Всі глядачі вже зручно повмощувалися на своїх кріслах – вистава от-от має початися. Минає кілька хвилин, проте нічого не відбувається. Жодного руху. Жодного відзвуку. Неначе якась невидима стіна густої непроникної темряви розділяє зал та сцену на дві половини, які будь-якої миті можуть з’єднатися в суцільну чорноту, позбавлену будь-яких силуетів та голосів. Дехто з глядачів (читачів) явно починає нетерпеливитися, люди не розуміють, що ж тут в біса відбувається, на їхніх обличчях проступає спершу легке збентеження, а вже згодом цілком промовисте занепокоєння, окремі пари тихо перешіптуються між собою, хтось дістає з кишені телефон, щоб звіритись з годинником чи перевірити наявність покриття. Найтяжче доводиться самотнім особам обох статей, які зливаються із червоною оббивкою порожніх крісел, на яких сидять в очікуванні вистави, в очікуванні дива, в очікуванні того, що от-от на цій порожній затемненій сцені на околиці цивілізації з’явиться бодай хтось, хто зможе зацікавити знуджену й збайдужілу публіку розповіддю про історію свого життя, своєї хвороби чи своїх злочинів. Аж раптом хтось надто гучно в незворушній тиші висловлює геть нечуване припущення про те, що все вже давно почалося – і вистава триває собі далі без упину та без антракту. Саме цієї миті. І просто тут – у голові кожного з нажаханих та розчулених цим несподіваним спостереженням глядачів.
Світло прожектора спрямовується на сцену і в щойно утвореній невеликій світляній плямі з’являється розмита тінь головного героя, напевне наділеного голосом. В декого тим часом може скластися достатньо оманливе, проте не обов’язково помилкове враження, ніби він виліплений із чорної блискучої глини й має безліч дзеркальних відображень. Деякий час хлопець стоїть мовчки, а тоді нарешті ледь чутно, ніби побоюється власних слів промовляє: «Я не знаю, хто я. У мене всередині порожнеча».
Минулого року у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля» українською мовою вийшов друком культовий роман американського письменника-фантаста – «Таємнича історія Біллі Міллігана» («The Minds of Billy Milligan») в перекладі Олени Стусенко. Книга базується на реальній історії, що трапилася наприкінці 70-х років XX століття в США. Принаймні так стверджує автор роману Деніел Кіз, а переважна більшість критиків та читачів із цим погоджується.
Насамперед слід знати хто ж такий цей Біллі Мілліган і що з ним трапилось настільки незвичайного, що привернуло увагу вже знаного на той час письменника. Біллі Мілліган – це водночас двадцять чотири різні особистості (скоріше навіть двадцять три плюс Учитель), які поділені на «бажаних» та «небажаних».
Першою, хто виявив у Біллі Міллігана ознаки розщеплення особистості, стала спеціалістка Південного-західного центру психічного здоров’я Дороті Тернер, яку суд призначив провести обстеження арештанта. Під час першої бесіди з нею, Девід розповів їй про Артура (він контролює свідомість Біллі за буденних обставин) та про інших «людей». Як стало відомо згодом Девід – це «хранитель болю». Саме він завжди страждав замість усіх інших особистостей, відчуваючи біль кожної з них. Йому дуже складно на чомусь сконцентруватись, тому зазвичай Девід має розгублений та спантеличений вигляд. Під час однієї із зустрічей хлопець спробував пояснити лікарці те, що відбувається з Біллі словами Артура: «Той, хто на сцені, контролює свідомість».
Книга, яку Деніел Кіз, написав на основі тривалих розмов як із самим Біллі Мілліганом, так і з його ріднею, адвокатами та лікарями, починається з опису кількох злочинів, що сколихнули в жовтні 1977-го року американське місто Колумбус. Незабаром за підозрою в пограбуванні та зґвалтуванні трьох жінок поліцією штату Огайо було затримано такого собі Вільяма Стенлі Міллігана, який, щоправда, від самого початку вдавав, що взагалі не розуміє про що йдеться, тож досить спантеличено відмовлявся визнавати власну провину під час арешту, запитуючи: «Я таке зробив?». А потім: «Я когось скривдив?»
У першій частині роману розповідається про попередній судовий процес та прийняття рішення щодо осудності арештованого. Зрештою, Біллі Мілліган став першим в історії США маніяком, якого виправдали на основі виявлених в нього ознаках тяжкого психічного захворювання, названого «розладом множинної особистості».
