Сучасна італійська письменниця. Народилася у 1942 р. в містечку Будріо поблизу Болоньї, живе і працює у Пескарі. Вчилася на філологічному факультеті Болонського університету, опісля працювала в різних навчальних закладах, а з 1995 р. зосередилася суто на літературній діяльності.
Першу повість Нанетті, «Спогади Адальберто», було відзначено 1985 р. національною премією Андерсена, а критики охрестили її «початком нової італійської літератури для дітей і підлітків». Уже тоді авторка показала, що чудово знається на тонкощах дитячої психології й має рідкісний дар природно й невимушено писати про складні речі, як-от життя і смерть, дорослішання, пізнання себе, проблеми у стосунках із батьками й друзями… а часом просто вміє бачити за деревами ліс. У її творах багато легкої іронії, дотепів і тонкого гумору, а мова насичена аж ніяк не банальними метафорами. Найвідомішою з майже 30 книжок Нанетті стала повість «Мій дідусь був черешнею», перекладена понад 20 мовами. Популярність здобули також багато інших її творів. Авторку відзначено численними преміями і в Італії, й за кордоном, а у 2013 і 2014 рр. її було номіновано на здобуття Меморіальної премії ім. Астрід Ліндґрен.
Українською на цей час видано дві книжки Анджели Нанетті: «Мій дідусь був черешнею» (ВСЛ, 2015) і «Чоловік, який вирощував комети» (ВСЛева, 2016), обидві в перекладі автора цього матеріалу.
За свідченням італійських мас-медіа, Нанетті пильно оберігає своє приватне життя і з журналістами спілкується нечасто. Проте на прохання українського перекладача своїх книжок письменниця відгукнулася і погодилася відповісти на кілька запитань.
– Як у вас з’явилося бажання писати? Зокрема, книжки для дітей?
– Писати я почала у 1980-х, коли створила «Спогади Адальберто» – невелику повість, де хлопчик 11-12 років розповідає про себе. Адальберто – особа аж ніяк не героїчного плану; просто мені хотілося поговорити про ранній підлітковий вік, на той час мало досліджений, і про проблеми, з ним пов’язані. Тіло у цьому віці зазнає кардинальних змін, і це породжує невпевненість та сумніви, виразником яких і став Адальберто. Ще мені йшлося про те, щоб зацікавити дітей, які не люблять читати, і спонукати їх до читання. Критики сприйняли ту повість прихильно: на їхню думку, вона сприяла оновленню італійської дитячої літератури; її було видано багато де за кордоном. Так з’ясувалося, що я відчуваю і бажання, і потребу стати «голосом» дитинства і підліткового віку, можливо, і для того, щоб самій пережити на сторінках своїх книжок вік, з яким особисто в мене пов’язано не так і багато спогадів.
– Обидва головні герої ваших книжок, перекладених українською, – хлопчаки 10-11 років. Але ж ви пишете також про (і для) підлітків?
– Авжеж, я написала п‘ять романів, де дійовими особами є підлітки.
– Ви написали понад двадцять п’ять книжок. Які з них для вас особливі й чому?
– «Було свято весни» (перевидана під заголовком «Таємна любов»), «Мій дідусь був черешнею», «Чоловік, який вирощував комети», «Містраль», «Мрія Крістіни»… Майже все це, окрім хіба що «Мій дідусь був черешнею», – романи для підлітків, проте їх залюбки читають і дорослі. Вони різні за сюжетом і тональністю розповіді; схоже, мені вдалося зачепити у них сильні теми, які я добре відчувала. Поза тим, і саме письмо в цих книжках уже зріле.
– Чи трапляються у ваших книжках автобіографічні мотиви?
– З моєю біографією пов’язана лиш одна книжка – вона виходила вже під трьома заголовками, а першим був «Rosaroserose» [щоб перекласти цю назву, треба спершу прочитати книжку, а потім добре подумати – А.М.], – бо там ідеться про рік навчання у середній школі із викладанням латини. Давно ж це було! В решті нічого суто автобіографічного немає, хоч я так чи інак присутня у кожній: наприклад, у «Черешні» описано моє відчуття природи, там є мої роздуми про смерть (що сприймається як утрата) і краєвид паданської рівнини, де я народилася. А ще – постаті сільських дідуся і бабусі: вони нагадують двох стареньких, до яких я була дуже прив’язана в дитинстві і які були для мене названими дідусем і бабусею.
