Досить прогулятися недільного дня центром Києва, аби зрозуміти конечну потребу не лише декомунізації, а й деколонізації культурного простору. Причому нині, коли радянських вождів на постаментах таки ж поменшало, ґлорифікація російської імперської доблесті разить тим відчутніше. Наша топоніміка іноді попросту вводить у ступор, спричинює тяжкий ментальний шок. У Маріїнському парку стоїть такий собі арсеналець із величезним прапором (слід думати, його символічний колір червоний?) і погрожує прохожим на вулиці Грушевського. Достоту як в історичній реальності він колись погрожував самому українському президентові. (До речі, петлюрівський вояк із куреня чорних гайдамаків Сашко Довженко, майбутній всесвітньовідомий кінорежисер, тоді саме штурмував Арсенал, захищаючи Центральну Раду. А в знаменитому фільмі він зробив «дзеркалку» власної біографії, ніби виправляючи в очах переможців свій помилковий – у їхній системі координат! – юнацький вибір.) Навколо Арсеналу чомусь суцільна територія російських доблесних воєначальників: то вулиця Суворова (коли не помиляюся, він і досі стовбичить біля військового ліцею імені Богуна?), то Кутузова. А поруч приклад уже, схоже, суто мовного маразму. Провулок називається Кріпосним. Він російською був «Крепостной», нагадуючи, судячи з довколишнього просторового контексту, про фортецю. Виходить, тепер уславлює чи не російське «кріпосне» право.
Але найбільше мені соромно усвідомлювати, що театр російської драми в моєму рідному місті носить ім’я Лесі Українки. Витонченішу наругу вигадати справді важко. Щойно нарешті опубліковані без цензурних вилучень листи поетки дають змогу скласти непорівнянно повніше уявлення про її ставлення до північних сусідів. Утім, і драматургія, та сама «Оргія», «Вавилонський полон», заборонена в радянські часи «Бояриня», жодних сумнівів не лишали. Головна героїня «Боярині» на власному трагічному досвіді переконалася, що Україна та Росія – то різні культури, антагоністичні світи, край, відповідно, вільний та край тотальної сваволі, де Оксана так і не змогла прижитися, занидівши від ностальгії.
У листах авторка «Боярині» висловлюється навпростець (оригінали зберігаються у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Шевченка НАН України): «…нам, украіньцям, не щастила доля ніколи в тій Московщині». Миритися з таким станом справ нізащо не згоджується: «[…] я ніколи не згожуся вступитися з дороги перед усякими перевертнями і покутними борзописцями з чужої літератури,– dafűr ich bin mir doch zu gut! Та пора вже й публіку нашу привчити (не говорячи про самих редакторів), щоб не била поклонів перед усякими nullite’s через те тілько, що вони в ряди-годи удостоюють нам «в хату плюнути» (раніше «наплювавши» на неї), забрівши знічевья з роскішних сусідських палат до нашого вбогого куріня. Адже і в курінях на покуті сиділо виборне отамання та чесне товариство, а не якісь заволоки-потурнаки».
Погроза Володимира Винниченка перейти в сусідню літературу, писати для російського читача, краще здатного оцінити талановитого автора, спричинила серйозний конфлікт. Михайлові Коцюбинському він скаржився в листі, що зважати на докори української лицемірної критики не буде, а відтак єдиним виходом для себе бачить зміну мови й ідентичності. У моральному кодексі Лесі Українки такі роздуми й вагання молодшого колеги по цеху мали сприйматися у кращому разі як безвідповідальні. Ця гучна контроверсія стала одною зі спонук для написання драми «Оргія». Що має робити митець, коли його країна загарбана? Історія Антея, готового повісити арфу на вербі й задовольнитися тільки хатнім визнанням, дає його землякам «добрий приклад». Це передсмертна репліка героя, котрий вважає за краще між честю й славою вибрати таки першу. Річ не лише в тому, що, записавшись у хор римського Мецената, співець зраджує свій край і свою мову. За Лесею Українкою, творчість із чужого примусу, підлаштована під смаки замовника, – це ще й зрада Богом даного таланту. У сусідських наймах не здобудеш тої повноцінної слави, якою винагороджують геніїв; Антей мусить торкатися таки рідної землі, аби не втратити силу й обдарування.