Подальша історія, – друга частина книги, – базується на розповідях Учителя, який являється єдиною цілісною особистістю, утвореною в результаті злиття усіх інших, про дитинство та юність Біллі й про можливі причини, які могли призвести до появи нових «особистостей» – самогубство рідного батька та знущання і наруга з боку вітчима.
«У перші тижні 1979 року письменник часто навідував Біллі Міллігана в Афінському центрі психічного здоров’я. Учитель розповідав про минуле, змальовуючи все, що бачили, робили і про що думали інші члени «сім’ї» від самого початку, а всі вони, крім глухого Шона, слухали оповідь Учителя і дізнавались про свою спільну історію».
Він називає себе «усі Біллі в одному» і погоджується співпрацювати з письменником. Учитель має чудову пам’ять, тому може пригадати все, що колись траплялося в житті Біллі.
Деніел Кіз вибудовує свою оповідь напрочуд відсторонено, максимально наближаючи її до документального роману, що дає змогу читачеві відчути самотність та ізольованість від «нормального» суспільства, яке тримається на засадах консенсусу, самого Біллі, якого Артур та Рейджен – той, хто контролює свідомість у всіх екстремальних ситуаціях, прибрали зі «сцени» після невдалої спроби самогубства.
Історія Біллі Міллігана – це чергова сумовита оповідь про людину, яка від самого народження є заручником суспільних норм та упереджень, а згодом може стати не лише жертвою нерозв’язних проблем із власною психікою, яку не спроможна ані контролювати, ані осягнути, а й об’єктом суспільного осуду та крайнього несприйняття.
Проте думки громадськості щодо випадку Біллі розділилися: одна половина співчувала Біллі та його трагедії, а інша – вважала його лиш талановитим симулянтом і вимагала суворого покарання за вчинені злочини.
Деніел Кіз всіляко намагається уникнути надмірної емоційності стосовно Біллі, або принаймні звести її до мінімуму, замінивши співчуттям. Він робить все, аби зрозуміти, що ж власне коїться в голові цього непересічного юнака. У своїй оповіді письменник наводить багато лікарських свідчень і результатів різноманітних тестів, які підтверджують версію про те, що всередині Біллі Міллігана таки «мешкають» особистості з геть різними фізіологічними та психологічними характеристиками.
Проте навіть за таких обставин у скептичного читача залишається місце для сумніву – а що як йому (Біллі) все-таки вдалося пошити в дурні його (Деніела Кіза) і вийти сухим із води? Можливо, письменник-фантаст став заручником власної фантазії? І річ навіть не в тому, що письменник за рік до виходу книги про Біллі опублікував роман «The Fifth Sally» (1980), який розповідав про дівчину на ім’я Саллі, що мала схожі із Біллі симптоми розладу особистості. Втім, книга не викликала значного суспільного резонансу.
Однією з ключових екзистенційних метафор, яку Деніел Кіз вкладає в свою книгу «Таємнича історія Біллі Міллігана» є, як на мене, метафора порожньої сцени, на яку кожен з нас ступає щоранку і хоч не хоч мусить зіграти на ній не тільки за себе, а й за ту, іншу «персону», яка ховається десь в глибині, на віддалі, в суцільній, щільній, непроникній темряві людської підсвідомості. В контексті літературної значущості роману Деніела Кіза доводиться говорити радше про захопливу та драматичну документальну прозу, яка претендує на об’єктивність та правдивість, аніж про непересічний витвір письменницької уяви, що лише частково ґрунтується на зображені реальних подій.
Висновок після прочитання напрошується хоч і доволі очевидний, проте все ж вартий артикуляції: кожен з нас рано чи пізно може опинитися на місці Біллі. Може опинитися вже сьогодні. А може завтра вранці у власному ліжку чи по дорозі на роботу. І не так вже й важливо, що саме до цього призведе – глибока травма дитинства чи раптовий вибрик ураженої хворобою психіки. Бо іноді межа може бути настільки тонкою, що будь-яке сказане чи написане слово зможе її зруйнувати.
Розмови щодо екранізації книги «Таємнича історія Біллі Міллігана» точаться вже понад двадцять років, проте ніяк не можуть втілитися в кінематографічній реальності. У зв’язку з цим хіба що варто згадати про нещодавню прем’єру фільму «Спліт», що його зняв відомий американський режисер М. Найт Шьямалан. У фільмі йдеться про чоловіка, який має двадцять три особистості й, викравши та ув’язнивши трьох школярок, очікує на появу 24-ї. Подібний сценарій можна вважати своєрідним режисерським переосмисленням та довільною інтерпретацією історії Біллі Міллігана.
