Осока Сергій. Нічні купання в серпні (ВСЛ)
Ростислав Семків
Чарівна збірка оповідань із виразним сільським колоритом. Усі проблеми ближчого та дальшого життєвих всесвітів поглядом усе більш і більш дорослого хлопчика. Дитячі травми, затишні дрібні радощі, розкішна мова – все, як у Григора Тютюнника; просто час більше не повоєнний, а вже «перебудовний». Написано щиро й навіть відверто-автобіографічно. Міріади мікросюжетиків – найкращий спосіб зануритися у чиєсь життя та світовідчування. Емоційна одноманітність не так даватиметься взнаки, якщо читати невеликими порціями по 2-3 оповідання. А вже описи реалій авторського світу інакше не назвеш, як соковитими.
Тетяна Трофименко
Сергій Осока, відомий досі як поет, стрімко увірвався в сучасну українську прозу зі збіркою «Нічні купання в серпні», що не могла не привернути уваги читачів і критиків: таке живе соковите письмо зустрічається нині рідко. Ці тексти нагадують прозу братів Тютюнників чи «Сільські історії» Анатолія Дімарова та повертають у літературний дискурс центральноукраїнське село, яке дещо випало з фокусу уваги письменників.
Утім, важливість «Нічних купань у серпні» зумовлюється насамперед не тим, що вони є «нашою відповіддю» «західному» крилу нинішньої сільської прози, і навіть не їхньою стилістичною довершеністю. У своїх текстах Осока проговорює травму, яку загалом можна означити як спільну поколіннєву: згубний вплив на людину системи, насамперед шкільної освіти, «совкового» побуту й соціальних стереотипів. Отож, протиставлення село/місто втілюється тут насамперед у ментальному плані, через сприйняття головного персонажа (дитини чи підлітка), як протиставлення свободи й тотального пригнічення: «А потім наставало прокляте перше вересня, і вас залізними пазурами витягала з раю сім’я і школа».
Якщо головному героєві, здається, все-таки вдалося випорснути з-під пресу обмежень радянського суспільства, доля інших персонажів була менш щасливою. Про ці великі трагедії маленьких людей, які відважилися на мінімальний опір та були затравлені довкіллям, «готовим учепитися в литки будь-кому, хто смів бути щасливим на їхніх очах», автор пише з великим співчуттям і психологічною глибиною. Звісно, є в цьому затятому повторенні подібних сюжетів щось від сеансу автотерапії – але, можливо, саме в цьому й полягає сенс такої прози.
Ярослава Стріха
Вабі-сабі – категорія у японській естетиці, що наголошує на естетичній цінності минущого і зникомого. «Нічні купання в серпні» – досконала українська локалізація вабі-сабі для тих, хто бодай частину босоногого дитинства провів у дідусів-бабусів по депресивних селах другої половини 1980-х – першої половини 1990-х, і аж допіру тепер спохопився, що цих місць уже не існує. Відходить у минуле народна обрядовість, тогочасні колоритні фрики вимирають під тиском соціальної мобільності й побутового алкоголізму, час уже ніхто не вимірює за тим, о котрій годині корови йдуть на пашу і з паші, а між смертю і нами раптом стало на одне покоління менше, ніж доти. При цьому «Нічні купання» доволі тверезо зазначають: чар описаного – саме у проминанні, себто в тому, що головний герой бере на себе тяжкий обов’язок пам’яті і своїм переповіданням рятує минуще від небуття. Поза цим свідченням особистого зростання, епоха підкреслено неромантизована: не оминули увагою ані повальний тогочасний алкоголізм, ані побутовий бардак у всіх царинах життя (починаючи з медицини). Соціальна драма добре урівноважує елегійні описи передосінніх днів, коли надміру багато світла і любові; епізодичні випадання у магічний реалізм – не конче найпереконливіша сторона книжки, але по-своєму симпатичні й вони.
