Якщо перший роман Павла Вольвача, «Кляса», – книжка про індустріальне робоче життя 80-их, «Хрещатик-плаза» – про журналістську кухню 2000-их, то новий роман письменника, «Сни неофіта», хронологічно перебуває між двома попередніми й оповідає про літературне середовище 90-их. Коли коротко, перед нами книжка про життя поета Павла у Запоріжжі з усіма особливостями цього часу й місця, тобто з роботою в автомайстерні й бандитськими розбірками, з чітко окресленим ландшафтом міста і його впливом на душу поета, а також з усією місцевою літ.тусівкою.
Збіг імені героя з авторовим, а також певних фрагментів їхніх біографій, як і в попередніх романах, не випадковий. «Сни неофіта» балансують на межі між романом і мемуарами: їх цілком можна було б подати як наступну книжку із серії «Ліхіє дев’яності». Бо атмосфера цього періоду в запорізькому географічному й соціокультурному ландшафті постає другим важливим об’єктом зображення, звісно, поруч з авторовим альтер-его.
Тож перед нами Павло, неофіт у поетичному просторі, який вирушає на завоювання літературного Запоріжжя майже так само, як Степан Радченко в «Місті» Підмогильного на завоювання Києва. Тільки завойовувати його треба не через жінок, а через спілчанських поетів. Така стратегія дає нагоду всім читачам, не обізнаним із залаштунковим життям літератури, побачити, що там діялось у 90-ті. Від того, як відбувалися поетичні читання і якими книжками обмінювались літератори, і до міжпоколіннєвого та ідеологічного протистояння поетів, репрезентованого в романі наростаючим конфліктом між Павлом і його літературним наставником, поетом строго радянського зразка, Костянтином Гулим. А крім того, це можливість щось краєм вуха послухати про Миколу Вінграновського чи Миколу Холодного та інших більш чи менш відомих постатей у літературному світі, а також байки й побрехеньки про поетичних кумирів, семінари творчої молоді в Ірпені й переростання своїх «поетичних татів».
Ряд згадуваних письменників у романі й спосіб про них говорити нагадує фрагменти листування Забужко із Шевельовим чи тексти деяких статей про літературу кількадесятирічної давнини: коли всі відомі сьогодні літературні постаті ще не мали свого статусу, але говорити про них і якось оцінювати їхню діяльність вже було потрібно. Тому Жадан тут із легкої руки юних талантів – це «отой розкуйовджений чувачок», а Забужко – «розпаношена дамочка», яка «срамотиння пише у своєму отому романі», «а потім починає умнічати за Шевченка – тим же ротом, тими ж губами». І тільки Павло на тлі цих відгуків літ.тусівки завбачливо не дає ніяких характеристик майбутнім зіркам, хоча ми можемо припустити, що його відгуки про нові імена в літературі мали б бути висловлені в такій самій вільній і брутальній манері (спишемо це на частину Павлової завойовницької стратегії).
За рахунок такого мемуарного опису літературної кухні 90-их «Сни неофіта» кортить порівнювати з не менш мемуарною «Таємницею» Андруховича, а не з іншими романами про цей період, яких в українській літературі починає з’являтися все більше. У певні моменти забуваєш, що перед тобою роман, і чекаєш, що ось зараз автор розкаже нам більше про, скажімо, Жадана (бо ж не можна описувати літпроцес і не поговорити про нього), або іншу відому постать. Але Вольвач розгортає літературну панораму свого часу не ширше, ніж це стосується його героя і Запоріжжя 90-их (не менш важливого персонажа роману, ніж Павло), лишаючись вірним означеному романному хронотопу, адже перед нами все-таки роман.
Оскільки ми зачепили мову, якою послуговуються літератори, згадаймо, що після «Хрещатик-плази» до Вольвача були претензії, мовляв, журналісти так не говорять. До «Снів неофіта» можуть бути цілком аналогічні претензії, мовляв, поети й літератори – інтелігентні люди! – не можуть так думати і тим паче говорити. Тож у мовному питанні цитата класика про сміття, з якого виростають вірші (а заодно і весь літ.процес), могла б стати епіграфом до «Снів неофіта». Бо книжка буквально показує, з якого ґрунту, себто з якої мови й середовища, проростає література. І цей ґрунт має свою специфіку.
