Літературна дискусія 1925–1928 років породила величезну критичну хвилю: протягом трьох років було опубліковано більше як тисячу статей і памфлетів, своє слово в ній сказав ледь не кожен учасник літпроцесу, а підсумковий том вибраних текстів до дискусії вийшов грубою книжкою збільшеного формату.
Поки ж дискусія з літературної не обернулася на політичну, вона так само швидко обростала жартами, пародіями й анекдотами. Хто кого і за що в тій дискусії — сьогодні без (ін)ста грамів не розібратися. А свого часу вона сколихнула широкі народні маси, у глухому селі на Білоцерківщині люди бралися за перо, щоб сказати своє вагоме слово!
М. Яценко
(с. Корнін на Білоцерківщині)
Сучасна балада
«Війна просвітянам! Нещадна війна!
Нехай процвітає Європа!»
Від краю до краю «До бою!» луна…
І от до страшної лихої борні
Хвильовий на білому їде коні…
Із темного гаю назустріч йому
Пилипенко виринув сміло.
Горіло завзяттям обличчя йому,
Козацькая кров клекотіла.
«Ти камо грядеши?» — Хвильовий прорік. —
І камо ведеши сопливих калік?»
«На села далекі я “Плуга” веду.
Оратиму там перелоги
В Вапліте і “Гарту” я хліб одіб’ю
Сходжу всі шляхи і дороги!»
Пилипенко твердо пішов навмання
І сумно Хвильовий припав до коня.
На початку 1925 року літературне життя щойно набирало потужності. Виходила одна літературна газета — «Культура і побут», додаток до урядової газети «Вісти ВУЦВК». Ще виходив один літературно-науковий і громадсько-політичний щомісячник «Червоний шлях» у Харкові, і якраз 1925 року в Києві почали видавати свій «товстий» журнал «Життя й революція».
У Харкові існувало лише дві літературні організації — Спілка селянських письменників «Плуг» та Спілка пролетарських письменників «Гарт», але й ті не могли мирно ужитися. «Плуг» заснував і очолював Сергій Пилипенко, прозваний Папашею за одвічну турботу про молодих письменників. Це була масова культурно-просвітницька організація, яка продукувала чимало літературного шлаку й браку і куди приймали всіх охочих і хоча б письменних.
Через півроку після «Плуга» Василь Еллан-Блакитний, який любив вождювати й очолювати, заснував «Гарт» — навсупереки Пилипенку. Команду він зібрав козирну: Микола Хвильовий, Павло Тичина, Валер’ян Поліщук, Майк Йогансен, Іван Дніпровський, Володимир Коряк. Незабаром гартівці переманили до себе Олександра Копиленка й Івана Сенченка. Добрий Володимир Сосюра хотів догодити і тим, і тим, тож ледь не щодня писав заяви на вихід з однієї організації і вступ до іншої.
У січні 1925 року представники «Плуга» й «Гарту» їздили до Москви на всесоюзну нараду пролетарських письменників. «Гарт» відмовився прийняти так звану «напостівську» платформу (її нав’язувала МАПП — Московська асоціація пролетарських письменників, «напостівство» — від назви їхнього друкованого органу, журналу «На посту»), вступити до всесоюзної організації й визнати верховенство Москви. «Плуг» — навсупереки «Гарту» — на все це погодився. Згодом російські «напостівці» приїхали на з’їзд «Гарту» в Харкові і спільно з плужанами нападали на гартівців.
Це все були засновки для літдискусії. Приводом же для неї стала стаття молодого плужанського письменника Григорія Яковенка «Про критиків і критику в літературі», на яку відгукнувся Микола Хвильовий статтею «Про “сатану в бочці”, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”».
Хвильовому йшлося передусім про кваліфікацію письменника. Він виступив проти «червоної халтури», що її він ототожнював із «Просвітою», — проти малоосвічених, бездарних і нахабних графоманів, які ринули в літературу на початку 1920-х, не в останню чергу завдяки «Плугу» й через нього. «Просвіті» як психологічній категорії Хвильовий протиставив «Європу».
