Вони були двома протилежними осями однієї історичної системи координат. Їхній разючий контраст – сьогодні вже царина архетипних бестселерів: як Моцарт і Сальєрі, як Аполлон і Діоніс, як розум і серце. О, який розкішний голлівудський сценарій міг би вийти з їхніх дивних стосунків: не трохи лукавий, знаскоку мстивий, поранений ревнощами й заздрощами, у міру безпощадний, але працелюбний Куліш, що трудом і досвідом прагнув перевершити генія, але не міг… і сам Шевченко, якому слово давалося легко, без видимого труда й наче зовсім задарма!.. Чи склалася б їхня дивна дружба, чи взагалі спілкувалися б вони в інших часових реаліях – якби не монстр російського самодержавства, якби не всеохопна потреба протесту, якби не намагання зберегти дух українства для нащадків?
Історія стосунків Шевченка й Куліша – то не просто історія спілкування двох письменників, яка має свої межі приватності та свою – часто малоцікаву – інерцію. У їхній дружбі криється безліч суспільно-політичних, ідеологічних та культурних пластів, кожен із яких появляє, а часто й по-справжньому викриває себе лише на певному етапі. Ці стосунки мали свою еволюцію й революцію – недарма літературознавці різних часів то протиставляли, то об’єднували, то знову протиставляли цих двох безперечно знакових для української культури митців, кожен із яких приніс на її олтар свою офіру, свій безцінний дар. А різкий контраст між цими дарами в історичній перспективі вже давно став не чим іншим, як взаємодоповненням.
Аби спробувати збагнути, у чому ж їхня єдність і відмінність, доведеться звернутися до випробуваного принципу – пресловутого біографічного. Куліш лише на п’ять років молодший за Шевченка (1814 і 1819), але яка прірва між досвідами – із самого дитинства! В обох воно нерозривно пов’язане з селом. Краєвиди, якими милувався кожен із вікон своєї хати – Кирилівської на Звенигородщині та Мотронівської на Глухівщині – навряд чи так уже відрізнялися між собою. Але дуже різнилися самі хати! Батько Куліша – статечний заможний хлібороб зі старовинного козацького старшинського роду. Батько Шевченка – кріпак, хоч і нащадок вільного козака. У хаті Кулішів був і хліб, і до хліба, ще в дитинстві Панько познайомився з книжками, згодом навчався в Новгород-сіверській гімназії. Тарасовими вчителями були злигодні, сльози, раннє сирітство. Перші сходинки шкільної науки він долав під проводом місцевого дяка:
… Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
Природно, що Тарас Шевченко, якому довелося з малих літ пізнати тягар кріпацтва, якого з кріпацтва через великі труднощі вдалося визволити (викупити!), був непримиренним до суспільного ладу, прямо закликав до боротьби з російським самодержавством. Щодо Куліша, то його погляди на суспільні явища були складні, неоднозначні й мінливі. У Куліша взагалі – дуже непростий світогляд. Упродовж життя козакофільство змінювалося в нього на антикозацтво, захоплення Петром І та Катериною ІІ якось трансформувалося в українську національну ідею. У Кулішеві взагалі дивним чином уживалися, здавалося би, протилежні, антагоністичні риси. До слова, навряд чи йому було легко навіть із самим собою. Точно, аж майже оптично, характеризує «лукавого Панька» Іван Франко: «…власне та хиткість Куліша, ота пристрасть, оте вічне шукання якихось нових ідеалів, нових богів і нової віри лишиться характерним і навіть симпатичним об’явом його великого, хоч недужого духу. Йому не дано було гармонії, але він ніколи не міг успокоїтися на дисгармонії і пристрасно шукав того, чого не міг осягнути. Хто зна, чи не се було й джерелом його зависті, а далі й ненависті до Шевченка, що “неосвіченому”, невченому поетові майже без труду і без зусилля, самі собою, давалися такі речі, такі образи й ідеї, яких учений Куліш, узброєний розумом, не міг опанувати…».
Більшість дослідників сходяться, що вперше вони зустрілися в Києві, на квартирі, де мешкав Куліш.
– Здорові були. А вгадайте – хто?
– Хто ж, як не Шевченко?
– Він і є! Чи нема у вас чарки горілки?