– У вашій «дорослій» книжці також ідеться про дитину. Це історичний роман. Ви знаєтеся і на історії?
– Не те що знаюся, просто захистила на філологічному факультеті диплом із ухилом у середньовічну історію, на тему «Григорій VII і міста»: боротьба за інвеституру [надання ленних прав після того, як васал складав присягу честі своєму сеньйорові – А.М.], зародження в Італії перших міських автономій тощо. Можливо, роман «Дитя з Будріо» й можна вважати історичним з огляду на тло Риму XVII століття, яке я там відтворюю, але насправді мені хотілося би, щоб він був чимось більшим. Роздумами про минущість амбіцій? Про неоднозначність стосунків, особливо таких-от непостійних? Про темний бік людської природи? Хтозна.
Оксана Лущевська. Ульф Старк: «Усі історії починаються зі слухання»
– В дорослій літературі, кажуть, є тільки чотири базові сюжети; в дитячій їх, мабуть, іще менше, бо це так чи інакше або «пригодницький роман», або «роман виховання». Наскільки плідним для сучасної літератури є системне «оновлення» класичної дитячої прози?
– Як на мене, дітям і підліткам потрібна література, в якій актуальним буде насамперед інструментарій комунікації, тобто мова. Це зовсім не обов’язково означає використання принципів міметизму і сліпого наслідування; йдеться радше про мовні засоби, за допомогою яких можна було б у найбільш правдоподібний спосіб відтворити їхній внутрішній світ і характерні для них стосунки. Насамперед це важливо в контексті літератури для підлітків, і тут виклик полягає в тому, щоб оновлювати, але при цьому не баналізувати і не збіднювати, й відтворювати, але не мавпувати; зрештою, ставити себе на місце дійових осіб і дивитися на світ їхніми очима, але з ними не ототожнюватися, пропонуючи їм таким чином ще один плюс, порівняно з тими вбогими і стереотипними засобами, якими часто послуговуються автори.
– Якою, на вашу думку, має бути дитяча література, щоб відволікати дітей від телебачення і комп’ютера й привертати до книжки?
– Непросте запитання, на яке в мене немає чіткої відповіді, бо це дуже складний і неоднозначний виклик. Думаю все ж, що людина формується як читач у найперші роки життя, і що багатшими на емоції будуть у ці роки стосунки з книжкою, то більшою буде й імовірність того, що це враження збережеться попри конкуренцію з боку телебачення й інтернету. Що ж до того, якою має бути дитяча література, то для мене тут існує лиш одне визначення: якісною. Це дорослим можна пропонувати що завгодно, натомість дітям треба давати тільки найкраще.
– В наш час межі між дитячою і дорослою літературою вже не такі чіткі, як раніше. Ваші книжки популярні і серед дорослих читачів. Для кого ви радше пишете: для дітей, щоб розбурхати їхню уяву, чи для дорослих, щоб розворушити їхню пам’ять?
– Двадцять років я писала лише для дітей. Мій перший роман для дорослих, над яким я працювала п’ять років, вийшов у світ три роки тому; впродовж цього року вийде і другий. Гадаю, я й далі йтиму обома цими шляхами. Навряд чи лінія поділу між дитячою і дорослою літературою виявляється тільки в двох функціях, зазначених у питанні; для мене тут скоріше йдеться про такого собі внутрішнього читача: коли пишеш для дітей, він має бути присутній, а я маю відповідати його очікуванням; натомість пишучи для дорослих, я присутності цього внутрішнього читача не відчуваю. Підлітковий дискурс – складніший і менш виразний, от у ньому межі й справді зовсім не чіткі.
Наталка Малетич. Джеремі Стронґ: «Щоб нова історія була кращою за попередню»
– У ваших книжках чимало болю й сильних переживань, але герої при цьому – щасливі люди з неймовірно світлими спогадами. Це формула, як зробити своїх героїв щасливими: дати їм хорошу пам’ять?