Плужани одразу охрестили Хвильового й компанію «олімпійцями», «класиками», згодом, після заснування ВАПЛІТЕ, «академіками» й ополчилися проти них.
Василь Атаманюк
Будь же, папашо, мов камінь, —
Йде Хвильовий з кулаками;
Сором нам буде і сміх —
В «Плузі» не вдержать чепіг.
У своїх перших памфлетах Хвильовий сформулював також ідею азіатського ренесансу. Писалося йому добре й швидко. «Культура і побут» із номера в номер друкувала його статті з довгими й химерними назвами та з підзаголовком «Листи до літературної молоді». Три такі довжелезні листи склали першу книжку памфлетів Хвильового, яка називалася коротко й пафосно — «Камо грядеши».
Баришполець
«Європа» і «Просвіта»
По великих трактах, по вузьких дорогах
Чути — скриплять ярма, торохтять вози:
То селюк уперто «прьоть» до Хвильового:
— Драстуйте, маестро! Боже поможи!
Ви хоч і сердитий, а ми до вас в гості:
Є новели, вірші, є і «романи».
Ось вам про бандитів, ось про желихвостів…
(Ох і розписались, сук-кині сини!)
А оце про славну Вишенську комуну,
Ось про колективи, про «капаратив».
Це октави-вірші: «Голуба трибуна —
Голубе майбутнє голубих степів».
Усміхнувсь маестро: — Рано ще, просвіто!
«Колбасой катісь» в задрипанки назад;
Примітивні співи про зелене жито,
Не вам турбуватись про комуни сад.
Є у нас Йогансен. Є у нас Тичина.
Всім також відомо, що я — Хвильовий.
Ні… Задарма преться в місто сірячина:
Ми без неї знайдем шлях у світ новий.
Посміхнулись хлопці, вдарили об поли:
Будь здоров, маестро! Боже поможи!
…І помандрували у зелене поле,
Лиш тріщать занози, лиш скриплять вози…
У літературній дискусії на бік пролетарського письменника Хвильового несподівано для багатьох став Микола Зеров, професор Київського інституту народної освіти, де він викладав українську літературу, поет-неокласик. Дражнилка «олімпійці» стала ще доречнішою.
Натомість проти двох Микол виступили колишні поети-символісти Яків Савченко і Дмитро Загул. Ряди київських письменників розкололися. Савченко від початку 1920-х кинув писати вірші й узявся за критичне перо. До літдискусії він видав дві полемічні книжки з промовистими назвами — «Азіатський апокаліпсис» та «Проти реставрації греко-римського мистецтва». Загул, сам знавець іноземних мов і світової літератури, залишався передусім поетом і перекладачем, його внесок у дискусію обмежується лайливою критичною книжечкою «Література чи літературщина». Він же вправлявся і в писанні пародій.
Дмитро Загул
Греко-римські мотиви
(Дистихи Хвильового)
Довго дивився довкола
наш невгамовний Микола,
Далі розклав пасіянс:
«З Азії йде ренесанс!
Йолопи. Ваша халтура —
не європейська культура.
Тільки в моїй ВАПЛІТЕ
література цвіте!
Вилупки з неопросвіти,
ви дикуни, троглодити.
Кожний пастух-свинопас
преться й собі на Парнас.
Хто не складає сонетів,
геть його з-поміж поетів!
Вам, куркульня-писарі,
місце на Лисій горі.
Неуки з «Плугу» і «Гарту»,
з вами й возитись не варто,
Тільки псуєш собі кров…
«Енко» — не те, що Зеров!
Вчіться художнього слова
в Рильського, в мене, в Зерова, —
Може, ще й декого з вас
пустимо ми на Парнас».
