Аскольд Мельничук – американський письменник українського походження, автор п’яти романів, перекладач, засновник легендарного літературного журналу AGNI, упорядник антології «From Three Worlds: New Writing from Ukraine». В дебютному романі «Що сказано» автор розповідає про повоєнну хвилю еміграції українців в США, багато в чому опираючись на історію власної сім’ї. Вперше роман вийшов українською у видавництві «Фоліо» в 1996 році й залишився непоміченим, зокрема й через не дуже вдалий переклад. Цього року видавництво «Комора» видало роман в новому перекладі Олени Фешовець, який високо оцінив сам автор. Другий роман письменника, «Посол мертвих», що також розповідає про українців у США, вже в дорозі до українського читача, адже його обіцяє видати «Видавництво Старого Лева».
Цього травня Аскольд Мельничук відвідав Книжковий Арсенал на запрошення Оксани Забужко й став хедлайнером її спеціальної програми «Розкажи мені про мене».
– Роман «Що сказано» ви писали протягом 12 років. Чому цей процес тривав так довго: ви займались пропрацьовуванням персонажів, шукали ідеальну кінцівку чи шліфували й скорочували вже написане?
– Причини різні. Мені подобається стислий, сконцентрований стиль. Насправді я написав набагато більше, можливо, в десять разів більше ніж те, що в результаті пішло в друк. І я постійно працював над текстом, намагався зробити таку собі дистиляцію, щоб сцени були гострими й захопливими, й могли схопити те найважливіше, що відбувалося між персонажами в той чи інший момент.
І стилістика – це те, що мені дуже подобається в англійській мові. Та й не тільки в англійській, взяти хоча б Флобера… Мені подобається, як у цьому сенсі пише сучасний американський письменник Вільям Ґасс, або Дон Делілло, який пише, що живе в своїх реченнях. Такий стиль мене цікавить.
Другою причиною є те, що я з кожною книжкою намагаюсь зрозуміти якесь особисте питання. І в «Що сказано» я намагався зрозуміти долю персонажів, які мали певну автобіографічну основу, але також мали і власне життя на сторінках роману. І щоб їх справді пізнати, я мусив увесь час, все більше й більше заглиблюватись в історію, а це означає, що я мусив все більше її вивчати, проводити своє власне дослідження. І поки я осмислив, перетравив результати цього дослідження, зумів передати те все так, щоб воно не зчитувалось як дослідження, минув час.
І, врешті, третьою причиною можу назвати українську тематику. Історію, яку я хотів передати, я не знаходив ніде в американській чи англійській літературі. Слова, які складались в роман, були наче новою для мене мовою, яку я старався сам виробити і передати читачам, які про це нічого не знають. Причому я хотів передати це в такий спосіб, щоб читачам було цікаво. Тому для мене дуже важливим був момент, коли в 1990-му році я нарешті приїхав в Україну. І те, що було історичним, страшним, переказаним стало актуальним, реальним, об’ємним у просторі. Візит в Україну дуже допоміг мені довершити роботу й в 1992 році роман було закінчено.
– Однією із особливостей роману є вкраплення з історії про Тура й Кирила, просякнутої слов’янською міфологією. Уважний читач може також провести паралелі між Кирилом і Туром та Стефаном і Зеноном. Як вам спало на думку пов’язати ці історії: про полишання язичництва заради християнства і про імміграцію з України в Америку?
– Це дуже цікаво. Знаєте, мені сьогодні Оксана [Оксана Забужко] показала гору, з якої Перун «скочив» у Дніпро і зник. Це був надзвичайний момент. Міфологія мене цікавила завжди. Я думаю, що всі ми відчуваємо в міфах якусь глибшу правду, яка промовляє до нашого життя. Я читав ті міфи ще як був хлопцем, з часом призабув їх і, коли писав «Що сказано», зазнайомився з ними знову. І це дало мені таку собі підструктуру, інфраструктуру у роман. І я також цим хотів показати – не прямо, бо то ніколи не є таке пряме, те, що я хочу показати, – що процес людського знання, людського відчуття пішов від чогось такого міфологічного, чогось більш простого і буденного. Мені було цікаво, що це означало для тих людей – забути одних богів і прийняти інших, сам цей процес пізнання, коли народ залишає одну релігію і приймає іншу, яке це має духовне, історичне, політичне значення. Я намагався відобразити це на прикладі своїх персонажів.