Скажімо, сидить Павло десь у своєму Запоріжжі, розмірковує про поезію з іншими, а поруч із магнітофона долинає розкішна мелодія на кшталт «Пазаві мєня с сабою», яку автор не може не зацитувати. Або сидить неофіт на базарі в автомайстерні й спілкується з місцевою братвою (її, братви, мовою, звісно). І очевидно, що пропоновані тут зразки мови – далекі від літературних ідеалів: всі діалоги в романі є живими й не прикритими. Із суржиком, російською, діалектним і соціолектним багатством. А от мова самого роману – суто літературна. На цьому контрасті кортить пригадати, що між книжною мовою пізнього літературного бароко й мовою «Енеїди» Котляревського таке саме провалля, як між прямою мовою «Снів неофіта» і рештою тексту. І якщо думати не по-книжному не завадило розвитку літератури протягом попередніх двохсот років, не завадить і тепер. Чого не скажемо про рівень цих нових навкололітературних діалогів.
Але повернімося до завоювання літератури. Для того, щоб стати першим поетом Запоріжжя, Павлу треба в чесному й тривалому двобої перемогти іншого славетного місцевого поета. І з цього виростає основний конфлікт роману – ідеологічне й естетичне протистояння старого й нового, радянського й українського, Павла і його наставника Гулого. Павло у «Снах неофіта» поступово розправляє поетичні плечі, впевнюється у своїх літературних смаках і в своїй правоті (зрештою, він тут займається підкоренням вітчизняної літератури). Натомість його старший товариш, Костянтин Гулий, навпаки, зсутулюється і маліє (тож якщо ми переконуємось, що Павло – хороший поет, то передовсім на цьому контрасті). Гулий проходить малоприємний шлях від вчителя й поводиря Павла світом літератури, поступово втрачаючи свій авторитет і падаючи з літературного п’єдесталу, причому в малоприємних деталях. То з’ясовується, що серед його творів є вірш про Леніна, то Павло відкриває, що у збірці Гулого немає жодного вартісного вірша, то поет починає ображено звинувачувати свого протеже в невдячності. І, врешті, те, що Павло думав, але чемно замовчував на початку роману, він починає все більше проговорювати вголос, смакуючи можливість поквитатись з нікчемним поетом і не менш нікчемною людиною. Так триває дуже брутальна боротьба за славу першого запорізького поета. І, з волі автора чи ні, а ця боротьба відображає ширше ідеологічне й міжпоколіннєве протистояння в українській літературі (включаючи критику Спілки письменників як застарілого й нежиттєздатного органу, а також перехід від однозначного обожнювання шістдесятників до їх критики).
Зазначимо, що сама специфіка конфлікту між старим і молодим веде нас до постесхатологічної картини світу, якою в романі є Україна після незалежності: це кінець старого світу й народження нового. І, як ми бачимо по поразці Гулого, старе неодмінно, хоч і болісно, відмирає. І це стосується не тільки радянської естетики в літературі. Самі 90-ті, які залишаються одним з головних об’єктів зображення, попри всі недоліки, описуються в романі як світлий період оновлення. Це типовий постапокаліптичний шанс для кожного розпочати нове житті, що добре видно не тільки по головному герою, а й по всіх другорядних і третьорядних постатях, оскільки неофітом у романі є не лише Павло. Це маленький шанс буквально для кожного переродитись, переглянути свої релігійні погляди, національну ідентичність змінити сферу діяльність, місце проживання тощо.
Проте 90-ті у «Снах неофіта» означені значно меншим ентузіазмом і надією, ніж тексти про цей період, написані напередодні незалежності й одразу після її здобуття: немає віри у прийдешню золоту добу для української культури і, відповідно, відчуття відповідальності за все, що в ній відбувається (про що, наприклад, писав у «Таємниці» Андрухович). Зрештою, автор роману знає, чим усе закінчиться, у нього немає підстав для марної надії на новий культурний ренесанс. Навпаки, для Вольвача цей роман є нагодою поговорити про 90-ті як про «чернетку нинішніх реалів», оскільки Євромайдан став для України новою спробою незалежності, своєрідним «чистовиком». Тож автор повертає нас у часі й показує цю генеральну репетицію сьогодення. І з цього ракурсу Павло поводиться, як типовий неофіт-українець і майбутнє нації: переходить на українську і спонукає свою дружину теж перейти до мови предків, нагострює вуха на всі типові штампи про українців, які чує звідусюди, думає про державні проблеми й звучить як поодинокий голос національної свідомості в пустелі 90-их. Щоправда, можливість послухати цей поодинокий голос є здебільшого в читачів книжки, а не в решти романного світу.
