутрішнього гиготіння прошареного читача.
Характеризувати «Харків 1938» передовсім як альтернативну історію не дуже коректно. Бо перед нами насамперед карнавал (а вже з нього подекуди проглядають елементи альтернативної історії). А карнавал, як ще нам нагадує Михайло Бахтін, – це світ навиворіт і пародія. У цьому вивернутому світі Україна в 30-ті не програла, а стала могутньою державою. І все це під типові карнавальні нотки, тобто під знайомі нам бурлеск і балаган, а також під радісне поїдання поросят, розпивання алкоголю і злягання всеможливих історичних постатей між собою. І карнавал тут не лише «жанровий» чи метафоричний, а й справжній – Харківський Пролетарський Карнавал, що, разом з іншими важливими державними святами роману, припадає на початок травня.
З питанням, навіщо піддавати карнавалізації саме цей період, загалом усе зрозуміло. Карнавальні форми в культурі є пародією на офіційний дискурс і культ. При цьому Ірванець майже не чіпає культову українську трійку: він не береться висміювати культ Шевченка (на Бога, це вже сто разів було) і навіть ні разу не жартує про зв’язок між Лесею Українкою й Ольгою Кобилянською (хай із цим бавляться у школі). Ні, він береться за 20-30-ті, за нашу нову фантазію, український Ренесанс (і поводиться із ним цілком по-ренесансному). Видно, ми встигли вдосталь відкрити для себе цей період і навіть дещо відрефлексувати аналогію сьогодення з 20-ми (з українізацією, культурним підйомом тощо). Тож з одного боку Ірванець протиставляє вітальний образ живих 20-их трагічному дискурсу Розстріляного відродження (від якого всіх, хто в темі, теж порядком верне). А з іншого боку, наділяє Ренесанс ренесансними рисами.
Перед нами такий собі Сатирикон ХХ ст. упереміш із масною порцією всіх проявів тілесності в раблезіанському (а отже, ренесансному) дусі. Усе, що цікавить персонажів, – це злягання, їжа, випивка, наркотики, у чому автор явно перегинає палку. Бо якщо в 90-ті всі ці ерекції в текстах звучали цілком виправдано (треба було якось подолати цнотливість української літератури), то тепер від цього віє пересиченістю. Усі персонажі нашого канону так поринули в карнавал, що хочеться повернути їм дрібку серйозності. Бо, чорт забирай, вони все-таки встигали поміж усіма своїми тілесними задоволеннями створювати літературу. Але ні. Автор розважається як хоче і з ким хоче: зводить Міхаіла Булґакова і таку собі Олєсю Бузіну, влаштовує груповий секс Степану, Олені й Олегу (підказка: в Олега є ще тато, який живе у Празі, звати Олесем), фантазує, як Семенко вчить Сегійка зі Старобільська мастурбувати. При цьому всі потенційні сцени сексу вирізані. Тобто все в найгірших українських еротичних традиціях: натякаєш, що зараз почнеться еротика, ставиш три крапочки й починаєш новий розділ. Або вбиваєш персонажа в момент, коли все от-от має початися, що теж непоганий вихід із ситуації.
Але фантазуваннями на еротичні теми карнавал не закінчується. «Харків1938» – це передовсім фантазування на тему національної величі країни. Усі українські травми, провали і зради обернулися перемогами. Кобилянська отримала Нобеля, вивезення зерна в Європу спричинило не голод в Україні, а зубожіння селян у Європі, утисків зазнає російська мова, а не українська, російських класиків розвертають на кордоні й посилають назад. Ірванець і будинку Листовничого повертає його законне ім’я (момент, якому мала б особливо радіти Оксана Забужко, яка немало сил витратила на висвітлення цього епізоду). Справедливість відновлено.
Тобто перед нами карнавал, нас попередили, тож повсюдні секс і хіть ніби як виправдані. Тоді чому те, що дозволено Рабле й Боккаччо, має з якоїсь причини бути заборонене Ірванцю?! І все-таки має. В якийсь момент автор припиняє загравати з читачем і починає заграватися. І радість розгаданого кросворда тут уже не зараджує. Бо поки ти перелазиш з еротичних фантазій Хвильового в політичні фантазії Ірванця про те, що всіх держпосадовців непогано б змусити раз на рік голим задом чавити їжаків (на підтвердження профпридатності), усі серйозні нотки роману тебе вже не дуже хвилюють. Ти вже заляпаний усіма життєвими рідинами тексту і тобі хочеться просто помити руки.
А між іншим, поруч із повсюдним потішанням українського національного еґо можна вловити паралелі зі, скажімо, нещодавно перекладеним романом Філіпа Діка «Людина у високому замку», альтернативною історією, де переграється розв’язка Другої світової війни. Щоправда, помітити тривожності цієї паралелі якраз потішене еґо та перенасичений карнавалом мозок і не дають. Хоча десь там прочитується натяк, що радіти від кричання гасла «Україна понад усе» приємно, але це цілком може призвести до тих самих наслідків, що й вигукування оригіналу цієї фрази.
Здається, суміш національних та еротичних фантазій (загалом рівнозначних) подана в книзі як пропозиція долучитися до радісного процесу національного самозадоволення, щоб потім ляснути читача по руках деякими своїми сценами й висновками. От тільки читач далеко не обов’язково отримає задоволення від карнавалу, тож і бити його не буде по чому.
І найприкріше в цьому тексті не те, що ця солянка національних та еротичних фантазій не дає звернути уваги на дрібку важливого в тексті, а те, що вона не вартує грошей, яких коштує книжка. Її б випустити на дешевому папері та в м’якій обкладинці, щоб форма відповідала змісту. Хоча, видно, за фантазію про «Україну понад усе» треба бути готовими платити. І в дослівному сенсі, і в переносному.