– Ви вже згадували, що роман значною мірою автобіографічний. Але хто з героїв найближчий вам по духу, з ким ви себе найбільше асоціюєте?
– Я переживав все зі Славою Ластівкою, яка була жінкою свого часу, що мала коритися чоловікові, але збунтувалася проти цього. Однак, думаю, що найближчим мені був Стефан Забобон. Він раніше покинув Батьківщину, вирушив до Європи, у Париж. Можна сказати, що він мав своєрідний декадентський досвід, який залишив свій слід. Стефан мав інший погляд на світ, відмінний від братового, менш наївний, але більш житейський, більш філософічний. Саме цей персонаж підкреслює цю філософську хроніку книжки.
– У ваших романах зустрічаються сповнені символізму українські власні назви, які в оригіналі транслітеровані англійською і американцями прочитуються просто як химерні слова. Так, наприклад, у романі «Що сказано» ми читаємо про село Роздоріжжя, про Зенона Забобона, Славу Ластівку, Аркадія Ворога. А в романі «Посол мертвий», який теж буде перекладено українською, з’являються річки Пам’ять, Рай і Пекло. Що спонукало вас вдатись до такого прийому?
– Я хотів, щоб був такий собі елемент гри, і гри трішечки приватної, бо я знав, що тільки українські читачі зрозуміють, що це значить: Пекло, Роздоріжжя, Забобон, Ворог… Але я також хотів, щоб ці назви щось додавали, несли якусь приховану ідею. Частинно, то такий ніби приватний жарт, але також і головоломка для читачів, які, зацікавившись, захотіли б дізнатися, що ж ті химерні назви й імена можуть означати. А щоб дізнатись це, читач мусив би бодай трішки пізнати ту мову, з якої ці слова походять.
– А приміток не було в жодному з видань?
– Ні, не було. І тому, власне, решта історії мала бути досить цікавою, щоби захопити читача, щоб він захотів дізнатись про це більше. Інколи це вдавалось, інколи – ні. І справді, були американці, які запитували у мене про значення таких слів.
– У 1994 році, представляючи роман «Що сказано», майбутній нобелівський лауреат Шеймас Гіні жартівливо назвав його турбо-романом, бо він починається з Тура і закінчується на Бо. А що було для Вас початком роману? І що було кінцем? Коли ви усвідомили, що останню крапку поставлено і роман завершено?
– Добре питання. Це дуже важливий момент у писанні – коли відчуєш, що справді закінчив. Тривалий час я не знав, на чому варто закінчити роман. Знаєте, як казав Томас Еліот: «Мій кінець – це мій початок, а мій початок – це мій кінець», тож я подумав, що коли все це почалося з міфології, то до цього можна повернутися і цим закінчити. І вже хотів був так зробити, але в якусь мить відчув, що правильна нота, на якій треба завершити – це нота сміху. Адже герої пройшли через всі ті страждання, всі ті злидні… Все це є частина людського побуту. І я врешті вирішив скінчити з тим сміхом і відчув, що в цьому є правда космічна.
Що ж до початку, то я дуже хотів, щоб кожен розділ сприймався читачем так, наче це перший розділ. Чи не в кожній книжці саме перший розділ сповнений найбільшої енергії, щоб схопити читача, спонукати його читати далі. І коли ти будеш ставитись до кожного розділу так, ніби він може бути першим, то намагатимешся вкласти в нього найбільше енергії, і ця енергія пронизуватиме історію від початку і до кінця.