Пізніше Куліш писав про цю зустріч: «Можна сказати, що це зійшовся низовий курінний січовик із городовим козаком-кармазинником. А були справді вони представителі двох половин козаччини». Проте Куліш таки «не зовсім уподобав Шевченка», а тому – у свою чергу – «не здалась до смаку… аристократичність Куліша». Позаяк їхні стосунки все ж таки склалися – попри відмінність характерів. Удвох вони писали, малювали, ловили рибу в Дніпрі та гуляли Києвом. Разом же – і майже одразу – почали творити відповідний контраст і контекст, без якого вже й не уявиш історії української літератури. Шевченко любив «зазирнути в чарку» – Куліш був прихильником тверезості. Існує думка, що саме Куліш якраз і поширював чутки про те, що Шевченко – добрячий пияк… Шевченко відкрито лаяв російське самодержавство – Куліш тих антицарських виступів побоювався. Але їм було за що шанувати одне одного: не хто інший, а Куліш уперше назвав Шевченка національним пророком, ніби закріпивши за ним цю роль, а Тарас Григорович, натомість, здається, не міг обійтися без допомоги Пантелеймона Олельковича – у листах часто зустрічаємо «Куліш буде компоновать текст», «текст буду сам писать або Куліша проситиму»…
Шевченко був боярином на весіллі Куліша. Молоде подружжя одразу по весіллі намагалося (тайкома від Тараса) використати посаг нареченої – три тисячі рублів – на закордонну мандрівку Шевченка, на навчання, на розвиток таланту.
Про місце, яке посідає Тарас Шевченко в діяльності Кирило-Мефодіївського братства, написано дуже багато. А от щодо Куліша, якому ніби теж дуже близька національна тема, усе неоднозначно. Сам Пантелеймон Куліш хоч і вважав себе непричетним до братства, але якось висловився про нього в менторському, наставницькому дусі: «Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе і інших. Занедбайте політику. Сам собою настане час, що від нашого слова упадуть стіни єрихонські».
До речі, наставницькі інтонації й наставницькі амбіції взагалі характерні для Кулішевої риторики. Появу Шевченкової «Катерини» й «Гайдамаків» Куліш зустрів загалом прихильно, але не втримався від спроби нав’язати поетові свої ідейні вподобання. Від загальних настанов Куліш не забарився перейти до конкретних пропозицій – внести значні правки: «Один из этих недостатков происходит от Вашей беспечности, небрежности, лени или чего-нибудь подобного; другие от того, что Вы слишком много полагались на врожденные Вами силы и мало старались согласить их с искусством, которое само по себе ничтожно, но в соединении с таким талантом, каким бог одарил Вас, могло бы творить чудеса….». Шевченко правки відкинув. Невідомо – чи з ідейних міркувань, чи просто не хотів (лінувався?) редагувати вже написане.
Про стосунки Шевченка – Куліша цікаво пише дослідник Павло Зайцев: «Куліш перевищував Шевченка силою критичної аргументації і, як людина з більшою систематичною освітою, значно більше знав і тому мав більшу самовпевненість. Стиль їх взаємин безперечно усталився вже тоді: деяка протекційність і повчальність тону з боку самовпевненого Куліша, сполучена… із пошаною до поетичного дару Шевченка, а з боку Шевченка – завжди щире признання освіченості і національних заслуг Куліша при одночасному критичному – в душі – ставленні до його безмірної амбіції і впевненості. Шевченко завжди вмів визначити певну межу для Кулішевих тенденцій впливати на нього».
Хоча одну правку Куліша історія все ж зберегла, та ще й у широко відомому, хрестоматійному творі «До Основ’яненка»:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
У первісному варіанті було:
Наш затятий Головатий
Не вмре, не загине!
Щодо ставлення до творчості вони були дуже різні: Шевченко не відзначався скрупульозністю, він розбурхував у серці живе полум’я, а Куліш брак справжнього таланту намагався компенсувати освітою, знаннями, досвідом і безнастанним трудом. Таж і головна Кулішева заслуга не в тому, що він писав вірші, а в тому, що він створив перший український правопис, перші історичні праці українською мовою, був першим фаховим українським літературним критиком. Просто йому цього не вистачало…
До «вченості» Пантелеймона Куліша Шевченко ставився загалом поважливо, часто питав у нього поради: «Навчи мене, будь ласка, що мені робить з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться». У відповідь: «Про московські повісті скажу, що зневажиш ти їми себе перед світом… Щоб писати тобі по-мовсковськи, треба жити між московськими писателями і багато дечого набраться… Тут не одного таланту треба! … а вірші твої рідні і москалі шанують, а земляки наче Псалтир промовляють».