Малярчук Таня. Забуття (ВСЛ)
Ростислав Семків
Романізовані біографії значних у національній історії людей – це завжди важливо. Ще й так добре написані, як роман Тетяни Малярчук про В’ячеслава Липинського. Вельми проникливе занурення у внутрішній світ цього знаного політичного діяча на тлі доволі точної реконструкції тієї епохи. І, звісно, достатньо мотивацій його політичних та інтелектуальних поглядів. Плюс ще кілька незлецьких історичних інформацій та анекдотів. Одне слово, цілком собі непоганий ідеологічний роман – у сенсі, що треба буде серйозно міркувати про той час і про час узагалі (час, фактично, є окремим персонажем тексту). Щоправда, як і належить серйозному роману, не передбачено жодної інтриги: те, що на Липинського чекають #зрада, розчарування, самотність та смерть, нам повідомляють одразу. Пласт нашого часу, де діє альтер-его авторки, суттєвих загадок також не містить – хіба знову пропонує замислитись над глибшими філософськими питаннями. Для витривалого читача книга. Для витривалого, зануреного в себе читача.
Тетяна Трофименко
Здається, загальне очікування на «великий роман» зіграло з Танею Малярчук поганий жарт: «Забуттю» закидають і схематичність, і брак текстового м’яса, і повідомлення всім відомих історичних фактів. Попри те роман є якісно новим явищем у творчості письменниці: Малярчук відходить тут від звичного для ранніх творів «магічного реалізму» та досить суперечливої соціальної сатири «Звірослова» й «Біографії випадкового чуда», звертаючись до реалізму психологічного й відтворення історичних подій без пафосу, повчання та бравурної героїзації.
Це рідкісний випадок, коли про національну пам’ять говорять однією з тобою мовою, адже «Забуття» – роман не тільки про В’ячеслава Липинського, політика-невдаху, чиї ідеї виявилися не на часі. Цей твір значною мірою про сучасну Україну та те комічно драматичне протистояння в лавах патріотично налаштованих земляків, учасниками якого доводиться ставати часто мимо волі. Поляк за походженням, Липинський поклав життя на вівтар української ідеї – і під кінець життя суттєво розчарувався в цьому проекті. Якщо вам ніколи не хотілося підписатися під його словами («…маю надію, що Бог Милосердний принаймні наприкінці звільнить мене від дотику з українським громадянством») – вітаю, ви живете в дуже комфортному середовищі.
Розпад імперій, війна, нівеляція гуманістичних цінностей (та й узагалі цінностей як таких) – розважання над цими проблемами робить «Забуття» неабияк актуальним нині. Якщо ж узяти до уваги, що складовими художньої системи роману є також love story, і історія родини, і хороший вивірений стиль, думаю, можна говорити про один із найкращих прозових текстів року – для найширших верств читачів.
Ярослава Стріха
У романі дві лінії, сучасна й історична. У сучасності дівчина, що боїться смерті й бореться із панічними нападами, передивляється давні газети, аби пересвідчитися, що хоч щось та й лишається навіть після проминання часу. Так натрапляє на інформацію про В’ячеслава Липинського і починає читати про нього все. Відповідно, друга сюжетна лінія – біографія Липинського, поляка, що обрав українство: чи то зрадника, чи то героя. Лінія про сучасність питань не викликає, хоча й не без сентиментальних штампів рівня «У моїй першій справжній історії кохання головні дійові особи стали радше антигероями … які любов’ю були готові виправдати будь-яку жорстокість». Натомість лінія про Липинського виняткова у своєму нехлюйстві: вона містить цілу низку ляпів і недоречностей, від історичних дивоглядів штибу «Фольклор та любов до побутової старовини — це все, чим могло похвалитися українство 1903 року» (спірна теза: тоді працюють Коцюбинський, Леся Українка, Стефаник, Кобилянська і багато інших, а половина літературного канону на той час уже написана) до публіцистично-історичних оглядів рівня статті з вікіпедії, які в позірно художньому тексті виглядають не в своїй тарілці. Крім того, текст рясніє недолугими діалогами, складеними з нашинкованих статей реальних дійових осіб, переказами скоромовкою історичних джерел (наприклад, щоденників Євгена Чикаленка) і просто штампами («собачі сльози відданості»).
Концепція роману, безперечно, цікава й амбітна, але недосконалостей виконання вона, на мою думку, не пережила.
