Захват складніше передати, ніж праведний гнів. Більш того, праведний гнів – це, в середньому, ще й захопливіше видовисько: як пам’ятаємо, всі щасливі читачі щасливі однаково. Відповідно, вважаю за потрібне попередити зацних читачів, що цьому бліц-відгукові бракує читацької трагедії (чи бодай сякої-такої драми). Всі тексти з цієї добірки мені дуже симпатичні, навіть той, який фігурує в моїй дисертації і тому я його регулярно перечитую з суто прагматичних міркувань.
“Царівна”, Ольга Кобилянська
1894 рік. Місце дії: глибоко патріархально-традиційне містечко, що його назву друкують на мапах найменшим кеглем, вдалині від магістральних шляхів історії, на узбіччі старої імперії. Молода жінка із чотирма класами освіти й провінційною бібліотекою за плечима, для якої, здавалося, шлюб був єдиним можливим соціальним ліфтом, пише: нехай від жінки чекають лише того, що вона стане дружиною й матір’ю, але ж вона має ще й “право – бути і собі самій ціллю, іменно в тім смислі, як буває собі ціллю мужчина, а то – учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном. Уводячи жінку в життя, природа не каже: «Ось ти, і ти жінка того або того чоловіка!» Ні, природа каже лише: «Ось ти, і жий!»” Авторка тих рядків – звісно, Ольга Кобилянська, постать, яка на свій час і місце видається доволі-таки революційною у певності, що жінка – також людина. (Непроминальну актуальність Кобилянської навіть для сучасної української літератури засвідчує воїстину приголомшлива кількість нинішніх авторів, які пишуть так, мовби бачили жінку тільки раз, та й то в глянцевій рекламі.)
Над повістю “Царівна” Кобилянська працювала приблизно тоді ж, коли й над цитованим вище відчитом “Дещо про ідею жіночого руху”. Це єдине, що дає читачеві певну кількість оптимізму, потрібну, аби пережити перші розділи повісті, на всі боки розчепірені як не кринолінами всіх сестер Бронте оптом, то сентименталізмом зразка Руссо. Іншими словами, перші розділи виглядають, як нещасний мандрівник у часі, що відстав від потяга приблизно років на 80, як не більше, й тепер стовбичить на пероні, як мара, щулячись від новіших літературних віянь. Головна героїня “Царівни” – бідна сирота – гасає горами і єднається з природою, що має свідчити про її високу духовність; станом на 1890-ті це, звісно, літературний штамп, а не підтвердження вільнодумства, та хто ж рахує. Росте вона у лихих родичів, які покликані чи то подарувати радість впізнавання читачам, знайомим із “Джейн Ейр”, чи то запропонувати дрібнобуржуазну альтернативу життєвій програмі головної героїні. Заколисаний позірною упізнаваністю сюжетних ходів читач готовий припустити, що знає фабулу на півкнижки вперед: ось героїня вибиратиме між старим вдівцем, за якого її намагається видати заміж тітка, і молодим сусідом, якому лише затиснений у руках томик Маркса не дав перемогти на конкурсі двійників Хіткліфа.
А потім, скориставшись неуважністю читача, головна героїня втікає: зі свого містечка, з упізнаваної оповіді, із протореного шляху давніших жанрів. Стає очевидно, що ціла повість – художнє моделювання постаті із “Дещо про ідею жіночого руху”, жінки, що її інтелектуальна і творча біографія є сама собі ціллю. Доти в українській літературі жінка здебільшого поставала як трісочка у вирі емоцій і нездоланних обставин, замкнена у сфері почуттів. Натомість Кобилянська однією з перших вводить до наших літературних лісів жінку, що має не лише емоційні захоплення, а й інтелектуальні (від Лессінга до Ніцше й тогочасних скандинавів), та й, врешті, образ читачки – постать, яка в дійсності здавна супроводжувала історію літератури, але на сторінки потрапила із величезним запізненням. Іншими словами, так прокрадається до писаної історії цікавий, але мало задокументований своїми носійками пласт досвіду – той досвід, спадкоємицями якого є значна частина тих, хто читає зараз ці рядки.