Ставлення Куліша до Шевченкових творів постійно змінювалося – від захопленого «гук воскресної труби Архангела», «сяйво духа», «національний пророк» – до нищівного «п’яна муза, підтримана гіршими, а не кращими умами своєї батьківщини».
То прославляючи, возносячи до небес Шевченкове ім’я, то змішуючи його з брудом (до слова, чи не такі ж самі метаморфози подибуємо й у стосунках Куліша з Марком Вовчком), Куліш у своїх творах усе ж наслідує Тараса:
Тихий берег понад морем
Темна нічка обіймає.
Виплив місяць із-за хмари,
Море стиха промовляє:
Хто се ходить? Чи безумний,
Чи коханнєм недугує?
І сумний він, і веселий,
І веселий, і сумує.
Часто експлуатуючи народний віршовий розмір, Куліш несвідомо епігонить із Шевченка: у римах, ритмі, образах і настрої. Так ніколи він і не напише вірша, рівного за силою «Садок вишневий коло хати…», ані тим більше «Реве та стогне Дніпр широкий».
У рядках Куліша є голова, але немає серця. Літературознавець Дмитро Чижевський пише: «Те, що у Шевченка було в серці, у Куліша було в голові: він не є вільний творець пісень, а лише старанний наслідувач йому добре відомої пісенної поезії». Проте, на думку багатьох дослідників, у цьому наслідуванні – слабкість, але й сила водночас. Лише він один – рудий Панько, деспотичний, ревнивий і нервовий Куліш – у своїй творчості до кінця сповідуватиме Шевченкову романтичну традицію. Ця тенденція буде настільки помітною, що навіть шеф жандармів граф Орлов напише в черговій доповіді цареві Миколі І: «Книги Куліша могли б так само впливати на малоросіян, як і вірші Шевченка, тим більше, що створені для дітей старшого віку». А вже згадуваний вище Іван Франко цілком справедливо узагальнює: «До кінця життя він (Куліш) не міг вирватися з того круга понять, образів та проблем, які геніальною рукою поклав перед Україною Шевченко».
На похороні Шевченка Куліш, здається, позбувся заздрощів і ревнощів. Його промова була сповнена поваги, скорботи та щирого жалю: «Немає в нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася. А все ж ми через його маємо велике й дороге нам право — оглашати рідним українським словом сю далеку землю. Були в нас на Вкраїні великі воїни, були великі правителі, а ти став вище всіх їх, і сім’я рідна в тебе найбільша. Ти-бо, Тарасе, вчив нас не людей із сього світу згоняти, не городи й села опановувати: ти вчив нас правди святої животворящої…».
По суті заклавши підвалини українського культу Тараса Григоровича Шевченка, Куліш поніс животворящу Шевченкову правду через решту свого життя – для упорядкування й збереження творчої спадщини Кобзаря він зробив незміряно багато: «Розпочав нам Шевченко довгу і широку, справді вже рідну пісню – пішла луна на всій Україні».
Вони й справді були антиподами, а тому – можна й далі відшукувати суперечності, на яких однак і стоїть будь-яка історія будь-якої культури: емоція й розум, розбурханість і рівновага, шторм і штиль. У суті всього завжди є контраст, і конфлікт, і контекст. Щодо контексту, закладеного свого часу Шевченком і Кулішем, то без нього неможливо уявити подальшого розвитку українського письменства. Якщо перший утвердив кордоцентричну лінію (її потім розвивав, наприклад, Тичина), то від другого ведуть свою генеалогію неокласики та Микола Бажан.
Це – якщо брати вузько, в межах літератури. Але є вплив і загальніший, ідеологічний. Шевченківський міф національної історії зручно засвоєний масами. Критичні корективи Куліша ламають цю послідовну, сильну, талановиту візію.
Хай би там як, Шевченкове «Погибнеш, згинеш Україно, не стане знаку на землі» і Кулішеве «Народе без пуття, без честі і поваги» – народжені з одного джерела, де любов і ненависть становлять нерозривну єдність.