Блискуче обізнана у європейських літературах, знаючи тексти не з других рук, Леся Українка легко позбувається тої отрутної пошани до винятковості «російського генія», якою вигодовували цілі покоління українців. (Про необхідність подолати «культурний епігонізм», вплив «російського культурника» і піти «до джерел» пристрасно полемізували ще й у дискусії середини двадцятих років, це важлива теза статей Хвильового й Зерова.) М. Чернишевського, цього кумира російських шістдесятників, Леся Українка дуже гостро розвінчує у статті ««Утопия» в беллетристическом смысле», вважаючи, що він «зумисне брехав» читачам. У відповідь на зауваження Олени Пчілки про надмірну різкість такої оцінки вона у листі увиразнює свою позицію: «Я згоджуюсь, що про Чернишевського сказано в мене коротко (та се ж тільки конспект був) і є помилки в оцінці деяких рис його е п о х и , але що про нього самого яко белетриста, то я таки так думаю: рідко хто з белетристів так дратував мене своїм нахабним презирством до нашого благородного хисту, як сей самозванець у белетристиці, і я сього не можу сховати» (Українка Леся. Твори: в 10 томах. – К. – Дніпро. – 1965. – Т.УІІІ. – С.320). У десятитомнику 1965 р. і стаття, і лист публікувалися, а вже у дванадцятитомному зібранні зроблено купюри.
Називаючи театр російської драми іменем Лесі Українки, радянські ідеологи дбали, мубуть же, про дружбу народів і «пролетарський інтернаціоналізм», а точніше, про власне виживання й утвердження. Згадаймо, вулиці й майдани радянська влада перейменувала водномить – і хто вже сьогодні пам’ятає, прізвища яких вождів носили свого часу Хрещатик, Лютеранська. Прорізна… А пам’ятники ставили фанерні, похапцем фарбуючи червоним зірки, поки здобулися на граніт і бронзу. Але чому ж ми в своїй уже державі продовжуємо толерувати їхні цінності? До того ж і сутнісно театр російської драми не є тим модерним новаторським театром, що мав би бути Українчиним. Не випадково й дуже поодинокі постановки її драм вдавалися погано, не вловлювалася, не передавалася ні стилістика, ні дух текстів.
Я формулюю свою позицію однозначно: театр російської драми у столиці України не повинен носити ім’я Лесі Українки. Найперш з огляду на ту саму гібридну війну, яка великою мірою є війною за культурне домінування. І поки ми не позбудемося культурного епігонізму, поки не відмовимося від ганебної спадщини, виграти у цій війні не зможемо. Згадаймо, як окупаційна влада торік поспіхом закрила меморіальний музей поетеси в Ялті: на підконтрольній Росії території музею Українки, схоже, не може бути за самою імперською логікою підкорення. З листування знаємо про намір Лесі Українки оселитися в Галичині. Вона тоді написала Михайлові Павлику, що «українець робить однаковий компроміс, коли пишеться підданим чи Росії, чи Австрії, – мені Петербург так само чужий, як і Відень, і в зміні форми пашпорту я жаднісінької жертви не бачу, навпаки, рада б її зробити при першій нагоді».
Живемо в зовсім іншій історичній епосі. На «пролетарський інтернаціоналізм» уже ніби й не треба зважати. Вулиця, де стоїть театр, свою назву змінила. І сьогодні театр російської драми імені Лесі Українки мені виглядає достоту такою самою недоречністю, як і перетин вулиць Московськаї та Мазепи. А культурного епігонізму нам таки конче треба позбутися. І з національною ідентичністю доведеться визначитися. Бо культуна підлеглість унеможливлює політичну й державну суверенність. Що не раз і не двічі вже доводила наша історія.