– Хтозна… коли я пишу, то думаю не про формули, а скоріше про теми, які мені хотілося б висвітити у книжці. У «Мій дідусь був черешнею» – це тема втрати, в «Чоловікові, який вирощував комети» – тема сім’ї й батьківства. Себто, наприклад, батьківство актуальне лише в момент зародження нового життя чи цього не досить? Те саме у стосунку до сім’ї: що служить тим цементом, який тримає її разом, – засвідчені зв’язки чи все ж таки любов? Навколо цих двох тем і виросли обидві згадані історії, в яких є й багато всього іншого.
– Беручись писати перші сторінки книжки, ви вже знаєте про своїх героїв усе? Чи вони вимальовуються перед вами в міру створення тексту?
– Я тримаю в голові стежку, такий собі слід чи напрям, якого загалом дотримуюся. Та можуть минути місяці й місяці, перш ніж я візьмуся безпосередньо до писання. Насправді я чекаю, доки головні герої визріють у мені, а разом із ними – імена й голоси. Те, що я називаю «голосами», визначає ритм сторінки й тональність письма. Тональність «Черешні» – це такий дитячий монолог, тональність «Чоловіка, який вирощував комети» – поетичніша, бо я відчувала, що Арно – мрійник, дитина з тонкою, чуйною натурою. Звісно, письмо може змінюватися, а сама історія – розширюватися, обростати новими деталями, та головні герої здебільшого вже не міняються.
– Отже, створюючи історію для дітей, ви ніколи не забуваєте про потенційного читача? А чи буває, що історія народжується, скажімо, сама по собі, просто тому, що має народитися?
– Історія взагалі народжується сама по собі, вона має свої причини і свою силу, які живуть десь у мені. Проте коли я вже беруся писати, особливо для дітей, то біля мене завжди сидить внутрішній читач: я маю з ким порадитися, а він мене оцінює і поправляє.
Володимир Чернишенко. Іан Вайброу: «Читач повинен відчувати, що письменник розмовляє з ним особисто»
– Де, на вашу думку, пролягає межа між дійсністю і казкою, і в житті, й у книжках?
– Для дітей і підлітків, а часто і для дорослих, межа між дійсністю і вимислом сьогодні й справді дуже нечітка, а іноді її взагалі не бачать. Колись література, зокрема твори романтичного, казкового жанру, спонукала до мрій, це правда, проте тоді книжка існувала у своїй матеріальній конкретності, рано чи пізно читач перегортав останню сторінку – і повертався до дійсності. Або ж роль посередника виконували голос розповідача і його присутність, які унеможливлювали будь-яку плутанину. Натомість у наш час використання – часто недобросовісне – візуальних образів, якими нас безнастанно бомбардують, особливо у відеоіграх і на телебаченні, поступово скоротило відстані й породило загрозливі непорозуміння. Образ впливає на вироблення умовних рефлексів і загалом вабить до себе набагато сильніше за слово, адже діє безпосередньо на уяву і чуття. Межа між дійсністю і казкою? Вона у вкоріненні в дійсність і у здатності чітко відрізняти одну площину від іншої. Тож якщо вже стимулювати дітей розвивати свою фантазію, то треба водночас і допомагати їм учитися відрізняти дійсність від вимислу.
– Чи є тема, на яку ви точно ніколи не напишете книжку?
– Фентезі. Я не читаю творів цього жанру і, думаю, ніколи не писатиму нічого подібного.
– Що перше спадає вам на гадку, коли ви чуєте назву «Україна»?
– Імена великих письменників, Михайла Булгакова і Василя Гроссмана: вони написали дві книжки, які я дуже люблю.
– Україна переживає важкі часи: деякі частини країни окуповано, фактично, вже три роки йде війна. Можливо, ви порадите якісь книжки, свої чи інших авторів, які могли б хоч трохи допомогти українським дітям адекватно сприймати цю жорстоку дійсність?
– На жаль, я навряд чи зможу дати належну відповідь на це запитання. Я не переживала нічого схожого на те, що зараз переживаєте ви, тому пропонувати з-за кордону, з безпечного середовища, якісь книжки чи авторів було б, як на мене, надто самовпевнено. На думку спадає хіба що «Маленький принц» Сент-Екзюпері – власне через свою витонченість і поетичність.
Розмовляв Андрій Маслюх