Більшість тексту “Царівни” написано від першої особи у теперішньому часі: розповідь стилізована під апріорі відкритий формат щоденника, який унеможливлює статичність вирішального фіналу. Чи вдасться головній героїні дати собі раду? Чи вдасться їй стати успішною письменницею? Чи вдасться їй вибудувати життєву модель, засновану на надлюдині Ніцше? Будь-яка відповідь, навіть ствердна, у своїй одиничності за означенням менш цікава, ніж авантюрність інтелектуальних захоплень і множинність варіантів розвитку подій, передбачена розповіддю в теперішньому часі. Очевидно, це створює певний технічний виклик для Кобилянської, якій все ж хочеться подарувати своїй героїні гепі-енд: ідилія принципово не може існувати у розхристаності й мінливості теперішнього. Отже, письменниці доводиться відмовитися від прямої мови героїні на користь мови автора, що проривається, як милосердний і велемудрий deus ex machina. Що ж, письменниця із маленького містечка на Буковині – далеко не найгірше із можливих божеств.
“Баборня” Мирослава Лаюка
“Я подумала, що, можливо, взагалі стала вчителькою тільки тому, що завжди хотіла висловлювати свою оцінку щодо всього. Можливо, це був мій спосіб пізнавати й узагальнювати світ – казати кожному, на що він заслужив … Можливо, таким чином я хотіла спровокувати інших оцінити мене. Я ж завжди твердо знала, що заслуговую найбільших балів”, – препарує свою біографію головна героїня “Баборні” Марія Василівна, постать зібрана з усіх ознак, які автоматично спонукають занести персонажа до категорії антигероїв:
– вчителька-мегера із атавістичних жахіть про темні шкільні віки, від яких позірно дорослі люди прокидаються у холодному поту;
– послана на початку 1970-х за розподілом у далеке карпатське село, насаджувати радянську ментальність і науковий атеїзм автохтонам;
– готова виправдати злочини Червоної армії проти мирного населення, коли знаходить у шафі свого чоловіка-підполковника золоті зуби й інший інкримінуючий мотлох історії; і т.д., і т.і. – список можна продовжувати.
Іншими словами, мерзеннішої героїні, що втілювала б усі пролежні нашої непростої історії, здавалося б, у цьогорічній великій прозі ми вже не побачимо, розходьмося домів. Втім, у власній біографії ніхто не є антигероєм. Тож читачеві – на відміну від головної героїні – відмовлено у легкій і спокусливій втісі розставити всім підсумкові оцінки й розкласти всі скелети в шафах на ошатно й заздалегідь підписані полички.
А скелетів, які силкуються виборсатися з шаф, у Марії Василівни є аж кілька. По-перше, при початку своєї кар’єри пропагандистки атеїзму вона стала свідком чуда (або ні). По-друге, коли вона була ще молодою жінкою, через неї було вчинено убивство з пристрасті (або ні). По-третє, одразу кілька чоловіків у її житті були не тими, за кого себе видають (або ні). З цього скупого набору фактів Марія Василівна намагається скласти внутрішньо несуперечливу й естетично привабливу оповідь, яка надала б сенсу прожитому життю. Проблема, очевидно, полягає виключно в тому, що факти, які для одного з героїв складаються у роман про велике і приречене кохання, для іншого перетворюються на шпигунський роман, а для третього – взагалі на геть неважливу примітку, набрану блідим петитом і забуту ще до того, як читач перегорне сторінку. Бо – повернімося до початкової тези – на превеликий жаль, чіткі критерії і шкала оцінювання є лише у директивах МОН-у.
