Страшенно точно й неймовірно щиро

Нова книга Артема Чеха «Точка нуль» – успішна спроба розповісти про війну на Сході і про людину на тій війні.

Розмови про те, коли ж з’явиться «український Гемінґвей», який напише «всю правду» про війну, почалися ще у 2014 році і тривають досі. Але тепер мали б припинитися, бо «Точка нуль», на мій погляд, переконливо продемонструвала, що в українській літературі з’явився автор, який зміг приборкати таку непросту воєнну тему не гірше, аніж знаменитий американець.

Цю книгу очікували давно. Ну а як інакше? Артем Чех, досить відомий автор, був мобілізований, все відбувалося наче он-лайн, завдяки фесбучним дописам дружини Артема Іри Цілик: «учебка», приазовські степи, передова (так звана «нульовка»), нарешті, демобілізація. І єдине питання, коли ж буде книга про війну? Думаю, що Артему було непросто з цими очікуваннями, але він впорався.

Автор не став нічого вигадувати. «Точка нуль» – це чистий нон-фікшн, збірка есеїв, почасти схожих на щоденникові записи. Якихось Америк вона не відкриває, кожен читач із розповідей знайомих чи дописів в соцмережах, або репортажів у журналах чи телебаченню, приблизно знає про стан справ в українській армії. В «Точці нуль» головне не що розповідається, а як. Спокійна інтонація оповідача, повністю позбавлена пафосу, але зовсім не байдужа до того, що відбувається. І до тих людей про яких розповідається. Тут немає ідеалізації наших солдат чи демонізації ворога, немає пошуку винних, а відповідь на питання «Що робити?» проста: вижити. Автор міг би лаяти і проклинати продажне, наскрізь просякнуте «совком» командування, якому начхати (тут краще б пасував більш різкий синонім) на солдат, міг би випалювати сарказмом численні армійські дурощі, міг би гучно говорити про подвиг і плакати за загиблими героями, але замість цього Артем Чех тихо розповідає про те, що побачив і пережив. І ця розповідь чіпляє сильніше за будь-який крик.

Тиха розповідь про тиху війну, без великих битв, без масштабних наступів і приголомшливих оточень, але з щоденним ризиком загинути, не від ворожого снайпера, то від своїх «аватарів». Про окопну війну, в якій на східному фронті без змін і кінця краю цьому не видно. Життя на передовий досить монотонне, але Чеху вдається розповідати про нього так, що запам’ятовуєш. Історія офіцера, якого всі вважали зрадником, а даремно. Вражаюча розповідь про мовчання, як подекуди єдино можливу комунікацію. Майже ода улюбленим кросівкам. Жахаюча розповідь про солдата, що збожеволів від пиятики у норі-окопі. До щему ніжна історія зустрічі з дружиною, що приїздила на Донбас. Розмови з місцевими. У когось застрелили чоловіка за зв’язки з сепарами, а хтось хвалиться, що завдяки військовим став більше заробляти. Смішні пригоди з мішками пасок, які навезли волонтери. Історії про самих волонтерів, безжальних у своїй турботливості. Лірична ода про співаючу проститутку. Гнівна, розказана крізь зчеплені зуби історія про приниження піхоти на тилових блокпостах. П’янке очікування демобілізації. «Точка нуль» читається легко, а ось відпускає важко. Прочитав, закрив, а книга залишається з тобою, думаєш про всі ці історії.

Окремий сюжет, це те, як інтелігентний та ідейний хлопець потрапляє в армійські жорна, в оточення простих людей, того самого народу, за долю якого інтелігентам треба побиватися. Люди ці подекуди дивні, подекуди неприємні, автор відчуває свою чужість, але другого народу немає. То не робить з цього трагедії, а намагається прилаштуватися до наявних умов, не зламатися і не розсваритися. Поступово стає своїм, не зрадивши ані собі, ані новим товаришам. Таке ходіння в народ, без завищених очікувань, а відповідно і без гучних розчарувань. В армії погано, на війні важко і небезпечно, але якщо вже ти там, то спробуй служити сумлінно. І ця настанова цілком підходить не тільки для армії, а й взагалі для України. Тут також багато що викликає обурення, але якщо ще досі не емігрував, то спробуй жити гідно. І це не спроба когось вчити, Чех максимально далекий від дидактики, це розповідь про власні життєві настанови. І цю розповідь слухаєш уважно, бо з розумною людиною завжди цікаво поговорити, нехай і за допомогою книги.