Хроніка поступового вимирання

Україна – країна втіленої антиутопії: на півночі у нас гігантський радіоактивний могильник, на півдні – півострів, окупований військами божевільної ядерної держави, на сході – справжній бермудський трикутник, населений нині здебільшого агресивними неадекватними маргіналами. Здавалося би, що написати антиутопічний роман можна лише компілюючи абзаци зі щоденних українських новин. У цих умовах уникнути повної документальності можливо тільки доводячи навколишню реальність до повного абсурду, що й зробив Тарас Антипович у своєму новому романі «Помирана».

У книжці зображено жалюгідне життя огородженої колючим дротом колонії здеградованих біомеханічних людей. Їхні механічні додатки виникли не як результат модного вчення трансгуманізму, а як наслідок каліцтва та протезувальних експериментів місцевого доктора Фрезе. Він розмовляє мовою ще більш скаліченою, ніж його пацієнти, та робить їхні протези з того, що знаходить на звалищі. Оскільки кіберпанк – це низькі стандарти життя за високих технологій, то роман Антиповича можна назвати антикіберпанком, бо він зображує низькі стандарти життя в супроводі низьких технологій. Мешканці колонії харчуються горобцями, сміттям, старим одягом та розмовляють вимовленими навпаки російськими матюками. Вони охоплені різноманітними маніями, фобіями й ілюзіями. Їхні уявлення про реальний світ абсолютно фантастичні: вони буквально відкопують його рештки на звалищі, але ці рештки не стають об’єктами для вивчення та осмислення, щоб краще усвідомити своє походження та сучасне становище. Вони просто споживають це минуле, оскільки самі нічого виробити не здатні. Типовий приклад такої часткової, фрагментарної свідомості – стара Кет, яка вже майже нічого не знає про космонавтів, але в її свідомості це слово якось пов’язане із обертанням: «Так колись крутили отих, хто хотів у космос полетіть», – каже вона. А вже після її смерті у колонії не лишається нікого, хто міг би щось сказати про космічні подорожі. Так само відбулося і після смерті Сави, який забрав із собою останні знання про видобувну промисловість. Головний герой роману Нельсон намагається видобути з надр сміттєзвалища нафту за допомогою вугілля, але він не знає, як називаються ці речовини, і не може пояснити співгромадянам особливості технологічного процесу, тому вони сприймають його слова із недовірою.

Тут ще варто сказати про різницю поміж анти-утопією та дистопією, яка полягає в рівні усвідомлення: анти-утопічне суспільство повністю усвідомлює негативні наслідки своєї побудови, бо саме так все і планувалося, а дистопічне – будувалося із найкращими сподіваннями, але через брак усвідомлення реальності (законів економіки, соціального розвитку) прийшло до того ж самого результату, що й анти-утопічне. Ця історія, очевидно, є метафорою суспільства, яке може утворитися через багато років на території сучасних ОРДЛО. Але автор зберігає досить велику дистанцію до цієї критичної мішені, адже в романі немає практично жодної з прикмет «Руского міра», на якому базується ідеологія сепаратистських анклавів.

Світ роману досить герметичний, він існує абсолютно окремо від нашої реальності, не торкаючись її, і цим, а також унікальним деградованим жаргоном і казковими тваринами-мутантами нагадує «Кись» російської письменниці Татьяни Толстой. І обидва автори підштовхують читача до думки, що саме ця герметичність і є причиною деградації. Це усвідомлюють навіть самі герої «Помирани»: саме тому найбільш прогресивні з них прагнуть перетворити їхню «автономіку» на справжню економіку. До речі, такий досвід є універсальним у суспільствах подібного типу. Згадаємо, наприклад, свіжий роман Буалема Сансаля «2084», де зображено замкнений архаїзований соціум, що перебуває під гнітом фундаменталістської версії ісламу. Його відмінність від суспільства, зображеного в «Помирані», тільки у стабільності, підтримуваній завдяки тоталітарній системі поліцейського контролю.

Головним недоліком роману можна було би вважати схематичність і стилізованість персонажів, які своїми обмеженими урізаними функціями нагадують героїв лялькового театру: Карабасу-Барабасу досить бути товстим, бородатим та жорстоким, Піноккіо – тендітним, довірливим та нерозважливим – більше нам про них нічого знати не треба. З іншого боку, цьому твору властива стилізованість, тому вони й не повинні нагадувати живих людей: живі актори руйнують ілюзію взаєморозуміння між ляльками та глядачами в театрі.

Дистанція, герметизм та стилізованість тримають цей химерний світ купи, але водночас нагадують нам і про інший – зовсім не химерний – світ на окупованому сході України, який нині має всі названі особливості, а люди, які його населяють, так само здаються нам ляльками із обмеженим функціоналом. Вони кричать «Бандерівці!» і «Путін, ввєді войска!» – більше ми про них нічого знати не хочемо. Втім, якщо навіть нагода дізнатися і виникає, то вони тільки підтверджують наші найгірші передчуття, бо «життя в цих місцях видається нам чимсь цілком недоречним». Вони так само уявляють нас схематично і зі своїми схемами розставатися не збираються, бо після всього, що відбулося їхні найкращі сподівання виглядають, мов безглузда пародія, а революційні перетворення – мов спроба отримати премію Дарвіна.

Роман Тараса Антиповича «Помирана» – це вкрай песимістичне зображення людського суспільства, яке нічому не вчиться, нікуди не прямує і повністю зосереджене на самознищенні. На жаль, це зображення не є лише однією з дистопічних моделей, а змальоване з довколишньої реальності, де гротеску вже навіть більше, ніж у літературі.