Винничук Юрій. Цензор снів (Фоліо)
Ростислав Семків
Це найкращий серйозний роман Винничука (слово «серйозний» тут вжито для фанатів «Мальви Ланди», котрі абсолютну першість уже жодному іншому роману автора не віддадуть). Утім, «Цензор снів» справив би враження розриву бомби, якби чотири роки тому не з’явилося «Танго смерті». А так – це дещо тавтологічно, проте все тут якось краще: персонажі екзистенційніші, як то й належить добі львівських 30-40-их, зненацького бурлеску менше та навіть традиційного Винни¬чукового сексизму не аж так знати. Ні, жінки й надалі доволі взаємозамінні, подібні одна до одної (принаймні, дві головні), а персонажі-чоловіки (принаймні, два головні) так само першорядні коханці, проте ґротескових форм, як раніше, ґендерний дисбаланс не набуває. Попри відверту фантасмагоричність фіналу та питому зайвину літературно-цензорних епізодів, це справді хороший роман, котрий підсумовує та примножує всі попередні знахідки Юрія Винничука.
Тетяна Трофименко
Проанонсувавши в «Аптекарі» чергове звернення до теми війни, Юрій Винничук у «Цензорі снів» не вразив її розкриттям більше, ніж, скажімо, йому це вдалося в романі «Танґо смерті». Зрозуміло, що про Львів часів ІІ Світової письменник може писати нескінченно багато й зі знанням справи, але, здається, його самого знову більше захопила улюблена сміховинна стихія. Скажімо: приходить Стефко до коханки, а та чоловіка тесаком закатрупила; нема ради – треба порізати його на кусні та й викинути в Полтву; утім, доки персонаж стояв у задумі, «в одній руці пилка, в другій херес, пролунав гучний удар у двері, замок відлетів, і до хати ввалився цілий табун поліціянтів з револьверами в руках». Чи там: сподобалася Андреасові дружина сусіда, пані Ружанська; він її чоловіка жида німцям здав, а саму пані поставив… перед фактом: «Я ні до чого тебе не неволю. Я хочу тільки одного, щоб ти жила щасливо. А щастя твоє без мого – неможливе». І повалив на канапу.
Головні персонажі роману Штефан і Андреас – типові авантюристи, тож слідкувати за їхніми пригодами цікаво. Девіз цих чи то героїв, чи то антигероїв – обвести довкола пальця владу (неважливо яку) – насправді, як ми розуміємо, часто означає єдину можливість вижити. Романтичний світ львівського казина й готельної «кухні», кохання, секс, таємнича «Шкоцька книга» – у «Цензорі снів» є більшість із тих фішок, за які ми любимо Винничука, проте намішані вони в тексті дещо безсистемно. Сюжет «Цензора» не назвеш струнким і логічним, символіка назви розкривається побіжно, одне слово, роман лишає більше питань, ніж дає відповідей, – я не назву його надто значущим як у цілому контексті творчості Юрія Винничука, так і серед інших прозових текстів 2016-го.
Ярослава Стріха
«Цензор снів» за структурою імітує набір меблів з «Ікеї»: всі деталі окремо чудові, ось тільки неясно, чи не потрапили бува до набору запчастини від геть різних предметів.
Скажімо, пролог і епілог – елементи неоднозначного і жвавого роману про сіру зону, яку становила українська радянська література: про цензора, який не відає, що коїть, бо вірить, що «цензура – це мистецтво розуму, найвищого розуму»; про стенографа, який записує усе почуте і вважає, що тим захищає істину й історію від забуття, навіть якщо хтось назвав би те доносом. Проте варто читачеві налаштуватися на культурологічний роман, як автор змітає з дошки шахи й виставляє замість них шашки: пікарескний роман. На жаль, ця частина роману лишає враження хаотичного нагромадження подій, між якими безцільно ошиваються картонні персонажі, що відрізняються між собою лише іменами. В останню мить до цього потяга заскакує ще й історично-реваншистський опус із трьома валізами гіпербол. Цензор із прологу, який не відав, що коїв, починає грати новими барвами (всі чорні): він здав свого сусіда-єврея нацистам, бо хотів його дружину, а дружину ту зґвалтував, погрожуючи, що розкаже владі ще й про її єврейське походження. І неповнолітніх ґвалтував. І в’язням концтабору не співчував. Образ настільки гротескний, що читач майже чекає згадки про замучених кошенят абощо. Так, суперечачи самому собі, роман і шкутильгає до безславного фіналу.