Тим часом у Києві 24 травня 1925 року у великій залі Всенародної бібліотеки (нині це Жовтий корпус університету) відбувся прилюдний диспут «Шляхи розвитку української літератури», у якому взяли участь представники різних літературних організацій, київські письменники, інтелігенція, студентство. Стенограму диспуту видали окремою книжкою.
«Диспутувати, власне кажучи, давно свербіло, та не було за що зачепитись. Аж ось т. М. Хвильовий “дунув” статтю. Зачеплено в тій статті такі питання, що дурні ми були б не скориставшися з нагоди. Це добре зрозумів і академічний загал од 60 до 100 років віку — приперлося, не шкодуючи, милиць, костилів старих кісток аж 900 штук! І все то — відомі літератори! Довелося, звичайно, пустити й декого з чужих, бо нічого не вдієш…» Професор скотарства Омелько Буц був на диспуті й вів пряму трансляцію у Твіттері.
Диспут. Окремі виступи
Голова зборів Дорошкевич. Просимо пробачити, але доповідачем буде Меженко… Кращого не знайшлося…
Меженко. Я не погоджуюсь з т. Хвильовим. Про яку Європу мова мовиться? Європа є західна, східня, південна, північна й, нарешті, центральна. Не можу ж я з усіма Європами погодитись?! У нас, звичайно, все ні к чорту. І театр, і фільми, і малярство, і загалом все мистецтво. Наші письменники вульгарні, на кожній сторінці лаються… А скажіть, прошу вас, почім я знаю, що, лаючись, на кого вони натякають? (Сходить з трибуни. Присутні жваво вітають улюбленого критика, не шкодуючи калош.)
Зеров. O tempora! O mores! Меженко не розуміє досі, що Європа — це я, і я — це Європа! (Б’є себе в груди.) Omnia mea mecum porto. Коваленко узурпує моє право писати халтурну критику! Коваленко грабує мене! Караул! Пробі! (Промовцю дають понюхати томик Горація видання 1587 року, й він заспокоюється.)
Десняк. Стара все це історія! Настогидла, як Зеров зі своїм Тібулом та латиною. Чого хоче Зеров? Витягти все старе ба…
Старицька-Черняхівська (з місця, перебиваючи). Я тут.
Десняк. Критики в нас чи на понюх табаки, а критиків за тиждень не перевішаєш! Задаються тільки! Заждіть, братішки, незабаром ми вас по зашийку наладимо! Ковбаскою покотитесь! Геть Європу й Бенуа!
Щупак. Я дозволю собі, коли ви не образитесь, висловити свою, так би мовити, думку… Я як старий діяч почуваю потребу висловитись… Так от ви тільки не ображайтесь… (Академічні дами посилають промовцю “воздушні” поцілунки.) Одним словом, я з усіма згоджуюсь, а коли не згоджуюсь, то вибачте. (Сходить з трибуни.)
Одним із наслідків раннього етапу літдискусії став розвал «Гарту» й утворення ВАПЛІТЕ — Вільної Академії Пролетарської Літератури. Оголошення про вихід із Спілки пролетарських письменників її кращих сил газета «Культура і побут» надрукувала під самісіньку завісу 1925 року. До ВАПЛІТЕ пішли Хвильовий, Тичина, Куліш, Йогансен, Слісаренко, Яловий, Любченко, Коцюба, Дніпровський, із «Плуга» до них «перекинулися» Іван Сенченко і Петро Панч.
У статуті ВАПЛІТЕ була одна небачена на той час вимога — ваплітяни не мали права належати до інших літорганізацій. Досі ніхто не висував обмежень на членство. Сосюра був і гартівцем, і плужанином, і одночасно, і по черзі. Насправді організаційні пертурбації його цікавили найменше. От і під час літдискусії він спершу написав і подав заяву у ВАПЛІТЕ, але потім забрав її, знову породивши купу анекдотів і жартів.