З вибором остаточного початку мені допомогла дружина, яка теж є письменницею. Вона сказала мені, вказавши на фрагмент із весіллям Зенона і Наталки: «Тут є твій початок». І, власне, всі інші історії роману з того випливають. До того ж це весілля відбувається у важливий історичний момент, підкреслює одну з головних тем моєї книжки – тему війни і її наслідків. Ця тема пронизує всі мої книжки, зокрема й найновішу, над якою я зараз працюю.
– І що це буде за історія?
– Книжка називатиметься Smedley’s Secret Guide to World Literature. Вона описуватиме американський побут і розповідатиме про молодого хлопця-американця, що живе у тіні іракської війни, і чий батько гарвардський професор і поет. Цей роман буде відрізнятися від всіх моїх попередніх творів, які часто були тяжкі, темні, а цей буде легкий, повен сміху, хоч я й писав його в досить тяжкий період життя. Але так часто трапляється, що в тяжкий період життя хочеться знайти щось легке й світле…
Кожна моя книжка була спробою щось особисте психологічно виправити, і з кожною завершеною книжкою, я відчував, що скінчив з якоюсь особистою темою, яка, власне, хоч буде невидима читачам, але яку я сам відчуваю, і, відчувши, можу вільно перейти до наступної історії.
– Ви згадували, що ваша дружина допомогла вам обрати початок роману. Тож саме вона ваш перший читач?
– Так. І вона дуже критичний, дуже уважний читач. Як я вже казав, вона теж письменниця, але пише в цілковито інший спосіб. Вона тримає все в секреті, дуже близько до себе, і можуть минути роки, поки вона мені щось покаже.
Розкажу один випадок. Одного разу Сьюзен Зонтаґ задзвонила до нас. Вона була приятелькою моєї дружини і дзвонила дізнатися, як їй пишеться і про що вона пише. Я про це нічого не знав, тож просто передав телефон дружині. І коли через якийсь час вона повернула мені слухавку, то Сьюзен сказала, що вже все знає. Тобто вона посвячує в це вибраних.
Я ж геть не такий. Коли я напишу речення, яке мені подобається, то одразу біжу до неї, хочу їй показати, спитати що вона думає і чи їй теж воно до вподоби.
– Ви досить добре говорите українською і, як ми знаємо, це заслуга ваших батьків, які з дитинства навчали вас української мови і української культури. Але як ви самі ставились до цього? Чи не було це таким собі тягарем у підлітковому чи юнацькому віці?
– Так, звісно. Думаю, в юнацькому віці все, що відокремлює вас від ваших ровесників, може стати джерелом образ. І, звичайно, я в цьому тоді звинувачував родичів: «Що ви наробили? Чому ви не даєте мені бути таким, як усі?».
Знаєте, у кантрі-співака Джонні Кеша є пісня A Boy Named Sue про батяра, якого батько назвав жіночим ім’ям Сью, щоб загартувати і щоб хлопець навчився жити в світі, бути мужчиною…
Словом, я був дуже спротивився цьому і відкинув те все, не хотів нічого знати. А тоді той період минув і я зацікавився власним минулим.
– Ви також маєте досвід роботи з перекладами. Зокрема, ви координували процес перекладу творів з української на англійську для антології української літератури «З трьох світів». Яке ваше бачення якісного перекладу? І як ви ставитесь до перекладу не з мови оригіналу? Запитую, бо зі зростанням популярності українськомовної книги ці питання почали все гостріше обговорюватися і в професійному середовищі.
– Це дуже цікаве питання. Я завжди кажу, що перекладацька праця – дуже творча робота. Перекладач мусить забути про своє «я» і справді піддатися тексту, має бути відданим йому, і, що важливо, мусить мати хороший слух.
Коли я організував переклади з української мови на англійську для антології «З трьох світів», то ми розробили певну систему. Через Миколу Найдана ми знайшли перекладачів з української, які зробили буквальний переклад творів, а тоді я залучив знайомих американських поетів і прозаїків, щоб вони переробили цей буквальний переклад у переклад літературний.
Наприклад, першу версію перекладу вірша Віктора Неборака «Риба» зробили дві поетки – Вірляна Ткач, яка має українське коріння, і американка Ванда Фіппс. А тоді через якийсь час поет Ллойд Шварц взяв і ще раз перетворив його, отримавши в результаті ще жвавішу версію.