Отже, персонажі сходяться на страшний суд пам’яті, тягнуть свої вчинки і бездіяльність у картатих торбах, свою негарну і нестерпну історію. Потім, потупцявши певний час, ніяково розходяться ні з чим, не розуміючи, як жити їм без суду й навіщо. На це кожен добере собі відповідь до смаку: це лишається поза компетенцією тексту. Натомість розчулює, як текст обстоює тезу про принципову неможливість остаточного вироку. Те, як головна героїня оцінює свою біографію, радикально не збігається з тим, як читачі оцінюють типологічно до неї подібних персонажів – чи з тим, як її біографію оцінюють інші персонажі. Перехід від особистої пам’яті до колективного каталогу мистецьких образів, себто, здавалося б, спільного надбання, також нічого не гарантує, чи бодай не гарантує нічого доброго: скажімо, одна із героїнь “Баборні” береться наслідувати вчителя із “Товариства мертвих поетів”, але від цього віє вже не шляхетним безумом, а радше близьким і неминучим знайомством із дільничим психіатром. Сума знань персонажів не збігається із сумою знань читача. Врешті, кожен, очевидно, є головним героєм у власній оповіді, але розчиняється у більшій панорамі, й “Баборня” постійно балансує між приватною оповіддю і кадром з висоти пташиного польоту: читача раз у раз висмикують із глибин спогадів Марії Василівни розповідями про об’єкт її великої гордості – той факт, що вона потрапила в кадр “Червоної рути” із Софією Ротару. “Зупинивши фільм на 43-й хвилині 32-й секунді, ви побачите, як під самим кутом верхньої тераси однієї з будівель турбази стоїть жінка в чорних окулярах. Справа – білявка й дама в капелюсі, зліва – низька жінка. Так от, за низькою особою й пані в затемнених окулярах видніється постать”. Не знайшовши іншого способу пояснити собі, хто вона, героїня гордо вказує на цей стопкадр: “За ними – погано видно обличчя. Але. Це – я”. Яке-не-яке, а також безсмертячко.
“Менше знаєш, краще спиш. Шлях Росії до терору та диктатури за Єльцина і Путіна” Девіда Саттера
Девід Саттер – один із найдосвідченіших західних журналістів, що спеціалізується на Росії. Він працював там, із певними перервами, з 1976 по 2013 рік, аж доки МЗС Росії не відмовило йому у візі, мотивуючи це тим, що його “присутність на території Російської Федерації є небажаною”. (Саттер не без гордості зазначає, що це формулювання застосовують, коли іноземця підозрюють у шпигунстві на користь іншої держави: це іще раз підтверджує, що покоління Саттера починало займатися регіоном передовсім тому, що хотіло стати Джеймсом Бондом, коли виросте). Відмова у візі для Саттера маркує певний злам у стратегії Росії на міжнародній арені: доти вона була зацікавлена у тому, щоб маніпулювати західними ЗМІ і створювати собі образ раціональної і прогресивної країни, відкритої до критики й готової співпрацювати навіть зі скептично налаштованими журналістами.
Очевидно, такий поворот, що ускладнює журналістську діяльність, почасти все ж йде Саттерові на користь. Врешті, доки Росія успішно позиціонувала себе як нормального гравця, уявлення Саттера про російську владу для західного читача, напевно, типологічно мало відрізнялися від конспірології ексцентриків, які стверджують, що теракти 11 вересня організував уряд США. Натомість після подій останніх кількох років уже значно легше погодитися із ключовою тезою Саттера: “Насправді зрозуміти Росію дуже легко, але для цього треба навчитися одної дуже важливої речі – вірити в неймовірне … Аби збагнути російську дійсність, треба погодитися з тим, що керівники цієї країни справді здатні висадити в повітря сотні співгромадян заради збереження своєї влади … Варто лише припустити, що неможливе є можливим, тоді сходження Володимира Путіна до вершин влади виглядає цілком логічним”.