Лаюк Мирослав. Баборня (ВСЛ)
Ростислав Семків
Чудовий роман для тих, хто не надто вподобав своє навчання у середній школі: такі читачі отримають масу задоволення від повчальної історії про жорстоку вчительку, котра всеньке життя дихала сентиментами, думаючи про свого коханця. Що у цей час і пізніше думав коханець, власне, й становить головну інтригу сюжету, котрий із кожним розділом стає дедалі хаотичнішим і, врешті, обертається доволі неправдоподібно «накрученим» фіналом. Книжка сповнена дотепів, котрі назагал не зовсім дотепні, й ліричних моментів, які поету Мирославу Лаюку вдаються й справді неперевершено. Як на дебют – роман більш ніж вдалий. На одного романіста більше.
Тетяна Трофименко
Хороший поет Мирослав Лаюк написав зразково незугарну прозову книжку. Білими нитками тут шито буквально все: від сюжету, який не тримається купи, до картонних характерів, які покликані втілювати… звісно, дуже важливі й правильні ідеї. Цілком зрозуміло, що Мирослав Лаюк намагався рухатися в річищі трендів (історична пам’ять, постколоніальні студії, травматичний досвід кількох поколінь), але брак життєвого досвіду й почуття гумору, знання історичних реалій і людської психології в поєднанні з мовно-стилістичною безпорадністю перешкодили здійснити масштабний задум. Автор так натужно блазнює, вправляючись у сарказмі й соціальній сатирі, настільки неконтрольовано сахається в повчальний пафос і багатослівне просторікування, так солодко зловживає натуралізмом і поганого тону еротикою, що огиду викликає не образ радянської вчительки Марії Василівни Семенко, як було задумано, а власне така, з дозволу сказати, «творча манера».
Звісно, постійних читачів сучукрліту цим не здивуєш – не перший же пак естетично яловий роман із претензією на історико-соціальне звучання. Проте небезпека «казусу Лаюка» полягає в тому, що під час обговорення «Баборні» у критичному дискурсі наскрізними були далеко не літературознавчі аргументи, суть яких зводиться до: «для першого роману цілком може бути», «поза сумнівом, він іще випишеться», «не зовсім упорався, але хотів як краще», «та взагалі він хороший хлопець». Уже чую дзвін розбитих сердець тих активних дебютантів, які, окрилені Лаюковим успіхом, кинуться зі своїми юнацькими зошитами завойовувати титул «принца сучукрліту», але виявляться не такими любленими в тусовці…
Ярослава Стріха
Головна героїня «Баборні» Марія Василівна зібрана з усіх ознак, які автоматично спонукають занести персонажа до категорії антигероїв: це вчителька-мегера із атавістичних жахіть про темні шкільні віки; це жінка, послана на початку 1970-х у далеке карпатське село, аби насаджувати радянську ментальність і науковий атеїзм; вона готова виправдати злочини Червоної армії проти мирного населення, коли знаходить у шафі свого чоловіка-підполковника золоті зуби й інший інкримінуючий антураж; і т.д., і т.і. Мерзеннішої героїні, що втілювала б усі пролежні нашої непростої історії, у цьогорічній великій прозі просто немає. Втім, у власній біографії ніхто не є антигероєм. Тож читачеві відмовлено в легкій і спокусливій втісі розставити підсумкові оцінки й розкласти всі скелети в шафах на заздалегідь підписані полички.
У центрі роману – проста теза про те, що оцінка подій залежить від суб’єктивної перспективи, і в сюжеті це розіграно подиву гідно майстерно. Один і той самий набір подій для когось із героїв – романтична драма про приречене кохання, а для когось – чи не шпигунський роман. Образи повторюються, двояться, розшаровуються у бездонний mise en abyme. Не можна сказати, що в цій рекурсивній конструкції немає нічого зайвого – але його значно менше, ніж можна було боятися, й елегантності структура від того не втрачає.
