Київ. Міфотворчий стиль

Читаючи десятки текстів про Київ, я не раз помічала, наскільки над російськими авторами тяжіє булгаковська традиція письма про це місто. Провінція, глухість, подекуди застій, але радше – повільне вмирання міста, проте водночас — любов до нього, і все свідчить про те, що саме воно стане прообразом для думання про всі подальші міста, прототипом для образів інших міст (булгаковознавець Мирон Петровський доводить, що Булгаков у «Майстрі та Маргариті» змальовує Москву за київськими шаблонами).

Щойно перекладений роман російської письменниці Юлії Кісіної, яка виросла в Києві, навчалась у Москві, мешкає в Берліні й відома також як художниця, не вільний від цієї традиції, і все вищезазначене у цьому тексті є. Проте над читачем не нависатиме тягар булгаковського великоросійського білогвардійського шовінізму — і це є беззаперечним плюсом роману. Треба сказати, плюсом не єдиним.

Найбільша перевага «Весни на Місяці» та, що змушує впадати в екстаз від читання, — це мова, стиль, метафоричність. Це мова, що здатна творити міфологію міста. У тексті є часові прив’язки (про них пізніше), але цей роман також демонструє, як епоха може не мати влади над певними містами й певними людьми — бо все зображене могло відбуватися будь-коли, й описуваний тут час є не історичним, а міфологічним, — передусім завдяки стилістиці, а також — мерехтінню швидкоплинного та вічного. Так міг би писати про Київ і письменник початку століття, і автор-сучасник. Головне — щоб він писав про місто свого дитинства та своєї юності, того часу, який проминув безповоротно. Це непростий час, дитинство не є золотим віком, діти й підлітки мають свою тяжбу, яку показує і Юлія Кісіна, та все одно: місто  т о г о   часу — міфологічне. Оповідачка усвідомлює, що місто вмирає не саме по собі, а вмирає настільки, наскільки відходить її дитинство, проведене в ньому:

«І я бачила ті калюжі вперше того вечора, коли горів пустир. А пустирі у нашому місті були, наче справжні нескінченні степи. Адже руїни одразу вривалися довгими міцними травами, і одразу навалювалася природа. Жовті верби, що пришкандибали від самого Дніпра й продовжували плакати своїми батіжками. Довкола літали орли та куріпки, а батько усе ходив довкола руїн та казав: “Геть усе місто до ноги знищать”, — та скрушно хитав уже тоді сивою головою.

І як він казав — так і сталося.

Місто із часом знесли та на його рештках побудували зовсім інше місто, й так було нескінченно багато разів, тому це місто ніхто й ніколи не розпізнає».

Щодо часових прив’язок, то йдеться про Київ років застою. Героїня — дівчина-підліток. У колі її родини та батьківських друзів постійно ведуться антирадянські розмови. Але це роман не лише про 1970-ті, а й про весь трагічний ХХ вік, прожитий містом (Містом?). Відразу цього можна й не зауважити — міфологія часом застує читачеві очі на історію, а проте раз по раз виринають згадки про Другу світову, її наслідки — наприклад, про віднайдених, уже дорослими, дітей, зачатих у час окупації від нацистів. Уже під кінець виринає і єврейська історія родини героїні.   

Мерехтіння історичності й міфологічності, минущого та вічного змушує пригадати тут і Катю Петровську з «Мабуть Естер» (особливо зважаючи на єврейську тему), і Таню Малярчук із «Забуттям», особливо окремі пасажі:

«Вічність обмежена пам’яттю, і життя не закінчується з фізичною смертю. Ми всі живемо саме стільки, скільки зберігаються наші імена. […] Але що таке імена? Це лишень випадкові звукосполучення, визначення національної і соціальної належності. За змістом вони нам ні про що не говорять. […] І всі ці люди із якоюсь недоречною, шаленою впертістю всім своїм життям, усією своєю сутністю намагаються залишити на грифельній дошці пам’яті хоча б маленьку подряпину, яку колись буде стерто.

Це було саме те, чим я переймалася більш за все, і я думала про архів усесвіту. Але де ж повинен міститися той архів? Не вмістився б він і в Інтернеті. Так багато втрачено. Так багато забуто».

Фактично, роман не має сюжету, хоч історії перетікають одна в одну й події описані хронологічно. Персонажами є і люди, і простори. Це і мати героїні, одержима бажанням допомогти всім у місті знедоленим, бездомним, покинутим; це Анатомічний театр — здається, саме довкола нього (а ще Байкової гори та Байкового кладовища) обертається світ у романі; цирк, у якому працює батько героїні; антирадянщики, один із яких привозить із закордону особливу шотландську сіль і гине через КҐБ; велетка з непомірним декольте й «гарячим кавуновим серцем»; ровесниці, що вимагають від подруг, аби вони страждали, бо нібито місія людини — це страждати; шкільна вчителька, яка, розповідаючи про Юрія Гагаріна, заледве не б’ється в істериці від захоплення; кабардинський князь, співробітник батька, який сидів на Соловках разом із Лесем Курбасом, а до посадки жив просто на кладовищі у Москві, «бо більше йому жити було нíде». Роман – про дівчинку, що дорослішає, а отже тут – і перша менструація, і знайомство з явищем ексгібіціонізму, і перші віршування й пошук «об’єкта», якому присвячувати вірші.

Текст нагадує шарманку — і, треба сказати, шарманку, яку хочеться слухати, а те, що тримає читача в напрузі — це, повторюся втретє, стилістика, метафоричні знахідки, стиль, знову ж таки — міфологія. Тут є навіть щось од магічного реалізму, але все тому, що добре передана дитяча уява, яка також долучається до творення міського міфу.

І хоч Кісіна — російська авторка, Київ для неї, здається, не є російським містом: «Москвичів ми брали на глузи, бо там, у столиці, в них завжди йшов сніг, навіть у квітні, а в Києві вже починали прокидатися садки. А москвичі, у свою чергу, насміхалися з нас та паплюжили українську мову до шпичок у шлунку. Я ніяк не могла зрозуміти, чого в Москві всі українські прізвища викликають сміх. Це ідіотизм, але факт».

Звичайно, в перекладному романі, де мова є не менш важливим героєм, ніж об’єкт зображення, якість перекладу визначальна. І варто відзначити дуже добрий переклад Ірини Гриненко — якщо не рахувати мух, які мав би виправити коректор (наприклад, «Якось тут поховали невіру — його з’їли пацюки». Або слово «колінки» тощо). Проте лексика тут така багата й така вишукана, що дозволяє українській культурі засвоїти цей роман, як і належить робити з найкращими зразками світової — чужомовної — культури.