“Менше знаєш, краще спиш” невловно нагадує традиційний детектив з клаустрофобно вузьким колом підозрюваних, де вбивство відбувається у відрізаному від зовнішнього світу будинку. Отже, книжка починається з низки вибухів, які потрясли Росію у вересні 1999 році. Уночі під житловими будинками у кількох містах спрацьовує вибухівка. У суспільстві наростає параноя. Влада говорить про “чеченський слід”, але читачеві пропонують відстежити всі суперечності й нелогічності цієї версії, які вказують на геть іншого винуватця. Так, скажімо, з трибуни в Думі встигають повідомити про теракти ще за кілька днів до того, як їх здійснили. Коли завдяки пильності мешканців у підвалі одного будинку вдалося виявити мішок з речовиною, яку міліція ідентифікувала як гексоген, ФСБ швидко зам’яло справу і заявило, що це були навчання. Є поважні сумніви, чи могла терористична організація мати доступ до ресурсів, потрібних для здійснення таких терактів, і якщо так, то чи стала б вона вибирати непоказні цивільні цілі (всі вибухи відбулися у бідних робітничих районах). Питання cui bono також вказує на владу: “маленьку переможну війну” з Чечнею як спосіб підлатати імідж випробував ще Єльцин після придушення Жовтневого путчу 1993 року і впровадження нової Конституції, яка забезпечувала президентові “майже диктаторські повноваження”.
Далі Саттер пропонує історичний огляд постання у Росії “нового суспільства, яке мало три характерні ознаки: економіку на чолі зі злочинною олігархією, авторитарну політичну систему та – мабуть, найважливіше – деградацію свідомості, тобто нерозуміння того, що позбавлення людей здатності розрізняти законну та злочинну діяльність робить справжнє громадянське суспільство неможливим”. Пунктирна ретроспектива охоплює інфляцію й дику ваучерну приватизацію початку 90-х, зменшення ВВП удвічі в 1992-1998 році, падіння рівня і тривалості життя, скорочення промислового виробництва (масштабніше, ніж за час німецької окупації), відтискання бізнесу, встановлення кримінальної вертикалі влади і знищення критиків системи. Украй непопулярна зі зрозумілих причин влада мусить продемонструвати суспільствові альтернативу, ще страшнішу за себе, аби те погодилося на нав’язувані правила гри в обмін на яку-не-яку стабільність. Тож у містах лунають вибухи і відбуваються украй підозрілі теракти в “Норд-Ості” й Бесланській школі, де дії влади призводять до більших жертв, аніж дії терористів.
Маю надію, що західний читач сприйматиме “Менше знаєш, краще спиш” не лише як “порнографію страждань” – жахастики про землі, розташовані так далеко, що в їхньому існуванні немає навіть певності і їхнім болем перейматися не варто – а як попередження. Останній рік вичерпно демонструє несподівану привабливість певного штибу популістів (від США з Дональдом Трампом до Франції з Марін Ле Пен) – і те, що Росія готова користатися цим становищем. Отже, можливо, книжка, яка описує лише репресивні дії російської влади, неповна: вона не описує, чим ця влада приваблива, і тому створює ілюзію, що цю модель не можна відтворити деінде. Тим часом новини засвідчують: економічно незахищені (й не надто освічені) прошарки населення незалежно від географічної довготи і широти радо відгукуються на гасла ізоляціонізму і пристають на культивовану політтехнологами тезу, що правами людини можна і треба нехтувати, бо позбавлення певних груп населення прав підвищує твою безпеку. “Менше знаєш, краще спиш” тверезо нагадує, що влада, яка нехтує правами однієї категорії населення, навряд чи шануватиме права будь-якої іншої групи.
Що ж до українського читача, то, з одного боку, нічого принципово нового він із “Менше знаєш, краще спиш” не довідається, але, з іншого боку, ця книжка пропонує добре впорядкований набір нищівних для російської влади фактів. Завжди приємно отримати зовнішнє підтвердження власних страхів.
