Музика має тривати

Поетична серія «Видавництва Старого Лева», що вирізняється якісними текстами й стильним оформленням, торік поповнилася збіркою Леся Белея. «Книга про ліс» увійшла в короткий список «ЛітАкценту року», а якби й не так – гріх було б оминути її увагою.

Особливості поетичного голосу Белея упізнавані ще з попередньої його книжки, «Дзеркальний куб», що була відзначена ІІ премією видавництва «Смолоскип» 2011 року. Поет починає збірку поясненням концепції куба: це дуальність, дві можливі позиції й точки зору, що втілено й у «Книзі про ліс»: «2. Поет може мати дві можливі локації: всередині або зовні куба. 3. Внутрішні і зовнішні площини куба – однаково дзеркальні. 4. Всередині поет бачить усі можливі відображення власного Я, а зовні – всі сторони світу». Такий підхід пропонує, з одного боку, можливість будувати паралельні й симетричні світи, щоб згодом порушити їх або з’єднати несподіваним штрихом; з другого – бавитися із дзеркальним кубом, роздивляючись у його блискучих площинах метафору в метафорі в метафорі. Геометрія, музика, анатомія – що з них іменник, а що прикметник, вирішуйте самі. Це поезія, розрахована на підготовленого читача, насичена і стримана, багата на мовні ігри, неологізми, інтертекст.

на Балканах ніч має довжину
гітарного ременя що перетискає
циганський піджак («новосадське»)

вітер зірве тобі капелюха,
громовиця запалить
каганець смоківниці
на прибраному столі поля («лілі»)

його голова ніби
згасла лампадка
повна
мертвих мух («маратон»)

Вірш Белея нагадує сюжет із потужною концентрацією метафор та пронизливо-акмеїстичних деталей, міні-драму, яку можна розтягнути хоч і на повнометражний фільм («буденна есхатологія»). Є місце і для магічного реалізму:
на безлюдній автобусній зупинці
хлопець поділився з дівчиною серцем,
наче яблуком,
і пішов під дощ. («натюр морт»)

лежу засипаний
листям думок
про тебе
в цей час ти
напускаєш собі ванну
[…]
випустивши з ванни воду
бачиш
розмокле листя
на дні. («листопад»)

«Книгу про ліс» зроблено у подібний спосіб – і структурно, і на рівні окремих художніх прийомів. Збірка має дві частини по 30 віршів у кожній: «in silva» vs «ex silva», зелене vs червоне, що стало визначальним принципом візуального оформлення (принагідно хочеться відзначити стримано-вишукані роботи Алєни Семчишин). «Лісові» вірші пронумеровано замість назв, «міські», навпаки, мають назви. І ліс, і місто – окремий замкнутий мікрокосм. Але домінанта все ж на лісі, про що свідчать назви і книжки, і розділів, саме він є відправною точкою, від якої можна відштовхуватися, вести відлік (як-от у випадку з кубом). Тут уже нема конкретики попередньої збірки, натомість наявна універсальність, що розростається до міфу з його циклічністю (зміна сезонів, колообіг явищ, циркуляція страху тощо) й безособовістю (ніякого еґо, ніяких імен, на що вказують цифри замість назв). Ведучи уявний діалог із невмілим пейзажистом, який стверджує, що в лісі не буває прямих ліній, суб’єкт лірики зауважує: «це поза лісом / немає нічого прямого» (мов Ґільвік у вірші про яблуко, що за нього не існує нічого круглішого в світі).

хоча іншого лісу
просто не буває,

як не буває
підземних птахів чи
летючих дерев («24»)

У певному сенсі цей простір вічний, бодай на рівні ідеї: хоча ліс і його мешканців знищено («епілог»), «але нічого / не змінилося». Ліс усюди, навіть у тих, хто несе йому смерть («у лісорубі було більше лісу, / ніж в інших людей»). Він просочується в міський простір (наприклад, ще у «причинній урбаністиці» із «Дзеркального куба»), але зворотного впливу майже не дозволяє, хіба на рівні антропоморфізації: поет приписує лісовим істотам і неістотам людські емоції і драми, наче античні греки – богам Олімпу, тож іноді сюжети набувають притчевого забарвлення. Два світи, природа й місто, вдивляються одне в одного, співіснуючи поруч. Між ними немає взаємного перетікання, гармонійного змішування, як у поетичній збірці «Verde» Юлії Стахівської, нема й гострого конфлікту, мов у романі «Surfacing» Марґарет Етвуд. Як і в попередній книжці, тексти ці є лаконічними драмами з майстерними пуантами, і вибагливому читачеві буде чим поживитися – і рефлексійно, й емоційно.

адже у того, хто почує добру скрипку,
здригається душа –

як у клена, що кохав небо,
як у ялини, що кохала клена,
як у граба і дуба, що кохали ялину

як у вітра,
що не там
посіяв клена («14»)

Лісовий простір злагоджений сам у собі; місто, на противагу, розхристане, суперечливе, поліфонічне, і голоси його – про штучність, травми і біль: «горизонт – ніби рана із / запеченою сукровицею», «ти зживаєшся з містом, / наче з протезом», «місто – це забинтовані ребра, / які крізь бандаж сочаться сукровицею». Тут з’являються назви, локальна конкретика, рими, елегантний звукопис і вже в першому тексті розділу – індивідуальність, що виявляється в питанні до власного еґо: «Як знайдеш себе?». Урбаністичний світ позначений самотністю, амнезією (чи то викривленою пам’яттю), шкідливими звичками, до яких, зокрема, належить любов – витончено-еротична, вона мов яблуко, що от-от почне гнити. Вулиці Белеєвого інтертексту численні й розгалужені, аж заслуговують на окрему мапу, але центральним проспектом, видається, є все-таки біблійний. Чого вартий бодай оцей рядок: «Місто із хворими пам’ятниками – немов недужий виноградник» («друге пришестя Боплана»). Образ міста як жінки – прийом давній і не з найкращою репутацією, та у вірші «Смертельний роман з неповнолітнім містом», присвяченому Небесній Сотні, він набуває нових сенсів. Після цього тексту відбувається тематичний перелам у бік українських подій, що почалися у 2014-му, настають глухота, беззвуччя, що супроводять невигадані трагедії: «дружина каже що / зраджує мені колишньому / зі мною сьогоднішнім», «на котрій годині / нам зупинити / міський годинник?», «бо хліб твій – це відвойовані землі / а вода твоя – осічка снайпера». Посттравматичний синдром, діти, що бавляться у війну, давні друзі, які загинули, психіка, що звикає до межового стану перенапруження, ноги окупантів на рідних стежках. Ризиковані теми, але стислість поетичного висловлювання і фрагментарність зафіксованого добре прислужуються авторові, не даючи схибити:

старі кенаси валяться
від пустки
а мої внуки знатимуть, що це?
і чи напишуть мені відповідь
у цій меджумі? («кримська меджума»)

Утім, збірка не обривається трагічною нотою. Замикається річний цикл, і два простори – природний та урбаністичний – поєднуються, вітаються за руку. Їх єднає музика. Це «духовий календар», останній вірш збірки: «восени оркестр розганяє / музикою опале листя / в бік лісу». Як вітер, що всім рухає, штовхає до змін, підтримує життя – і нагадує, що все минає.

оркестр продовжує грати

без ударних що похапали в руки зброю
без духових що будують оборону
без струнних які готують тил

оркестр продовжує грати
самотню арфову сонату
що не має коди («o bella urbi bellum»)