Людина розумна vs Людина войовнича

Три оглянуті книги на перший погляд можуть здатися дуже різними: історична розвідка про еволюцію Homo sapiens, художній репортаж про війну в Анголі кінця минулого століття й щоденник дівчини-солдата ЗСУ із війни на Донбасі. Проте людина впродовж свого існування завжди потерпала від насильства й чинила насильство, міркувань про яке вдосталь у кожному з видань.

Ювал Ной Харарі. Людина Розумна. Історія людства від минулого до майбутнього (КСД, 2016)

Ювал Ной Харарі, професор кафедри історії Єврейського університету в Єрусалимі, в книзі «Людина Розумна. Історія людства від минулого до майбутнього» пропонує несподіваний погляд на пунктирно знаний ще зі школи еволюційний шлях людини розумної. Загалом відомо, що рід Нomo (родина Примати) на планеті Земля мешкає вже близько 2,5 млн років. Як і те, що вид Sapiens, виокремившись усього 150 тис. років тому, за рекордно короткий час устиг кардинально змінити екологічну систему планети й продовжує її змінювати дедалі шаленішим темпом. Ні, Ювал Ной Харарі не тільки скаже наприкінці книги, що якщо ми не зупинимося (а ми, схоже, не зупинимося), то «…історії розумних дійсно скоро настане кінець…» (про що читач здогадується ще з перших розділів) і не тільки впродовж півтисячі сторінок розглядає еволюцію не як досягнення, яким людство невимовно пишається, а як найбільшу на планеті поразку. Він ставить питання цікавіше: «Чого ми можемо хотіти?» І констатує: «Ті, кого не лякає це питання, мабуть, іще недостатньо над ним думали».

Розглядаючи хід історії як низку революцій (когнітивна, сільськогосподарська, наукова, індустріальна тощо), історик постійно апелює до біологічних реалій: як вид ми не встигаємо пристосуватися до рукотворних змін, проте замість логічного в такому разі вимирання дедалі більше розмножуємося. Водночас не стаємо при цьому кимось кардинально  іншим, тобто залишаємося тими самими родичами шимпанзе. Не надто оптимістично? Зате неймовірно цікаво! Адже рушієм усіх змін, на думку Харарі, є складна мова, тобто отримана навичка переконливо розповідати історії й вибудовувати міфи, у які віритиме значна кількість людей. Абстрактне мислення, як наслідок ускладненої мови, призвело до поширення загальновідомих міфів, як ось віра в богів, гроші чи права й свободи людини тощо.

Абсолютна перемога автора книги в тому, що він заставляє Читача Розумного думати разом із ним, ставити питання й шукати на них відповідей. Не сліпо погоджуватися, а сумніватись, обговорюючи прочитане з чоловіком увечері на кухні чи з подругою під час обідньої перерви за кавою. І для цього не потрібно фахової освіти – іноді достатньо просто логічно мислити. Колеги Ювала Ноя Харарі, зокрема еволюційні антропологи, чимало тверджень історика піддавали сумнівам, водночас хвалячи автора «Людини розумної» за добрий стиль викладу й цілком успішну спробу привернення навіть незацікавленого читача до означеної проблематики.  І з цим неможливо не погодитись.  Зрештою, його книга також є не більш ніж красиво розказаною історію людства, в якій нескладно вловити натяки на піддатливість історії як науки до маніпуляцій і множення міфів.

Ришард Капусцінський. Ще день життя (Книги-ХХІ, 2016)

Чи можна розповісти про війну тим, хто нічого не знає про війну? Чи можна цілковито залишатися осторонь, якщо війна тебе вже торкнулася? Чи відрізняються на емоційному рівні війни між собою? Це тільки перші питання, що виникають після прочитання художнього репортажу від Ришарда Капусцінського «Ще день життя», відповідь на які заперечна. «Ще день життя» – книга про війну в Анголі 1970-х років, що місцями читається як книга про будь-яку війну, про війну взагалі.