Для мене найважливішим було, щоб і вірші, і проза блискуче чулися, звучали англійською. Тоді я також міг порівняти, наскільки переклад близький до оригіналу, чи не відійшов занадто далеко від нього. Але такий двоступеневий спосіб перекладу не дуже розповсюджений.
Повторю, що головне для перекладача – мати хороший слух. Скажімо, відомий американський письменник і перекладач Роберт Блай, який перекладав Пабло Неруду, не знав іспанську мову на високому рівні, але мав добрий слух до американської мови і в нього чудові переклади, які заохочують читачів читати далі.
Хоча є й інші погляди на переклад. Вальтер Беньямін, наприклад, казав: «Дайте мені важкий, кривий, але акуратний і буквальний переклад, бо я хочу відчути дивність оригіналу, а не щось таке згладжене, пристосоване до мого вуха, з відшліфованим звучанням. Я хочу чути щось таке, чого не існує в моїй мові». Я б сказав, що такий підхід може спрацювати у застосуванні до якоїсь академічної прози, але назагал це б більше відштовхувало читачів і не додавало нічого оригінальному тексту. Хіба що суперсерйозні читачі могли б так те прийняти і порівняти.
Можу навести ще один приклад. Мій знайомий, поет-лауреат США, Роберт Пінський перекладав Данте, не знаючи мови оригіналу. Спочатку він навчився і правильно читати і зачитував вголос кожен рядок, схоплюючи його, порівнюючи варіанти перекладу. Він також працював багато зі словником і зробив, я думаю, найкращу теперішню версію Дантового «Пекла», дуже інтенсивну і захоплюючу.
Хоча, беззаперечно, найкраще, коли поет чи прозаїк сам знає мову, з якої перекладає.
– А чи наважилися б ви перекладати свої тексти українською?
– Ні. Ні, я б ніколи не зміг. Я просто не зміг би належно оцінити, як це звучатиме українською. Я можу чути, скажімо, ті переклади, що вже зроблено. І так я відчув, що у першому українському виданні тієї музики звучання не було, і це віддзеркалилося на книжці. Тоді як новий переклад Олени Фешовець відчутно краще звучить.
– А як щодо перекладів творів Оксани Забужко? Це була ваша ініціатива?
– Так, то була моя ініціатива. Оксана приїжджала тоді на запрошення Салмана Рушді на нью-йоркський World Voices Festival. І у неї не було жодної прозової книжки англійською. Тобто якісь вірші було перекладено і надруковано, але прикладів прози, над якою вона так багато працювала, не було.
Тож я взявся перекласти її «Дівчат». І на завершальній стадії, коли я вже закінчував роботу над перекладом, Оксана стояла в мене за плечима, коментуючи: «Ні! Тут краще не так, а отак! Та що з тобою взагалі?». Тобто бувало, що вона мене лаяла (посміхається). Я перед тим вже перекладав декілька її віршів, а також згодом звів із перекладачами, які надалі з нею працювали.
Але для мене це був все ж таки дуже приємний проект. І справа не тільки в тому, що я перекладав те оповідання, а й у тому, що заради того, щоб Оксана могла нарешті потримати ту книжку в руках, могла роздати її письменникам у Нью-Йорку, я заснував цілковито нове видання, назване на честь одного з найславетніших перекладачів – Вільяма Арроусміта, який перекладав з латини. І ось вже понад 15 років існує Arrowsmith Press. Ми видали багато книжок, зробили багато перекладів, і то все завдяки Оксані, бо з неї все почалося.
– Можливо, на завершення ви хотіли б сказати щось своїм читачам, яким не вдалося потрапити до вас на Книжковий Арсенал?
– Я сподівають, що ви насолодитесь романом. Дайте мені знати.
Розмовляла Алла Костовська
Випускниця НПУ ім. Драгоманова, аспірантка Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. Журналістка, редагує книжки для Видавничого дому "Комора" та видавництва "Комубук"