Антипович Тарас. Помирана (АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА)
Ростислав Семків
Нарешті маємо притомний кіберпанківський роман. Ну, не зовсім кібер, але точно панківський: живучи у травматичній реальності сміттєзвалища, персона¬жі змушені частини своїх тіл змінювати на штучні елементи – амортиз¬атори, монітори та дротяні дреди, проте більше нічого кібернетичного у їхньому світі немає. Це, як і годиться жанру, приречений світ і сюжет від початку не віщує нічого доброго. Високотехнологічна реальність із регенерацією людських органів та достатком енергії й ресурсів існує десь окремо – там, «за колючкою», а персонажам залишаються «страх і ненависть», а також – жагуче бажання вижити. Власне, це нюклеопанк – світ після катастрофи. Настільки примітивний, що про саму катастрофу вже ніхто нічого не пам’ятає. Роман можна прочитувати як політичну алегорію, але можна й просто читати без прив’язки до надто сучасних реалій. Окремий шик – мова персонажів, до витворення колориту якої автор підходить більш ніж творчо.
Тетяна Трофименко
У новому романі Тарас Антипович, відмовившись від певної сентиментальності та романтичності, які закидали його попередньому роману «Хронос», продовжує конструювати фантастичну реальність. Вдаючись до жанру дистонії, у «Помирані» він упроваджує читача в похмуру дійсність мешканців колишнього сміттєзвалища («Корита»), відрізаного від світу «нормальних» людей умовним кордоном («колючкою»). Причиною такого відокремлення, за спогадами найстаріших, стало бажання «автономіки», що спричинило згубне протистояння й війну. Коритяни (уже не вповні люди, а кіберістоти) животіють у залишках колишньої інфраструктури, а їхній страх перед «іншим світом» зумовлений переконанням, що «з-за колючки ще ніхто не повертався».
У цих міркуваннях важко не впізнати «голос Донбасу» із його прагненням припинити «годувати Україну» та зажити нарешті самостійним життям, однак автор дуже коректно оперує алюзіями сьогодення, розв’язуючи конфлікт згідно з вимогами жанру. Герой, якому вдається побувати «за колючкою» та пересвідчитися, що світ за нею – значно кращий, ніж його навчали, гине, так і не переконавши в цьому затятих і агресивних коритян. «Помирана» – це царство абсурду, іронії й гротеску, проте тут є й надзвичайно ліричні моменти. Роман виразно кінематографічний, сюжет динамічний, персонажі колоритні й дуже «характерні», а специфічний «коритянський» діалект довго не вивітриться з пам’яті читача. Естетичний й ідейний компоненти, відтак, цілком органічно поєднуються в романі Тараса Антиповича – можна сказати, що на сьогодні в межах жанру цьому авторові немає рівних серед письменників сучукрліту.
Ярослава Стріха
«Помирана» – книжковий відповідник фейсбук-сторінки із жартами про лугандон і домбабве. Під твердою обкладинкою жарти не стали ні дотепніші, ані доречніші. Дія роману відбувається в районі, що влаштував невеличку переможну війну за незалежність, ізолювався від здорового глузду і світу, й відтоді плекає свій особливий шлях – скажімо, читає не зліва направо, а справа наліво «того шо ми – автономіка! У нас своя особа шняга єсть».
Більшість, напевно, не стане сперечатися: такі жарти не надто дотепні й виходять за межі доброго смаку. Так само більшість не стане сперечатися, що вони виконують певну функцію (скажімо, запевняють читача, що якщо він цивілізованіший, аніж такий пародійний образ, то ніяка сусідня держава з поваги до його ліберальності не прийде захоплювати його населений пункт). Отже, йдеться про неминучий, якщо й не найприємніший елемент культурного інтер’єру. На жаль, «Помирана» претендує на виконання значно вищої функції. Скажімо, офіційна анотація до роману така: «Герої, чиє існування кероване міфами, ворожі до Іншого і безжальні одне до одного … У закіптюженій порожнечі їхніх днів раз по раз проблискує те, чого вони бояться найбільше: шанс … позбутись ненависті до тих, хто «по інший бік»». Виникає резонне питання, чому при цьому в романі ксенофобських міфів (а текст увесь вибудований на пародійному образі Іншого) не менше, ніж у його героїв.
Улюблений сайт літературної критики