Ришард Капусцінський, на той час молодий репортер із Варшави, з початку книжки спостерігає, як гине Луанда, столиця й найбільше місто Анголи: «Не було нальотів, пацифікації, руйнування дільниці за дільницею. Не було цвинтарів на вулицях і площах. Я не пригадую жодної пожежі. Місто помирало так, як гине оаза, в якій висохли криниці», як її мешканці поступово стають переселенцями. Дуже швидко місто з каменю й піску починає «пахнути чудовим хвойним лісом», тобто наповнюється запахом дерева, з якого всі охочі виїхати майструють скрині, щоб вивезти своє майно літаками, які продовжують завозити в Луанду тенісні ракетки й інший непотріб. Р. Капусцінський – один із небагатьох, хто не поспішає. Натомість приглядається до скринь, людей і міста. День за днем на очах у репортера місто покидають поліція, пожежники, сміттярі, пекарі, монтери й листоноші. Залишаються повстанці й зграї псів. А потім зникають і пси: «Після виходу псячого гурту місто запало в остаточне заціпеніння. Тож я вирішив поїхати на фронт». Фронт у визвольній війні Анголи – поняття вкрай умовне, ніхто не знає точно його меж, а також не завжди вміє розрізнити повстанців із таборів протистояння.

Книга «Ще один день» – це спостереження за дуже конкретними людьми (команданте Фаррушку, Діуженеш, дона Картажіна і дівчина-солдат Карлотта та багато інших) в умовах війни, їх вписування в хаотичні збройні сутички й мирний перепочинок, в очікування наступів і планування маршрутів, у рішення й слова, страхи й радощі, мрії і загибелі. Фрагменти з книги Р.Капусцінського я зачитувала друзям, які добровольцями відвоювали на Донбасі у 2014-му. Вони підтверджували, що написано, наче про них: «Солдат-новобранець боїться усього. Привезений на фронт, він думає, що з усіх боків на нього чигає смерть. Що кожен постріл націлений у нього. Він не вміє оцінити ні віддаленості, ні напрямку вогню. Тому стріляє куди попало, аби багато, аби безперервно. Йому не йдеться про те, аби вразити противника, йому йдеться про те, щоб убити власний переляк. Щоб оглушити страх, який паралізує людину і не дозволяє їй думати… йому в цей момент потрібно виграти важливішу битву – він мусить виграти війну із власним страхом».   

Війна в Анголі тривала двадцять сім років із незначними перервами й завершилася вже в ХХІ столітті примиренням ворогуючих таборів. Проте залишила по собі сотні тисяч убитих і мільйони переміщених осіб, а також досвід війни – точно не найкращий, проте неминучий і загрозливий для будь-кого з мешканців планети Земля.

Валерія Бурлакова. Життя P.S. (Темпора, 2016)

Валерія Бурлакова – знана українська блогерка й журналістка, яка тривалий час їздила на фронт із робочими завданнями, а через короткий час звільнилася з роботи й залишилася «на нулі» спершу як доброволець, а згодом підписавши контракт «до закінчення особливого періоду». Життя самої журналістки може стати колись сюжетом для книжки, і ця історія, на щастя, триває. На відміну від описаної Лєрою.

У «Замість передмови» авторка чесно попереджає, що книга – це щоденник, перші розділи якої вона виставляла як блоги у Facebook. Пости почали оформлюватися в книгу, тобто в міру цілісний текст, у процесі спогадів і розмов із загиблим коханим Лєри. Книга, власне, зі смерті й починається. Хоча моє читацьке знайомство почалося з поста в соцмережі, з точної дати: 30 січня, 15:10: «Ти сидиш на колінах біля нього. 200. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає. … Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою». Я прочитала цей пост майже одразу після виставлення, Лєра написала його майже одразу після смерті коханого. Ми сиділи на відстані з півтисячі кілометрів і обоє курили цигарки одну за одною. Я плакала, вона – ні. Хоча ми ніколи не перетиналися за межами соцмережі.

Саме в цьому й полягає найсильніша сторона книжки – читач спостерігає за подіями майже в режимі он-лайн. Де не просто всі події справжні, а герої не вигадані, а де реальність наздоганяє читача, не залишаючи права на перезавантаження. Хоча той-таки читач для авторки є «паралельною реальністю», як вона справедливо собі фіксує, зайшовши на трасі на заправку в тій-таки заляпаній кров’ю куртці до цивільних людей, які потягували капучіно.

Книгу «Життя P.S.» можна багато критикувати – за схематичність зображення героїв (вони хаотично з’являються й зникають для необізнаного читача, не залишаючи по собі жодного враження), за вирвану з контексту фабулу (бо читач може тільки здогадуватися, що було до подій, відтворених у письмі, за поодинокими натяками), за місцями надмірний пафос, категоричність і збіднену навіть для розмовної мову.
Але перш ніж це робити, варто розуміти, що більш-менш розлогих полотен чи яскравої малої прози на тему війни в українській літературі буде ще чимало, натомість книга Валерії Бурлакової унікальна саме документальною відвертістю. І в цьому її найбільша сила.