Журнал «Плужанин» стверджував, що навіть одного дня на стіні в Будинку літератури ім. Блакитного з’явився отакий напис:
Літературна буря грає
Реве, шумує і мете…
«Поете зоряного краю,
Чому ти вже не з Вапліте?»
Гуляє вітер по дорозі,
Веде білоснігів парад.
Він став до ВУСПП’у на порозі
І знову повернув назад.
Колись весна, весна прилине,
Засяють зорі в далені.
«Поет нової України,
Кому, кому твої вогні?»
А вітер в відповідь: не знаю! —
Куди іти? Куди іти?
В моєму зоряному краю
Я не знайду собі мети!
Літературна цяя буря
Не одного з шляху змете…
Як добре, друже мій Сосюра,
Що вийшов ти із Вапліте!
Ваплітяни стали головними учасниками літдискусії, опонентами ВУСПП — Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, яка виникла на уламках «Гарту». Нову літорганізацію очолили, як казав Йогансен, чотири Івани: Микитенко, Кириленко, Кулик та Іван Ле. А вусппівський журнал так і називався — «Гарт».
Буквально за рік помітно збільшилася кількість майданчиків для дискусії, тепер уже кожна літорганізація мала свій друкований орган. Ваплітянин Олесь Досвітній під вигадливим псевдонімом d’Neoro роздавав сам собі компліменти: «Чули — ВАПЛІТЕ починає видавати свій журнал? Лідери цієї організації (чутка йде, що там усі лідери — аж 23 душі) нахваляються, що журнал почне дальнобойними по Києву і “на картеч” по Харкову. Невідомо, як там у Києві з артилеристами, але у ваплітовців за наводчика досвідчений артилерист колишнього 51 артилерійського дивізіону, а заслоною керує спеціаліст по газових атаках. Бойове завдання журналу: знищення халтури, примус поважати книжку, розгром графомано-“письменницьких” “гарнізацій”, захоплення в полон для примусової роботи жабокрилих “вумників”».
Опонентом Хвильового виступив ще один колишній гартівець, який перейшов у ВУСПП, — Володимир Коряк. У Москві до літдискусії долучилися Володимир Гадзінський і Кость Буревій. Про останнього той-таки d’Neoro ущипливо завважив: «Вийшла з друку (в Москві) книжечка “Європа чи Росія?” Кості Буревія. Чудовий порадник для тих, хто лагодиться писати брошури про дискусію на тему “Нате й моїх п’ять…”».
Взагалі, цілісним монолітом у літдискусії виступав лише «Плуг» із незмінним Сергієм Пилипенком на чолі. Тим часом із «Гарту» утворилося одразу кілька літорганізацій, які всі ворогували не тільки з «Плугом», а й між собою. Крім згаданих ВАПЛІТЕ і ВУСПП, це ще й група «Авангард»: 1925 року, одночасно з майбутніми ваплітянами, з «Гарту» вийшов Валер’ян Поліщук, колишній друг і однодумець Хвильового. Поліщук критикував Павла Тичину, називав його «дутим кумиром», Хвильовий заступався за свого «однопартійця» і присвятив цій обороні памфлет «“Ахтанабіль” сучасності, або Валеріян Поліщук у ролі лектора комуністичного університету».
Дмитро Загул
До літдискусії
«Guerre ouverte!» — реве арена,
Крик і гук — що боже крий!
Почалась борня шалена —
Поліщук і Хвильовий.
Той — шакал, а той — гієна,
В зуби, в груди і в висок.
І залляла кров зелена
Серце, писок і пісок.
Дискусія плавно переходила у фазу «свій свого, щоб чужий і духу боявся». Дедалі менше було шаржів і пародій, дедалі більше лайливих статей і глузливих випадів. Недаремно концерт, у якому мали виступати дискутанти з різних таборів, називався «концерт-монстр». Особливо «доставляють» декламація «Достиг я высшей власти» Ялового, дует «Коли розлучаються двоє», інсценізація романсу «Ужасно шумно в доме Шнеерзона» і роздача призів.
